Творчість у спадок
Спогадів дитинства, пов’язаних з бабусею, рідним селом, з хатою, де народилася, так багато, що серце стислося, коли в останні відвідини побачила рідну хату в запустінні, у бур`янах та лободі, з розваленим комином, зі стелею, стінами і дахом, що ось-ось впадуть.
Тепер у моєму рідному селі Кричу ново Любашівського району, що на Одещині, на кутку, де я народилася, залишилося всього кілька хат, де живуть люди. А було ж на селі інакше: цвіли садки, сходилися люди на вечорниці, життя вирувало. І хоч було сутужно, скрутно й голодно, але в людях жила надія й віра на краще.
Ще один штрих з біографії мого родоводу пов'язаний із селом, війною та з історією кохання моїх батьків, котрі прожили в любові й злагоді 63 роки. Ця подружня пара і в похилому віці викликала теплі почуття. Коли разом йшли вулицею, вона опиралася на його руку, він – бережно підтримував її…
Але повернемося майже на 70 років назад.
…Ранок, 22 червня 1941 року. Час, що зламав долі тисяч і тисяч щасливих молодих сімей.
Тоді мої батьки, закінчивши Одеський медичний технікум, за розподіленням працювали в одному з сіл Західної України, майже на кордоні колишнього Радянського Союзу. Батько
Павло Амбросійович Денисюк, працював фельдшером. Мама Валентина Софронівна – медичною сестрою. Чекали на мене – першу доньку. І раптом – війна… Один з працівників сільради пожалів молодят, дав їм таку-сяку підводу. Певно, розумів, що при німцях комсомольцям життя не буде. Збиралися похапцем, майже все нажите майно залишили, взяли найнеобхідніше.
Спочатку їхали спокійно серед високих гарних хлібів, що того літа вродили на славу.
Тоді сотні, тисячі біженців на підводах, пішки тягнулися на схід, втікали від смерті. Та раптом – наліт німецьких бомбардувальників. Натовп – врозсипну. Чимало людей так і залишилося в густих пшеницях… А мої батьки в отій жахливій м’ясорубці вижили. Бог милував не тільки їх, а й мене, майбутню дитину, що мала народитися через кілька місяців, на початку вересня 1941-го. Батьки тоді загубили один одного, втратили все те, що готували для народження доньки, і кожен поодинці почав пробиватися додому. Мамі вдалося дістатися до села Кричу ново. Чому йшла до свекрів? Бо вірила, що якщо батько живий, то обов’язково прийде до рідного дому. Більше двох місяців життя родини було сповнене тривогою і чеканням.
…Одного дня опівдні мама заснула і їй приснився сон: ніби відчиняються двері і коханий Павло входить до кімнати. Мама стрепенулася і прислухалася: раптом скрипнув поріг, відчинилися двері – у сінцях з`явився любий чоловік. Так удруге зустрілися два люблячих серця, що зберегли почуття на все життя.
***
Батько як медик пройшов бойовими шляхами війни аж до Праги. Виносив поранених з поля бою, надавав допомогу, нагороджений багатьма орденами та медалями. Жалкую, що у свій час не записала спогади батька про війну. А розповідав він не про бої та фронтові операції, більше про фронтові будні, фронтових друзів, яких втрачав. Скільки серед них було молодих і талановитих…
Батько згодом закінчив педінститут, учителював у школах, ПТУ. І де б він не працював, усюди його поважали за порядність, виваженість, уміння прийти на допомогу.
Це була людина, яка нікому не чинила зла, несла людям тільки добро. А яким гарним батьком він був! Як він піклувався про сім`ю! Ніколи не забуду, яку роль зіграв мій тато у виборі моєї професії. Так сталося, що я повторила його шлях: не знайшла себе в медицині, а вступила на факультет Черкаського педагогічного інституту (тепер університет), закінчивши який була на перепутті: куди йти працювати? А в той час в мені вже озивались гени батька. Мої вірші вже друкувалися в обласній пресі. Так от, тато відібрав кілька моїх віршів і без мого відома поніс їх у редакцію обласної молодіжної газети «Молодий комунар». Головний редактор газети, голова обласного літоб’єднання «Степ» Віктор
Погрібний переглянув їх і вже наступного дня я отримала від нього завдання: подивитися художній фільм «Русское поле» (головну героїню там грала талановита Нонна Мордюкова).
Я так і вчинила і того ж тижня мій матеріал був опублікований. Так мій тато разом з
Віктором Погрібним сприяли вибору мною професії журналіста, професії, якій я не зраджую багато років, працюючи на обласному телебаченні. Не зраджую й любові до літературного слова. Вже видала чотири книги поезій: «На грани зла и доброты», «На круги своя», «Напевы светлого дождя» та «На осонні мальви».
Радує й те, що мій син Віталій Ніколаєвський став журналістом, а моя внучка – Світлана Ніколаєвська – студентка третього курсу факультету журналістики Кіровоградського державного педуніверситету ім.. Винниченка (який, до речі, закінчив її прадід), теж пише вірші і одержує схвальну оцінку друзів по творчому об`єднанню «Парус».
Поетична та педагогічна генетика простежується вже в п’ятому поколінні. Творча спадкоємність поколінь мого роду продовжується. Виходить, життя прожите недаремно.
Людмила Ніколаєвська, поетеса, тележурналістка,член літоб’єднання «Степ» та «Євшан» м. Кіровоград.
Монолог старої верби
Моїй мамі Валентині Софронівні Денисюк присвячую.
Коли була я молодою,
Для мене райдуги цвіли.
Не зналась з лихом і журбою.
Літа, мов літечко, спливли…
Колись…Колись світились шати,
І з променів вінки плелись.
О, як я вміла догоджати
Тим, хто у тінь мою хиливсь!
Так вправно вгамувати втому
В спекотний день ніхто не міг.
Вертала я синів додому
З далеких і сумних доріг.
Тепер от немічна і хвора,
Несила дихати і жить…
Тож перейміть моє ви горе,
Благаю вас, допоможіть!
Л.Ніколаєвська
***
Хатина рідна! Боже правий!
Стоїть самотньо, мов свята.
Над нею вітер тризну править.
Над нею небо без хреста…
В ній наші болі, наші мрії,
Все, що зболіло й відбулось.
Тепер лютують сніговії,
Метуть нещадно над селом.
Душа ж бо наша так зміліла…
Черпнути б чистої води!..
Забрало місто душу й тіло
І наші заросли сліди.
І поросли полин-травою
Сліди-слідочки в бур`янах.
З нескореною головою
В майбутнє задивився шлях…
Л.Ніколаєвська
***
Просто время к закату спешит.
Просто день безуспешно прожит.
Просто дождик в душе моросит,
Неизбывный осенний дождик.
Просто ветер в окно стучит.
Просто катится жизнь к закату.
То, что дорого сердцу и свято
Всё сильнее в душе звучит…
Л.Николаевская
***
Подаруй мені проліски,
Ніжні і чисті.
Холоднечу зими
І кохання іскристе.
Як колись принеси,
Обережно і щиро.
І тоді заспіва
Мовчазна моя ліра.
Я тоді, наче вперше,
Відкрию для себе
Голубінь і безмежність
Весняного неба,
І мінливу барвистість
Земної краси.
Тільки первістків сонця
Мені принеси.
***
Раніш я тішилась весною,
Веселою була – на диво…
А нині осінь злотогрива
Мости запалює за мною.
Чарівна пісня без кінця…
І місяць, наче та підкова.
І тиша, тиша світанкова,
В якій жага і суть буття
То, осене, єство твоє
Й моє, надіями зігріте.
Воно, мов келих недопитий,
Все ще під сонцем виграє.
Л.Ніколаєвська
***
Снова россыпь тюльпанов
Разукрасила луг.
Словно замер в нирване
Солнца радужный круг.
Будто трели Россини
Вдруг сыпнёт невпопад.
И лиловым, и синим
Рассиренился сад,
Чтоб своей красотою
Насладиться сполна.
Что же это такое?
Так весна же, весна!..
Л.Николаевская
***
За город, в сад, судьбе навстречу,
Где буйствует весенний день.
Туда, где даже воздух лечит,
И где вовсю цветёт сирень.
Где властной жаждой вдохновенья
Струится яблоневый цвет.
Туда, где как по мановенью
Рождается в душе сонет.
Весна и вправду, как причастье,
В пределах вечности творит.
Собрав в одно осколки счастья,
Она надежду всем дарит.
Но в том раю благословенном
Всё тленно. Лишь любовь нетленна…
Гомоніли стиха мальви…
Слова Л.Ніколаєвської, музика Л.Груби
Гомоніли стиха мальви попід тином
Про красу і велич неньки України,
Про лани широкі і про тихі води,
Про козацьку вдачу і дівочу вроду.
Вітер віяв степом, дихав полинами,
Пив ранкові роси п’янко до нестями.
В тих степах широких визрівала сила,
А дівоча врода мальвами зоріла.
Гомоніли мальви на осонні стиха:
Хай обходять хату і біда, і лихо…
Чепурилась дівка до оглядин зранку,
І рясніли мальви на привітнім ганку.
Доля України
Слова Л.Ніколаєвської, музика Л.Груби
Доля України,
Споконвічна доля…
Спалахом калинним
По чорному полю…
Міниться іскристо
Барвами рясними,
В червонім намисті
Доля України.
Мальви і троянди
В усмішці барвінку…
Це ж її напнула
Українська жінка.
Жінка-трудівниця
В сонячній хустині…
Рум’янить піснями
Доля України…
***
Слова Л. Ніколаєвської, музика П. Бровченка
Не вгавали дзвони,
Рум’яніла м’ята .
Відчиняла двері
Сивочола хата.
Рушники стелились
Під весільний легіт.
Молода, мов мак-цвіт,
Бо ж при боці – легінь.
Пінилися кухлі
Сватові і свасі.
Гопаком над ганком
Курява знялася.
Напої медові,
Зілля горілчасте,
Молодим – на долю!
Молодим – на щастя!
| < < | > > |
|---|