Трагедія долі Івана Микитенка

05.02.2021 13:43

Шостого вересня виповнилося 120 років з дня народження класика української літератури Івана Кіндратовича Микитенка. Народився він у родині середняка с. Рівного (нині Новоукраїнський район).

Освіту здобував спочатку у місцевій однокласній школі, потім учився у двокласній міністерській, де завідувачем працював хороший учитель і порядна людина – Іван Юхимович Зима. Він і допоміг Іванові Микитенку продовжити освіту далі – у військово-фельдшерській школі, яка знаходилася у Херсоні.

Восени 1911 року Іван Микитенко разом з батьком пішки прийшов з Рівного до Херсона, щоб улаштуватись у школу. Вступні іспити склав блискуче. Школа надавала середню медичну освіту, навчання й утримування в ній було безкоштовне. У грудні 1914 року І.Микитенко успішно скінчив фельдшерську школу, із званням помічника лікаря за кілька місяців потрапив на Західний фронт. З осені 1917 року служив у Житомирському військовому шпиталі, на цей час припали і перші його літературні спроби.

У березні 1918 року він демобілізувався і хворий з обмороженими ногами повернувся в Рівне. У лютому 1919 року І.Микитенко активно прилучився до культосвітньої роботи (грав у п’єсах, які ставились на самодіяльній сцені у с. Рівному), а дізнавшись про нову грізну небезпеку – висипний тиф, пішов працювати у лікарню у недалекому селі Ганнівці. На початку 1920 року І.Микитенко – епідемічний лікпом у Єлисаветградській 1-й лікарні, а звідти у липні його посилають завідувачем фельдшерського пункту у селі Нечаївка, за 20 кілометрів від Рівного. У серпні 1922 року Нечаївський комітет незаможних селян дав Івану Кіндратовичу направлення в Одеський медичний інститут. Cаме під час навчання публікуються його перші твори. Це вірш «Сьогодні свято», а дещо пізніше популярні пісні на його слова «Ой, що ж то за шум учинився?» та десятки публікацій у пресі. У 1926 році І.Микитенко переїздить до Харкова і вже там в 1928 році закінчує медичний інститут і здобуває звання лікаря, проте літературна творчість вже стала основним покликанням. Він став письменником-професіоналом. З-під його пера виходять прозові і драматичні твори. Багато часу він приділяє громадсько-політичній роботі. Палкий прихильник соціалістичних ідей, активний громадський діяч, автор чітко ідеологізованих п’єс, він однак теж потрапив під каток сталінських репресій. Життя і літературна творчість Микитенка припадали на складний і драматичний час вітчизняної історії. Він належав до тих, хто ревно і щиро утверджував у літературі принципи спершу «пролетарського», а потім – з початку 30-х років – соціалістичного реалізму, часто виступав у ролі оспівувача нового життя. Не в усьому І.Микитенко був об’єктивним і почасти сліпо вірив у проголошувані догми та гасла, переносив їх на сторінки своїх творів. Процес його прозріння, окреслений п’єсою «Соло на флейті», на жаль, залишився незавершеним, оскільки й сам письменник став жертвою сталінського беззаконня.

Микитенко майже 10 років був одним з керівників Всесоюзного об’єднання асоціацій пролетарських письменників, Міжнародного об’єднання революційних письменників, потім Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, членом правління Спілки письменників СРСР.

Навесні 1937 почали з’являтися перші «сигнали» про начебто ворожу діяльність організації письменників України. На початку квітня відбулися звітно-виборні партійні збори Спілки радянських письменників України, на якому І.Микитенко разом з Я.Городським, А.Патяком, І.Ле і П.Усенком був обраний до складу парткому. Окрилений довірою, І.Микитенко тоді не надав значення звинуваченню, що прозвучало на цьому зібранні, про те, що його батько – куркуль, а брат – бандит. У ті страшні часи подібна легковажність могла обернутися трагедією. Правда, доля до І.Микитенка поки що була милостива, але хмари над його головою згущалися.

3 жовтня 1937 року на партійних зборах Спілки радянських письменників України Івана Микитенка виключили з партії як людину, яка «приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надавала притулок своєму братові – куркульському бандитові, яка мала зв’язки з заклятими ворогами радянського народу – троцькістами і буржуазними націоналістами, яка свідомо допомагала шкодити українській літературі».

Наступного дня І.Микитенко повідомив дружині, що йде в НКВС здавати особисту зброю, і не повернувся. З прокуратури УРСР дружина письменника Зінаїда отримала повідомлення: «Ваш чоловік – Микитенко Іван Кіндратович, 18 жовтня 1937 року був знайдений мертвим на околиці міста Києва в районі «Шовкобуду» з вогнепальною раною в області скроні… На основі судово-медичного огляду смерть настала в результаті самогубства…». «Органи» його боялися як мертвого, так і живого, адже необхідно було порушувати кримінальну справу, розслідувати, хто довів письменника до самогубства і чи дійсно це було самогубством…

У другій половині 50-х років ім’я Микитенка знову з’явилося на книжкових полицях і театральних афішах. Це сталося після того, як у 1956 році парторганізація Спілки письменників України розглянула питання «Про посмертну реабілітацію в партії І.Микитенка». Рішення партосередку було одностайним: «Скасувати постанову партійних зборів 1937 року про виключення з членів КПРС т. Микитенка Івана Кіндратовича як безпідставну».

Поставили й наші кропивничани його «Соло на флейті» (1957 р.) та «Дні юності» (1958 р.). Режисер-постановник – І.Казнадій.

У ювілейному 1967 році у селі Іванівка, фактично на околиці села Рівного Новоукраїнського району, було урочисто відкрито меморіально–літературний музей у новозбудованому приміщенні. На місці, де стояла хата батьків, встановлено пам’ятник. Його іменем назвали другу рівнянську школу. На жаль, на сьогодні музей в первісному вигляді не зберегли.

Лідія КУШНІР,  молодший науковий співробітник обласного краєзнавчого музею.

Народне слово. - 2017. - 14 вересня.

Леонід Куценко - дослідник творчості Євгена Маланюка

05.02.2021 13:36

Довгим був  шлях повернення митця на Батьківщину. І відбулося це завдяки літературознавцю, нашому земляку Леоніду Куценку, якому цьогоріч виповнилося б 65 років. Науковець спочатку відкрив поета для себе, а потім зрозумів, що повинен пройти його життєвими і творчими дорогами.

Євген Маланюк і Леонід Куценко. Дві неординарні постаті, дві яскраві особистості. Дві різні епохи, але одне бачення, один світогляд, і ще біль… Біль патріотів за Батьківщину.

Українська революція 1917-1923 рр.. Євген Маланюк був воїном за часів Української Народної Республіки. В переломні 1980-1990 роки – державотворчий процес і за національне відродження, повернення забутих і втрачених імен, зокрема літературних. Леоніду Васильовичу хотілося зрозуміти, осмислити і донести до сучасників думки поета-вигнанця, його гнів, любов, відчай, одкровення. В 1989 році він написав першу статтю, присвячену Євгену Маланюкові, яка визначила подальшу долю науковця, як він сам говорив, «прислужитися дослідженню життя і творчості письменника».

Літературознавчі праці дослідника різних років знаходяться у фонді бібліотеки. Звернемося до монографії «Dominus Маланюк: тло і постать». Це дослідження витоків та еволюції творчої особистості письменника стало основою докторської дисертації Леоніда Васильовича. У вступі до видання автор розповідає: «1990 року у Бресті віднайшлася племінниця поета Євгенія Маланюк, котра поділилася щедрими розповідями своєї матері про письменника. А згодом відгукнувся із Братислави Мікулаш Неврлі, який надав у моє розпорядження зібрані ним матеріали до життєпису митця. А ще він познайомив із поетовим сином Богданом Маланюком, з яким ми зустрілися 1995 року та здійснили спільну подорож слідами Є. Маланюка в Чехії. Незабутня мандрівка була багато в чому відкриттям поета не лише для мене, але й для його сина. Дякую долі, що пану Богдану довелося з дружиною Євою та сином Гонзою побувати в Україні, «потоптати ряст» на Маланюковому обійсті побіля Синюхи, відкрити на честь 100-річчя від дня народження поета його погруддя на центральній площі Новоархангельська, меморіальну дошку на приміщенні колишнього Єлисаветградського реального училища».

Як бачимо, творчими, напруженими були пошуки матеріалів, щоб осягнути «внутрішню сутність і закономірність таланту й особистості митця». Результатом такого вивчення стали видання, які розкривають різні періоди життя Є. Маланюка: «Ні, вже ніколи не покаюся…» (Євген Маланюк: історія ісходу» (1997); «Так розчахнулось дерево родини…» (1999); «Як перший пелюсток весни…».  «Обраниці поетової музи» (2000); «Євген Маланюк: дорогами втрат і сподівань» (2002); «Князь духу» (2003); «І спомину непроминуча кара… (Євген Маланюк: подорож Україною 1926-1943)» (2006).

Л. Куценко став упорядником книг «Євген Маланюк. Невичерпальність» (1997) та «Євген Маланюк. Поезії з нотатників» (2003). До речі, «Невичерпальність» має автограф літературознавця. Твори Маланюка та творчі доробки Куценка займають особливе місце у фонді бібліотеки.

У 2008 році вийшло видання «Євген Маланюк. Нотатники (1936-1968)», але, на жаль, Леоніду Васильовичу не довелося побачити щоденникові записи Маланюка у вигляді книги. Хоча саме він перебрав записники та робочі зошити поета, розшифрував багато його думок. Дослідник-пошуковець загинув 22 грудня 2006 року.

Шаною літературознавцю є книга «Я обрав свій шлях: Леонід Куценко у спогадах, листах, пам’яті», в якій творча особистість дослідника розкривається крізь призму поглядів письменників, літературознавців, добрих знайомих, думка яких для науковця була важливою.

Насамкінець хочеться звернути увагу на слова літературного критика Т.Салиги, висловлені у квітні 2011 року в листі до літературознавця І.Задої: «Представляти нам світлого і великого, але понівеченого і сплюндрованого радянським режимом Є.Маланюка міг тільки одержимий духом української героїчної історії Льоня Куценко. Ми багато що починали робити з ним вперше. Він багато зробив для відродження маланюкознавства. Це ми мусимо знати і маємо берегти. Я завжди стоятиму у поклоні перед Леонідовою пам’яттю».

На Батьківщину повернулося поетичне слово Маланюка, і в цьому, безсумнівно, є заслуга його дослідника Л.Куценка.  Читачам залишається лише долучитися до творчої спадщини українського митця минулого століття, збагнути велич постаті поета-емігранта. Він був переконаний, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегливість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу.

Нині маємо увічнення постаті поета, історіософа та культуролога в меморіальній дошці та назві вулиці м. Кропивницького.

Вшановуючи пам’ять видатного земляка, обласна рада у 2002 році заснувала обласну літературну премію імені Євгена Маланюка. Щорічно другого лютого, в день народження поета, за результатами літературного конкурсу авторові твору-переможця присвоюється звання лауреата. Ознайомитися з повними текстами книг лауреатів премії та біографіями авторів можна на сайті Кіровоградської обласної бібліотеки для юнацтва ім.Є. Маланюка. Фахівцями книгозбірні зроблено вже чимало для увічнення пам’яті видатного земляка, історіософа та культуролога, та після того, як сесія обласної ради прийняла рішення про присвоєння бібліотеці імені Євгена Маланюка,  ця постать і все, що пов’язане з нею, набуває особливого значення для закладу. Бібліотекарі вбачають своїм безпосереднім обов’язком збирати документи про Є.Маланюка у своїх фондах та популяризувати їх серед користувачів бібліотеки.

До 120-річчя поета бібліотека ініціювала обласний тиждень поетичного читання «Мандри в пошуках України». Маланюкове слово звучало в кожній бібліотеці, а головне, що звучало воно з вуст молоді.

Раїса Твердоступ, завідувач відділу Кіровоградської обласної бібліотеки для юнацтва ім. Є.Маланюка

Народне слово. - 2018. - 18 січня

" Український дім" чилійця

05.02.2021 11:43

«УКРАЇНСЬКИЙ ДІМ» ЧИЛІЙЦЯ АЛЕХАНДРА ХОДОРОВСЬКОГО В ЄЛИСАВЕТГРАДІ

Пора покончить с политическими революциями и перейти к поэтическим ре-эволюциям. Как образовалась сеть террористов, так должны создать свою сеть и поэты. Дух поэзии – единственное, что может спасти сейчас мир.

Алехандро Ходоровский

Якось в Інтернеті  у статті про 15 кращих фільмів трансцендентального кіно (його ще визначають як авангардне, авторське, сюрреалістичне, артхаусне, елітарне, містичне) натрапив на таку думку: «В этом направлении преуспели такие выдающиеся кинорежиссёры, как… Алехандро Ходоровский и Андрей Тарковский». У перелік  шедеврів «кіна не для всіх» автор статті  включив стрічки «Соляріс» (1972) Тарковського  та «Святу гору» (1973) Ходоровського. Глибоко символічним cприйнялося мною те, що  геніальні режисери  стоять поруч, оскільки обидва мають, хоча й опосередковане,  відношення до нашого краю.

Щодо Андрія Арсенійовича Тарковського  (1932-1986), то ми давно вважаємо його своїм, адже його рід єлисаветградського походження. Він – син уродженця Єлисаветграда, геніального поета Арсенія Тарковського, онук народовольця, літератора, поліглота (знав сім мов) Олександра Тарковського, внучатий племінник Надії Тарковської, дружини  Івана Карпенка-Карого, на честь якої названо славнозвісний заповідник-музей «Хутір Надія».

Більше того, деякі вітчизняні кінознавці називають Андрія Тарковського… російсько-українським режисером. Аргументи наводять такі. Величезний вплив на творчість Андрія справила поезія батька,  вони обидва захоплювалися філософією Григорія Сковороди; улюбленим фільмом Тарковського була стрічка Олександра Довженка «Земля», яку він у пошуках натхнення завжди переглядав перед початком зйомок нового фільму; практику під час навчання у ВДІКу проходив на Одеській кіностудії; свій перший шедевр «Іванове дитинство» Андрій знімав в Україні, під Каневом;  його улюбленим актором був українець Микола  Гринько.

Та от парадокс і загадка – жодного разу Андрій Тарковський не відвідав рідне місто своїх предків Єлисаветград (Кіровоград) та родинне гніздо Тобілевичів-Тарковських «Хутір Надію». Є навіть свідчення того, що, коли йому одного разу в Москві хотіли показати світлини Єлисаветграда та «Хутора Надії», Андрій роздратовано відмахнувся від них.  Певно, на таке ставлення до батьківщини своїх предків наклав відбиток комплекс сирітства, який Андрій отримав після того, як батько покинув сім’ю, коли йому було три роки. Це відображено в геніальній автобіографічній стрічці «Дзеркало» (1974).

А от про те, що один із класиків світового кіно Алехандро Ходоровський – громадянин Чилі, де він народився, та Франції, в якій тривалий час жив і формувався як митець, – через своїх предків має якесь відношення до України і до нашого краю зокрема,  мені було відомо давно. Та лише нещодавно завдяки знайомству з автобіографічними книгами Ходоровського  «Танець реальності» (2001) і «Там, де краще співає птах» (2001) багато що з’ясувалося, хоча далеко не все.  Його предки (дід, баба, батько) мешкали в Єлисаветграді, звідки й емігрували, рятуючись від погромів, у Південну Америку.

У родині Ходоровських зберігся надзвичайно цікавий та важливий, передусім для нас, краєзнавців, документ, який Алехандро, названий на честь діда, наводить у своїй книзі «Там, де краще співає птах»: «Я надаю цей сертифікат юридичній особі Олександру Хаїмовичу Ходоровському, тридцяти  шести років віку, уродженцеві Златополя Чигиринського повіту Київської губернії. Цим сертифікатом підтверджується, що не існує жодних претензій з боку міського управління Златополя до вищезгаданого Олександра, який емігрує зі своєю дружиною, Терезою Ходоровською, дівоче прізвище Гройсман, тридцяти років віку, та їхніми дітьми Бенджаміном та Хаїмом, нар. 25 липня 1901р., а також Лолою та Фанею, нар. 4 липня 1902р. У відповідності з протоколами міського управління  було визначено, що вищезгаданий Олександр та його родина не чинили жодних кримінальних злочинів або громадських порушень. Я, Володимир Григорович Шевченко, нотаріус, чий офіс, розташовано на вулиці Успенській, будинок 27, у Єлисаветграді, вручив оригінал та копію вищезгаданого документа родині Ходоровських, які мешкають по сусідству з третьою поліційною частиною Єлисаветграда, у цей день, 14 березня 1909р.

Нотаріус Єлисаветградського окружного суду Володимир Григорович Шевченко».

Алехандро Ходоровський, якому 17 лютого 2019 року виповнилося 90 років,  ніколи не соромився своїх українських коренів. Більше того, єврейсько-українське походження знайшло відображення у його творчості, в  автобіографічних книгах та фільмах «Танець реальності» (2013) та «Нескінченна поезія» (2016). Не випадково Ходоровський наголошує: «Генеалогическое дерево – основа моего подсознания. Я вижу мир глазами всех своих предков».

Як бачимо, на бажання, швидше Алехандро Ходоровського можна назвати  українсько-чилійським режисером, ніж Андрія Тарковського українсько-російським. Принаймні підстав для цього значно більше.

У 2010 році в інтерв’ю російському виданню «Частный корреспондент» Алехандро Ходоровський зізнався, що мріє відвідати батьківщину своїх предків – Україну: «Дуже хочу побувати там. Мої сини теж хочуть там опинитися. Один син недавно  з’їздив до Києва, зіграв у виставі і повернувся в захваті». І хтозна, можливо,  попри 90-річний вік, він  таки здійснить свою мрію, адже не втомлюється стверджувати: «Я молод. Старость – это грех,  я буду жить до 120 лет».  А привід відвідати колишній Єлисаветград (нині Кропивницький) у Ходоровського надзвичайно поважний.  У нашому місті  якимось дивовижним чином  зберігся  «будинок Ходоровських».

Про його існування дізнаємося насамперед із довідника «Справочная и адресная книга по г. Елисаветграду и уезду», що в 1913 році  під назвою «Ежегодник Голоса Юга» побачив світ у друкарні Х.Ш.Немировського: «Третья полицейская часть – ул. Б.-Пермская. Сыскное отделение – ул. Пашутинская, д. Ходоровскаго».

Пошуками «будинку Ходоровського» займалися наші авторитетні краєзнавці Костянтин  Шляховий та Володимир Поліщук. Саме  їм маємо завдячувати тому, що місто збагатилося  ще одним туристичним об’єктом (вулиця Пашутінська, №31). Цікаво, що в радянські часи у «будинку купця Ходоровського» розміщувався  Єлисаветградський карний розшук.

А ще Алехандро Ходоровський, якщо відвідає рідне місто своїх предків Єлисаветград, зможе побувати на місці, де розташовувався будинок нотаріуса, який видав дозвіл родині Ходоровських на виїзд за кордон і якого він за цей вчинок називає «справжнім безумцем». Річ у тім, що дід, готуючись назавжди покинути Росію, «завдяки магічній силі кількох золотих монет, «купив» нове прізвище»: єврейське Леві змінив на польське Ходоровський. В Єлисаветграді народилися бабуся Алехандро Тереза Гройсман та його батько Хаїм.

З історичної довідки про сучасний готельний комплекс «Государь» та кафе-ресторан  «Розмарин» у Кропивницькому (адреса: вул. Верхня Пермська, №8)  дізнаємося, що у 1900 році розташований на цьому місці постоялий двір належав нотаріусу  Єлисаветградського окружного суду   Володимиру Григоровичу Шевченку, який добудував другий поверх головної будівлі. Пізніше постоялий  двір придбав лікар Сергій Самійлович Мейтус, батько композитора Юлія Мейтуса. Під час війни більша частина  будівель була зруйнована. Новим господарям, на превеликий жаль, не вдалося реставрувати архітектуру головної будівлі, хоча первісне призначення  їй повернули.

Ходоровський – режисер-постановник восьми фільмів, які називають культовими. Далеко не повне уявлення про Ходоровського-кінематографіста можна скласти з титрів стрічки  «Священна гора» (1973), де він  виступає як автор сценарію, режисер-постановник, сопродюсер, композитор, монтажер, художник-постановник, художник по костюмах, автор скульптурних композицій та  живописних робіт, виконавець головної ролі! А крім того, Алехандро Ходоровський  автор 15 книг, перекладених з іспанської  на багато мов  народів світу, трьох книг поезій. Російською мовою, до речі,  перекладено п’ять книг прози Ходоровського. Українською – жодної!

Перелік феноменальних здібностей Алехандро можна продовжувати й продовжувати. В юності він був цирковим артистом (клоун та мім, учень знаменитого Марселя Марсо), видатний психотерапевт (автор світового бестселера «Психомагия. Воображение как основа жизни»), драматург, автор популярних науково-фантастичних коміксів. В анотації до «Психомагії» (у Росії книга вийшла у 2017 році) мовиться: «Чтение книги Алехандро Ходоровски сродни увлекательной беседе с творческим, мудрым человеком, уже прошедшим огромный путь и продолжающим свои искания. Он ощущает жизнь как непрерывный творческий процесс, в котором для любого человека постоянное и важное место должно быть отведено поэзии как основе жизни».

Після перегляду стрічки «Кріт» Алехандро Ходоровський  став  улюбленим кінорежисером Джона Леннона. Лідер гурту «Бітлз» надав мільйон доларів на зйомки наступного фільму Алехандро «Священна гора». Джон Леннон також погодився взяти участь у фінансуванні одного з найамбітнішого в історії світового  кінопроекту Ходоровського – екранізації фантастичного роману Френка Герберта «Дюна».

Підготовка до зйомок тривала п’ять років. Алехандро умовив взяти участь у роботі над фільмом ціле сузір’я знаменитостей:  в якості акторів погодились знятися Орсон Уеллс та Сальвадор Далі. Над художнім оформленням працював французький художник Жан Жіро (Мебіус), над декораціями – Ганс Гігер, над музикою – рок-гурт «Пінк Флойд». Ходоровський написав сценарій 12-годинного фільму, але продюсери зрештою відмовилися його фінансувати як комерційно збитковий.  Кінознавці відзначають, що жоден незнятий фільм не мав такого впливу на світовий кінематограф, як «Дюна» Ходоровського».

Деякі ідеї та візуальні концепції Алехандро були використані його колегами на зйомках інших голлівудських блокбастерів. 3000 малюнків до фільму лягли в основу одного з кращих у світі коміксів «Інкал». У 2013 році в США навіть був знятий повнометражний документальний фільм під назвою  «Дюна» Ходоровського»  про цю легендарну  спробу  екранізації.

А насамкінець декілька афоризмів та віршів Алехандро Ходоровського:

–  Птицы, рожденные в клетке, думают, что полет – это болезнь.

–  Каждый из нас – прекрасный человек, искаженный семьей, обществом и культурой.

–  Нормально – быть другим. Каждая личность – разная личность. И однажды ты должен познать свое отличие. Познать то, что ты не такой, как другие. Это значит быть нормальным.

– Когда достигнешь внутреннего молчания, услышишь плач мира.

– Моё сознание – светлячок в темноте бесконечной.

– Каждая новая боль изменяет цель моей жизни.

– Какая разница, что у жизни нет смысла, если у неё нет конца.

– Потихоньку я превращаюсь в отца, которого всегда хотел иметь.

– Лишь тот стареет, кто в зеркале передо мной.

Як тут не погодитись з кінокритиком Миколою Подкопаєвим, який у статті, присвяченій творчості Алехандро Ходоровського, відзначає: «Бежавшая с украинских земель семья подарила миру гения, вклад которого в современное искусство трудно переоценить».

Володимир БОСЬКО

Народне слово - 2019 - 4 квітня

Пам’ятна дошка випускникам кавалерійського училища

05.02.2021 11:10

ПАМ’ЯТНА ДОШКА ВИПУСКНИКАМ КАВАЛЕРІЙСЬКОГО УЧИЛИЩА

80 років тому два тирани, вожді тоталітарних режимів (один з класовим ухилом, другий з нацистським), розпочали Другу світову війну. Тоталітарні режими і їхні воєнні машини перемололи на смерть більше 100 мільйонів переважно ще молодих людей й більше 400 мільйонів зробили каліками, сиротами та спричинили неймовірні руйнування.

Першого вересня в усьому світі, у тому числі й Україні, відзначають День жалоби за жертвами тієї війни, за жертвами тоталітаризму.  Серед жертв тих кровавих подій були наші земляки, випускники Єлисаветградського кавалерійського училища Володимир Дунін-Жуховський і Григорій Доліва-Добровольський. Їх позбавила життя безжальна тоталітарна система, яку засудив увесь світ, а також закликав берегти пам’ять про ці злодіяння з тим, щоби ніколи не допустити їх повторення.

Хто вони, ці наші земляки?

Володимир Дунін-Жуховський і Григорій Доліва-Добровольський – люди з цікавими і дуже трагічними долями, а саме: обоє народилися в Єлисаветграді, закінчили училище кавалерії; обоє після революції воювали як проти червоних, так і проти білих в польсько-українських загонах під гаслом «За нашу і вашу вольність»; обоє з інтернуванням польських військових загонів за межі України (за ультиматумом німецького командування) потрапили до Польщі; обоє закінчили Вищу воєнну школу у Варшаві; обоє, під час вересневої кампанії 1939 року, потрапили в полон; обоє були розстріляні.

Володимир Дунін-Жуховський народився 13 жовтня 1893 р. в Єлисаветграді в родині дворянина польського походження Антонія і Марії (українки, у дівоцтві Сорокіної). Його батько Антоній Костянтинович Дунін-Жуховський багато років був членом Єлисаветградської міської управи. Наприкінці ХІХ ст. міська управа призначила А. Дуніна-Жуховського завідувачем будівельної частини нової жіночої гімназії, що на перетині вулиці Петрівської (тепер Шевченка) і Театрального провулку (вул. Нейгауза). Він ретельно контролював дотримання проекту і якість виконання робіт. Тепер тим, що ним зроблено, ми з вдячністю милуємося, оцінюючи красу старого корпусу педагогічного університету.

Родина Антонія Дуніна-Жуховського мала, крім апартаментів у місті, ще й свій маєток з наділом землі в Овсяниківці.

Володимир закінчив гімназію і офіцерську школу кавалерії (1913). Перед 1917 роком був професійним офіцером царських військ. Після жовтневої революції брав участь у війні проти червоних і проти білих під гаслом «За нашу і вашу вольність». З початку 1918 року – поручик 12 кінного полку в гетьманській армії, згодом підвищений в чин штабс-капітана. Потім брав участь у битві під Каневом (11 травня 1918-го – битва між загонами ІІ польського корпусу і німецькими військами, що прагнули їх роззброїти і не допустити створення Польської держави). Потім боровся за Одесу і з інтернованими з України польськими загонами, через Румунію добирався до Польщі, яка в 1920 р. оголосила про свою незалежність. Після 1920 року служив у війську польському, був асистентом, а пізніше викладачем, завідуючим кафедрою у Вищій воєнній школі у Варшаві, є автором ряду наукових публікацій з військової стратегії. Під час вересневої кампанії 1939 р. потрапив у полон, до радянської неволі. Весною 1940 року був розстріляний НКВСівцями. Спочиває на кладовищі жертв тоталітаризму у Харкові.

Крім Володимира родина мала ще одного сина Олександра, який народився у 1897 р. Обоє закінчили місцеву гімназію. Олександр пішов шляхом старшого брата, ставши військовим, і його життя в званні капітана артилерії закінчилося полоном і розстрілом за рішенням НКВС СРСР у Катинському лісі біля села Катинь Смоленської області (1940 р.).

Григорій Доліва-Добровольський народився 9 червня 1898 року в Єлисаветграді в родині Болеслава і Феофілії (у дівоцтві Заханович). Рід Доліва-Добровольських, або Добровольських гербу Доліва має прізвище, складене з двох частин, де перша означає, до якого гербу відноситься. Є приклади написання: Доліва-Добровольський, як і Добровольський гербу Доліва, як і Добровольський – Доліва, або ж просто Добровольський.

Предок родини, Павло Добровольський, був адміністратором у графа Тушкевича у Білорусії. Мав чотирьох дітей, а серед них Аполінарія (1808-1890), дружиною якого була Вікторія Зінькович. У подружжя народилися дві дівчинки і п’ять хлопців. Четвертим з тих дітей був Болеслав (1861-1939) – інженер з будівництва та експлуатації млинів, його дружиною стала Теофілія Заханович (1874-1960). У них народилися три донечки Станіслава, Марія, Софія та син Григорій (на фото).

Батько Болеслав Добровольський наглядав і опікувався наладкою парових млинів у різних місцях, у тім числі у Єлисаветграді млинами X.Слободського та М.Ямпольського, що на вул.Московській (про що зберігся папір). Болеслав також працював у Корсунці (біля Умані) у заможного поміщика Гната Журавського, який володів кількома господарствами і млинами. Також опікувався млинами у повітовому містечку Звенигородка (нині Черкаської обл.). В цьому ж містечку у власності Болеслава Добровольського був будинок із садибою 400 кв. м за адресою: вул. Продольна, 18. Описи будинку, складу, конюшні, фруктового саду збереглися завдяки небайдужим селянам.

Донька Станіслава (1896-1990) народилася в Єлисаветграді, була одружена з Людославом Піонтковським, інженером сільгосптехніки (можливо, з-д «Ельворті»?). У них були син Здіслав та дочка Христина, обоє вже померли. Онуки Марія та Богдан живуть у Варшаві.

Донька Марія (1903-1964) народилася в Єлисаветграді, закінчила інститут філософії, вийшла заміж за Збігнева Корнашевського, чиновника освіти у м. Косово, бездітними померли у Канаді, родичі по чоловікові проживають в Івано-Франківській обл.

Донька Софія (1907-1971) народилася у Корсунці, була одружена з Анатолієм Богомазовим, інженером, бездітними померли в Канаді, родичі по чоловікові проживають в Одесі.

Син Григорій закінчив гімназію і школу кавалерії (1917) в Єлисаветграді. Перед 1918 роком був професійним офіцером корпусу царських військ, сформованих з українців і поляків, які тримали Румунський і Південо-Західний фронти армії Російської імперії. Після став членом II Корпусу ген. Юзефа Галлера, брав участь у битві з німцями під Каневом, захищав Одесу. Пізніше з інтернованими з України польськими загонами через Румунію потрапив до Польщі. Там став солдатом військової розвідки. По закінченні Вищої воєнної школи у Варшаві – дипломований майор кавалерії. У 1927-1930 рр. був офіцером розвідки, діючої в СРСР, у польському дипломатичному представництві в Мінську (військовим аташе).

Григорій одружився з Софією Квятковською, яка народилася 17 березня 1900 р. в Че́рнихівцях – селі на півдні Збаразького району Тернопільської області. Софія була сестрою віце-прем’єра, міністра промисловості і торгівлі Польщі Євгенія Квятковського. Пізніше Софія згадувала: познайомилася з ним на військовій забаві. Був гарним чоловіком, в мундирі виглядав просто прекрасно. Побралися в 1924 році. Незабаром Доліву-Добровольського направили до консульства Польщі в радянському Мінську, поїхав з таємною місією генерального штабу польських військ. Софія допомагала йому у цій місії. То був дуже добрий період в їхньому житті. Багато подорожували, були в Ленінграді, Москві, в Криму, навіть в Єревані. Після повернення до Польщі народила двоє дітей, доньку Анну, а в 1936 році сина Георгія (Єжи).

У вересні 1939 року Григорій потрапив у полон до німців, утік, потім вдруге потрапив до неволі, його утримували в німецьких концтаборах Gross-Rosen, Dora  i Bergen-Belsen. Після капітуляції Німеччини був звільнений американськими військами, але, дізнавшись, що Польща відійшла під протекторат СРСР, не одразу повернувся до Польщі, а співчуваючи уряду в Лондоні, хотів йому допомагати. В 1950 р. повернувся до Польщі, був заарештований КДС БП Польщі (назва цієї інституції і її форма була копією КДБ СРСР) і звинувачений в антирадянській і антисоціалістичній діяльності. Був страчений 12 січня 1952 р. Верховний суд нової Польщі в 1993 р. визнав вирок колишнього Верховного суду помилковим.

Минуло багато часу. Жахливі події тих тоталітарних режимів стали забуватися. Але історія іноді повторюється, саме тому так важливо зберігати пам’ять. В Україні не повинно бути толерантності до тоталітаризму, до людей, які пропагують злобу і ненависть. Не треба замовчувати проблеми расизму і ксенофобії.

Пам’ятаючи, що розуміння історії допомагає запобігти повторенню, наша громадська організація подала на конкурс пропозицію про встановлення пам’ятної дошки на корпусі колишнього Єлисаветградського кавалерійського училища.

Міська влада своїм рішенням від 27 серпня 2019 року підтримала побажання містян зберегти пам’ять про своїх земляків, що стали жертвою тоталітаризму, з тим, щоб це зло ніколи не повторилося.

Віталій ПЛІНСЬКИЙ

Народне слово. - 2019. - 25 вересня