Ця книга про українців і Україну, її мову, природу, культуру, звичаї та обряди. Книга висвітлює тонкі струни родинного спілкування. Це – книга-почуття, книга – біль, книга – роздум людини, про її маленьке життя.
Редактор Антоніна Корінь
Щиро дякую моїй родині та редактору – Антоніні Корінь за підтримку і допомогу в підготовці та створенні книги.
Авторка
На порозі першої книги
Від автора
Моя поява на світ стала божим провидінням в образі мого татка, який повернувся з військкомату (мав йти до лав Радянської армії, та так і не пішов) додому і цим самим, несподівано для себе, мами і мене, зберіг мені життя.
На світ з’явилась я, 5 червня 1964 року в Рівненській лікарні Новоукраїнського району Кіровоградської області, сповістивши всьому світові, що я прийшла, гучним і дзвінким криком ...
Мої батьки – Сулима Олександр Демидович та Олена Іванівна Панченко – були колгоспниками. Все життя працювали в колгоспі ім. Шевченка, в селі Кропивницькому.
Мої дитинство та юність – це згадки про кумедне, серйозне до сліз, добре і найсвітліше, що є на цій землі. Бабуся, татко і ненька, мої дві сестри – старша Надія й молодша – Любов – оберігали мене від злого, навчали готуванню борщів, учили жити між людьми, поважати їх і не забувати вітатись із сусідами. Так, так – вітатись, бо ж один час я забувала це робити за дитячими мріями, які роїлись в моїй голівці, мов горобці в стрісі, і я забувала про все. Про що я думала тоді, безтурботна сіроока дівчина? Що навівали на мене квіти, які садила матуся в нашім квітнику?
Мабуть, дивлячись на троянду, я згадувала купіль з цією квіткою і нахилену наді мною матусю, яка купала мене і промовляла: «Будь такою красивою, як вона!». Сказати, що вийшла, як троянда – не можу, але дівчинка вродилась «нічого собі». Гордовитості і пихатості у мене не було, та від сонечка і ласкавих, теплих рук я розкривалась, мов пуп’янок. Вмита вранішньою росою, надухана квітом вишні – шпанки, абрикосів та яблунь, розчесана грай – вітерцем, я росла на волі, годувалась матінкою – землею і тим, що приробили батьки, й мріяла про сцену.
Саме про сцену, бо ж якою в ті в часи я була гарною артисткою! Я танцювала, декламувала вірші, грала сценки з вистав, та головне – я співала.
Ще не вимовляючи добре слів, я вмощувалась на саморобну гойдалку, яка висіла під яблунею на подвір’ї і, мугикаючи собі під ніс, виконувала пісні, яких ще ніхто не написав.
Згодом виступала на сцені нашого клубу, брала участь у різних конкурсах й була “маленькою гордістю“ школи і великою гордістю мами. Вона, незважаючи на свою зайнятість, ходила до клубу, тихенько сиділа в залі і милувалась своїми доньками – Надією і мною.
Вчилась я гарно, старалась не осоромити батьків, бачила, яку радість це приносило мамі.
Моїм “домашнім вчителем“ була моя старенька бабуся: Панченко Єфросина Єлисеївна. Так, дійсно вчителем, путівником по життю. Жила вона навпроти , і я бігала до неї за допомогою. Ми вмощувались на клинчику (поляні), бабуся на стільці, а я на траві – і розпочиналась моя освіта.
Я читала історію з книжки, а з бабусиних вуст звучало підтвердження, яке вона сама бачила і пережила.
Таких історій із життя було дуже багато і, можливо, колись я напишу про це спогад. А ще бабуся гарно співала, хоч була вже старенька. І часто вона заводила українську пісню, а я їй підспівувала дитячим голосочком .
Закінчивши вісім класів моєї Кропивницької школи , я подалась вступати “на артисти” до Олександрійського училища культури. На жаль, а може, й на щастя –“на артистів“ набір був з 10-ти класів, тому щоб не повертатись додому, вирішила вступати на бібліотечний відділ, а потім, при нагоді – перевестись на культосвітній. Та провчившись рік – відчула потяг до цієї професії , книга і спілкування з людьми захопили мене і ось вже 25 років я віддаю себе бібліотеці, а вона себе – мені.
Після училища культури вступила до Київського інституту культури, який закінчила в 1988 році й на студентському житті поставила крапку.
З чоловіком народили і виховали двох синів – Сергія й Володимира. Маю від старшого сина онука Дмитрика.
Як і старенька селянська хата, бабуся, мої батьки, старша сестра – пішли у вічність, залишивши від себе тільки білий слід: розлогий горіх, стару абрикосу та вишню – шпанку і мою тугу за минулим. Згинув і наш «клинчик» - моя школа життя!
В душі оселилась втома і буденність. Я відцвітала і всихала, як дерева в тепер уже старому батьківському саду.
Та раптом у 2007 році, мов боже провидіння, в стінах нашої бібліотеки з’явився літературно – мистецький клуб “Євшан». Він став поштовхом мого духовного відродження. Тепер моє серце застукало гучніше, а в посивілій голові почали з’являтись думки про вічне, пережите, теперішнє і майбутнє. Слова складались у невмілі рими, роїлися в голові, мов бджоли в вулику, і не давали мені спати вночі. І я спробувала писати.
Згадала свій перший вірш, який написала у 8-му класі. То була присвята Тарасу Григоровичу Шевченку, невмілі й боязкі спроби моєї уяви й серця. Згадала перші сонети, кострубаті, але наповнені коханням – вірші про моїх батьків і рідних.
Згадуючи тепер ті перші спроби, я розумію, що віршами їх назвати важко, та в них була моя сутність. Можливо, переосмислюючи це, що написала тепер, з роками я скажу те ж саме. Ну а поки - що – продовжую писати вірші, віддавати їм всю себе . До першої книги включила написане за останні три роки.
Нещодавно в своєму родоводі я відкрила маленьку таємницю. Виявилося, що відомий поет Валерій Юр’єв (1937-1980) був двоюрідним братом мого татка, а значить він – мій дядько. То, можливо, в мені зазвучали його гени і я - продовження його мрій і замислів?
Як романтична натура, я люблю творити. Тому пробую робити картини з морських мушлів, дружу з клубочком ниток і гачком, а іноді – з муліне .
Я вдячна людям, які поряд зі мною, які піклуються і оберігають мене. Вдячна колегам по перу за підтримку й увагу.
На вашу милість виношу свою душу, своє серце, болі і думи, і любов до нашої України – неньки .
Я перед вами – як на долоні, з чистими помислами і з жагою до життя.
Наталія Ситник 2011р.
* * *
Ці вірші – ніби перший дотик доні,
Такі несмілі, ніжні, неміцні.
У них я перед вами на долоні,
Мов колосок на зораній стерні,
Що пізно так заколосився в полі,
Що загубився в урожайний рік.
Все ж виклик подає він грізній долі,
Хоч дощ періщить, соком ще не стік...
17.11.2010 р.
Мої болі, тривоги і думи -
Це родинного дерева струни
* * *
О вишне, вишне, щедра шпанко!
Вдяглась ти знов у вишиванку,
А квіти заплела в косу,
Яку я в пам’яті несу,
Яку життя все пам’ятаю.
Біжу до тебе, припадаю,
Слова надії шепочу,
Бо лиш з тобою я лечу,
Бо лиш з тобою я вертаю
До хати рідної, до краю,
До трав у лузі, до весни,
До чорних ягід бузини.
До матінки і до порогу,
Де тупотіли босі ноги,
Де мальви у саду цвіли,
І де щасливі ми були!
15.11. 2010 р.
Родинне джерело
Нап’юся зі стрімкого джерела.
Ковтну жагуче чистої водиці
Й пірну у світ дитинства і тепла,
Де матінка гойдала у колисці,
Де пісню нам співала у саду…
Де ніжки тупотіли, де в намисті,
Раділа я за вроду молоду
Й купалась у пожовклім, теплім листі.
І де акорди перші та смішні,
Зіграть хотілось дуже на баяні.
“Концерти” перші згадую оті,
Які змогла довірить тільки мамі…
І перший грім , і вітру біг прудкий,
І мальви у саду і біля хати,
І подих поля мрійно - степовий
Лише дитинство й мама може дати.
12.09.2008 р.
* * *
Чи знов поїхать в храм в cвяту Неділю
Й поставить свічку за моїх батьків?
Які так рано в вирій відлетіли,
За бабцю, за сестру і за братів.
За тих, хто знав мене і ще пізнає
У тім житті, де буду я колись?
Поставити? А може, почекати?
А може , знов піднятися у вись
І полетіти в рідну сторононьку
У рідний край, де роки пронеслись,
Де матінка купала свою доньку
Й татусь гойдав на гойдалці – колись…
Ні, почекаю, ще не буду ставить,
Не буду ставить в храмі ту свічу.
От лиш сьогодні ще разок злітаю
До мами й татка в гості. Там, в раю,
Хоч раз іще побачу ясні очі
І притулюсь до маминих грудей,
Ой, як торкнуть татусин чуб я хочу
З’їда самотність – посеред людей.
05.04.2010 р.
Вода й вогонь
Моїм батькам
Мабуть це так судилось на роду –
В сім’ю з’єднались різні дві стихії .
Вогонь спалахував від іскри на ходу,
Вода лилась, щоб стишити події.
Горіла мати, мов проміння дня .
Від цього часом дуже було парко.
Струмочком мирним батько ливсь щодня,
Тушив вогонь, щоб не було так жарко.
Їх то різнило, то мирило зле,
То кидало в життєву ту безодню,
То піднімало на оте святе –
Без чого не існує кисню й водню.
Горіти б і текти отак повік
У мирному й бурхливому єднанні!
Але струмок чомусь так рано стік,
А вогник – тихо згаснув у чеканні.
24.09.2010 р.
Дорога додому
Шукаю я знайому ту дорогу
До отчого, до рідного порогу,
Шукаючи, вдивляюсь в валуни,
Та шлях той закривають бур’яни.
Обплутали, сплели і заснували,
Павучим плетивом для мене вони стали,
Їх рву, до болю обдираю руки
Душа вогнем пече, мов від отрути.
Пробитися, очистити б дорогу,
Побачить матінку біля свого порогу,
Припасти б до грудей, відкрити душу…
Та із тенетами боротись мушу.
Де щастя ділось і чому так сталось,
Що найдорожче – десь отам зосталось
Й приходить, прилітає лиш у сни,
А в світлий час душа – мов бур’яни?
07.01.2010 р.
* * *
Тепер я знаю, що у цьому світі
Мене дівча маленьке доспіва.
Зустрілась з ним в отім спекотнім літі
І спогад знову вилився в слова.
Он гойдалка на вітерці тріпоче,
Дає міцненько взятися руці,
На вушко щось нашіптує, лоскоче,
А те, що в думці – те й на язиці.
І по окрузі дивна пісня лине,
Хоч слів дитя ще всіх не вимовля.
Сусідка крок на хвилечку припинить,
Виводячи до вигону теля.
Такої пісні в світі не існує:
І виконавець, й автор тільки я.
Під неї голуб у гнізді воркує,
Годує зголодніле вже маля.
А яблуня - старенька літня жінка -
Вертає з осені у літній сад.
І вже з – під листя неповторна квітка
Виконує пісні на власний лад.
22.08 2010 р.
Подвійне життя
Подвійним я живу життям:
Вдень я то лагідна, то грізна,
Вночі ж стаю малим дитям -
Бо грати падають залізні,
Що розвели без вороття,
Що роз’єднали нас навіки,
Понесли вас у небуття,
А я- із серденьком каліки!
Лиш ніч - мій вірний оберіг.
Спішу зімкнуть свої зіниці,
Щоб стать на батьківський порі,
Зайти до мами у світлицю.
Лиш там - у рідній стороні,
Де пахнуть м’ята і півони,
Знов пригадається мені
Та квітка царської корони.
Вдихаю запахи бузку,
Куштую перший мед з вощини …
Всміхається мені в садку
Духм’яне зернятко малини…
Збіжу по пагорбу мерщій,
До річки, що тече в долині,
І змию з себе горя рій,
І гріх, що мучив й мучить нині.
В душі немає забуття,
Біжу до вас, вдогінку ранок:
“ Спасибі, мамо, за життя!
Спасибі, тату!...І світанок.
19.05.2009 р.
“Мамо !”
Таке старе і звичне всім нам слово
Чомусь злетіло із дитячих губ.
Малий онук так ніжно і раптово
Назвав матусею й притиснувся до рук.
Здавалось , вже знайоме і буденне,
А як сердечні струни натира.
Зірвались зморшки із обличчя в мене,-
Я легша від пташиного пера!
Що сталося ? Всього лиш тільки слово!
Одне лиш слово і мале дитя,
А на порозі – ніби літо знову
Й до мене мій синочок промовля…
13.07.2010 р.
Святий вечір
Пишалася кутя і смачно пахнув хліб,
Матуся клопоталась біля столу.
Вже день втомивсь, тихесенько присів
Й узвар просився холодком з-під полу.
Летіла я на батьківський поріг
Скидали всі невдачі мої плечі.
Чекав мене матусенькин пиріг,
Й смачний куліш аж визирав із печі.
Дванадцять страв постали на столі.
Ось перша зірка глянула з-за рогу
І освятила помисли мої,
Що привели мене на цю дорогу.
А у кутку світились образи
У рушниках, засіяних хрестами.
І свічка плакала у три сльози,
Й вкривалися росою очі мами.
Сьогодні плаче віск в дванадцять сліз.
Розтікся шлях на блюдці мій додому,
Не заплете вже мама мені кіс
І плечі не здолають вічну втому.
Не стану прибирать святкових страв,
Хай свічечка горить, зове набатом
Щоб вечір цей всіх рідних тут зібрав,
Хто вже спочив в холодній, вічній хаті.
…Для тебе, мамо, хустка на столі .
Сплелися в ній усі мої жалі .
07.01.2011р.
* * *
Позолотила осінь білий світ.
А роки посріблили мені коси.
Ще вчора я зривалась у політ.
Сьогодні ж приземлилась у покоси.
З трави дух’мяної нап’юся я роси.
Наллється силою й здоров’ям дивотіло.
Змахну крилом і полечу в часи,
Де у дитинстві й юності летіла.
І знову зацвіте весняний сад.
І гуркне грім, і в танці дощ закружить.
…Життя втіка, не повернуть назад.
А в спогадах душа болить і тужить …
12.08.2009 р.
* * *
Сестрі Надії
Так, ніби розчерком пера
Крадійка - доля підписала.
І ти , мов свічка воскова ,
Стекла росою і пропала.
Пішла у невідомий світ
Можливо,там голубить мати?
Так мало накувала літ
Зозуля! Щоб її не знати!
Життя згоріла толока
Зламалась під вагою долі.
Мабуть, та ноша затяжка,
А струни серця - тихі, кволі.
Мабуть, Афгану пережить,
Вдівства, в’язниці, побирання
Ти не змогла і стала пить,
Ховалась в оковиту зрання.
..Фальшиві ноти взяв акорд,
Струна, що жевріла , зірвалась.
Життєвий звершила рекорд
І як голубка – відспівалась.
Судить тебе? За що судить?
За те, що зчахла на світанку?
За те, що не зуміла жить
І ”відривалась” до останку?
За що судить? За що карать?
Хвороба й слабість дух ламає.
Ночами хочеться кричать,
Бо пам’ять серце зупиняє.
14.10.2010 р.
* * *
Дорога моя нене, голубко, заступнице, мамо!
Скільки слів й почуттів розриває і крає мене:
І чому я тоді так їх скупо тобі дарувала -
Ці слова, що тепер так турбують і мучать мене?
Дорога моя нене, голубонько сиза, лебідко!
До віконця мого прилітай, кожен день прилітай,
І в годину тяжку обійми мене і обігрій ти,
І крильми, мов руками, від кривди мене захищай.
Хоч пройшли вже роки, пролетіли непрохані роки,
Біль, що душу ятрив, вже повинен потроху стихать,
Та горить і палає та рана в мені ще допоки,
Жде серденько тебе і продовжує все сумувать.
07.05.2008 р.
* * *
Не римується і не пишеться ,
Лиш на серці туман колишеться.
Гонить думи в оту розвалину,
Що зробила з душі проталину.
В ту хатину,де роки тікали,
Мишенята у сінях пікали,
Де матуся будила ранками,
Запашними її сніданками.
Шепотіли дерева вітами
І квітник залицявся квітами.
Де шпориш умивався росами,
По якому гуляли босими.
А тепер, на оцій розвалині,
Плачуть сум і думки обпалені!
23.12.2010р.
На Катерини
Цю народну оповідку
Чули власні вуха .
Кому раптом нецікаво ,
То нехай не слуха .
До схід сонця Катря встала ,
Одягла сорочку,
Що на свято собі ткала ,
Спідницю – торочку .
Заплела у коси стрічку ,
Кинула на плечі
Плюшку сіру і хустину,
Що звисали з печі.
І пішла назустріч сонцю .
Де ж вона поділась?
Спозаранку, на світанку
У садок прибилась.
Гілку з вишні відламала -
І мерщій до хати.
В глечик гілочку поклала,
Боячись злякати
Свою долю, своє щастя.
Щоб його пізнати
Полила її водою
Та й стала благати :
“ Ой рости, рости здорова,
Рости й розвивайся.
До Меланки квітни стрімко
Мене не цурайся.
Як розквітнеш – буде доля,
Буде щастя в мене!
Коли ж ні – тоді неволя.
Я пропала – леле!
Твої квіти – до весілля.
Коли ж ні – то сльози.
Буду благать Покрівоньку
Покрить мені коси “.
Так просила і молила
Гілку розквітати
Ну а ввечері дівчата
Забрели до хати.
Підготовка йшла до свята:
Стали борщ варити
Кашу гріла піч завзята,
Що тут говорити!
Від вечері дух по хаті
Розійшовсь стіною
Хлопці молоді на свято
Ввійшли чередою.
Забриніли враз цимбали,
Бубон і гармошка .
Сміх і пісня зазвучали,
Вибивала й ложка.
Ще зірки на небі спали,
А дівки вечерю
Розлили в малі горнятка
І мершій за двері.
Й наша дівка, врода ясна ,
Вмотала горнятко
У рушник, що вишивала
Хрестиком так гладко.
Швидко вийшла із хатини,
На ворота стала
І, тримаючи горнятко,
Тричі загукала:
“ Доле, доле, йди до мене,
Посмакуй зі мною.
Коли ж півень заспіває,
Стань мені сестрою.
А як ні, то щоб оглухла,
Щоб ти не почула
В лісі навіть зозуленьки,
Як мене забула!
Де ти бродиш, моя доле,
Чом мене минаєш,
Чом мене, моя голубко,-
Та не обвінчаєш?”
Так було на Катерини
В українській хаті.
Щастя, доленьки просили
Й цим були багаті!
Цим жили і це любили
Ні,- так рід урветься!
Де ж ми наше загубили?
З нас – весь світ сміється!
03.12.2010 р.
Я ніколи тебе не забуду!
Як же хочеться знову полинуть в той край,
Де у буйних садах - рідна хата.
Де матуся натруджена і гомінка
До воріт вийде доню стрічати.
- Мамо! Мамочко мила! Прийми мій уклін!
Я до тебе! Як ти, моя рідна?
А матуся обійме, прижме до колін,
- Я так ждала тебе, моя вірна!
І натруджені руки притулять чоло,
До гарячих грудей, до волосся.
В серце бризне знайоме, гаряче тепло
Мов в житті все найкраще збулося.
Буде стіл накривать, щебетать, клопотать,
Веселитись, радіть, як на свято.
А пустун вітерець, знай своє - підганять,
Ніби гостей у хаті багато.
- Мамо! Мамочко! Сядь! Відпочинь, дорога!
Так багато я хочу сказати:
Ти для мене у світі і сила, й снага -
Найдорожча, бо ти моя мати.
Але вітер підняв і поніс в небеса,
Мою віру й надію – приблуду…
А вуста промовляють, кричать в небуття:
- Я ніколи тебе не забуду!
Синку, голубе мій сіроокий
Якби ж-то так, якби ж- то сила,
То втримала б, не відпустила .
Та син повторює своє,
А в думці: “ Ти ж- дитя моє! “
Та сила притяжіння давить,
Його голубка кличе, манить …
Тихенько витерла сльозу
І відпустила на стезю.
Злетів мій голуб сіроокий,
Ще раз поглянув ненароком
На рідну маму, отчий дім
Й поміж вітрами полетів.
В дорозі бідного крутило
І крильця смикало, ломило,
Та приземлився голуб мій,
Своє гніздо зліпити зміг.
В гніздечку гріється земля …
Синочок “ Мама “- промовля.
Щасливий дім, щаслива мати,
Щаслива й бабця, що сказати!
Та тільки часом щось сльоза,
Сплива тихенько, мов роса.
…Якби ж то так, якби ж то сила,
То втримала б, не відпустила!
* * *
Синові Володимиру
І ніби хлопчик вже підріс,
Вже старший від дитяти.
Не просить кашки на обід,
Не треба колисати.
Та в очі мамині ясні
Ще поглядає трішки.
Летить на зустріч тій весні,
Куди не втраплю пішки.
Для мене в нім дорога та,
Що молодістю зветься.
Всім серцем маму пригорта,
Моє ж – до нього рветься.
Спокійний він, щаслива я!
Застигло все у літі.
Цілую я своє дитя,
Бо найдорожче в світі.
22.08.2010 р.
* * *
Розбурканий, чарівний сон
Пішов синочка колисати.
Чатую я біля вікон,
Не дозволя безсоння спати.
Тоді я вітер попрошу,
Щоб не морозив буйні плавні.
Відкриті ставні залишу ,
Хай сни синочку сняться славні.
З зорею душу відведу,
У місяця замовлю долі.
В прекрасне літо забреду,
Де гарного було доволі.
Та лиш промінчик кине слід,
Зоря зайде і місяць кане.
Я варту здам - і сотні бід,
Й моє безсоння віршем стане.
14.10.2010 р.
* * *
Вона лежала і чекала смерті,
Ота рука кістлява вже лягла
На сиві скроні, рученьки обдерті,
Весь білий світ затьмарити змогла.
Була матуся то в здоровім глузді,
То падала у прірву небуття,
Молилась за гріхи, що мов ті грузді
ЇЇ обсіли за усе життя.
А біля ліжка кволої матусі
Із смутком у очах, що повні сліз,
ЇЇ дитина, донечка Натуся
Розчісувала пасма чорних кіс.
- Матусю, матінко, моя ти нене,
Ти не помреш, ти встанеш для життя,-
А кволий погляд зводиться на неї :
- Я віджила своє, я віджила!
- Матусю, матінко, як я без тебе?
Душа пуста і серце завмира :
- Ти будеш жити,донечко, для себе
Щаслива будь! Мені ж уже пора…
І відлетіла тихим листопадом.
Куди? Навіщо? І в які світи?
Можливо, ще прилине ніжним садом
Щоб хоч на мить із донею пройти?
* * *
Думками я завжди з тобою, Тату!
І ти, Матусю, у душі, - повір!
Про вас я написала небагато,
Та ви завжди – у пам’яті моїй.
У сні лечу до отчого порогу,
До шпанки – вишні, груші у саду.
З закритими очима я дорогу
До рідної хатини віднайду.
Проснеться день, відкриє сонце очі,
Впаде роса на листя споришу…
Лише із вами я живу щоночі,
Ніяк свого гніздечка не лишу!
Ступну на ганок босою ногою,
Зберу нектар на вранішній росі:
Думки летять, проходять чередою,
І сріблом оселяються в косі.
12.08.2009р.
* * *
За чим жалкую? За стареньким садом,
Що листя губить у спекотнім літі.
За тим солодким яблучним парадом,
Якого не скуштую більше в світі.
Вже не знайти такої шпанки - вишні,
Вже не зустріть великі, спілі груші,
І біля хати абрикоси пишні -
Такі наївні і домашні клуші.
За чим жалкую? За грибами в лісі
За клинчиком бабусі Єфросини.
За горобцями, що пищали в стрісі,
До сонечка витягуючи спини.
Жалкую за малим, дитячим станом,
Який не купиш ні за які гроші.
За піснею, що линула над ланом,
За всі години, світлі і хороші.
2.12. 2010 р.
* * *
Вишенько моя, моя ти квітко,
Я горнусь до тебе, як лебідка.
Ти – місток, доріжка до порогу
Провідник у юність босоногу.
Квіточками устели доріжку,
Поведи в дитинство хоч на трішки.
Дай в маленьку доню обернутись
І до мами з татом пригорнутись.
23.04.2009 р.
Доля
Вона була звичайна перехожа,
Звичайна жінка літньої пори.
Та так була на тебе, мамо, схожа,
Здалось, що ти спустилася згори.
Така ж хустинка, платтячко сіреньке,
Така ж постава, як твоя була.
І на обличчі борозна рясненька,
Теж, так зарано зорана лягла.
І погляд здався світлий і гарячий,
Рукою ніжно стан мій обняла.
І я, мов, кошеня оте незряче,
Пішла доріжкою, яку вона сплела.
30.07.2010р.
Доле, доленько, квітко моя,
Чи щаслива твоя течія.
“Євшан”*
Здавалось, відцвіла і відтворила,
Політ душі уже не рветься ввись,
Так рано хтось підрізав мені крила,
Буденність нахилила мене ниць.
Та ось “Євшан” з’явився в нашім храмі
І знов зривається душа моя
До музики, поезії і драми,
І знов я чую пісню солов’я.
11.04.2008 р.
* Літературно-мистецький клуб, створений у Кіровограді в 1998р. поетами : В. Могилюком, П. Селецьким та А. Корінь, яка відтоді й керує ним з 2007 р. Він працює у бібліотеці селища Гірничого.
Моя країна
Я українка з роду і до роду,
Я українка з прадідів-дідів,
Я не цураюся свого народу
І не боюсь карати ворогів.
Моя країна,- це волошки в полі,
Це пісня птаха в батьківськім саду,
Це подвиги й мого народу болі
Й історія, що схожа на біду.
Моя країна,як краплинка в світі,
Як літній дощ і будяки в степу,
Як сонечко в такім чудовім літі,
Як яблука червоні у саду.
І кущ калини мій , і первоцвіти,
І перший сніг, і гілочки бузку.
Моя країна - найдорожча в світі,
Я кращої не знаю на віку.
25.03.2009 р.
* * *
Візьму й втечу з цієї метушні
З гуркочучого і німого міста,
Де не лоскочуть ніздрі полини,
Де не вдяга калинонька намиста.
Босоніж пробіжусь по тих стежках,
Де роси умивають трави вранці,
Де колоски цілуються в стіжках,
Мов наречені, а не долі бранці.
Де розважа пташина дітвору,
А у ставку купається промінчик.
І де комаха тягне у нору
Маленький і солодкий житній хлібчик.
Тут можна зняти із обличчя сум ,
На свято одягнути вишиванку.
Забути про міський постійний шум
А ввечері почути колисанку.
Як гарно тут співають солов’ї!
І як приємно нюхать конюшину…
Віддам усе за ніжні ці краї,
За цю мою маленьку батьківщину!
11.11.2010р.
В надії життя
Застигла земля у брудному намисті,
Від атому жили спекла.
Кущі почорнілі, дерева безлисті -
Остання надія втекла.
Остання надія злетіла у вирій,
Щоб крила собі не спекти.
Чорнобильська хмара в усмішці нещирій
Нас хоче на смерть приректи.
Та як це можливо! Та що ж це із нами?
Чи й справді- нема вороття?
Чверть віку вкраїнська пташина світами
Блукає в надії життя …
20.08.2010 р.
* * *
Моя душа, мов сизий птах,
Змахне крилом на весь розмах,
То раптом сяде у садах,
Де літа дух ще не зачах.
То заспіва , то вся в сльозах,
То дива повно у очах,
То міниться, то пада в льох,
Спокійна лиш, коли ми вдвох.
12.11.2008. р.
* * *
Вразлива я? Можливо, дійсно так
Розкрила колючки, мов той будяк,
Недоспаних ночей дались знаки.
Та раптом - розпустилися квітки!
Чарують зір, милують погляд. Чий?
Колюче й ніжне у душі моїй.
На квіт летять то трутні, то джмелі,
Убогі всі, нещасні і малі.
Та все не ти! Де серденько блука?
“ Вразлива ти! “, - у відповідь гука.
А я кричу: “Я поряд, ось яка!
Я ж квітка. Не колючка будяка!.”
01.08.2010 р.
* * *
Керує серденько: лети!
Та хворе тіло не злітає.
Дійти так тяжко до мети,
Коли стринога не пускає.
Коли в уяві лиш політ.
І крил розправить вже не сила ,
Сказати вітрові:” Привіт!
Пробач, хвороба підкосила.”
Чи все ж зіп’ястись і злетіть?
Та давить притяжіння сила.
Мабуть, це доля – животіть,
Бо іскру злива затушила.
28.02.2010 р.
Мова
Хто зрадив? Я чи ти мені?
Мабуть, обоє, може, й ні?
…Колись в дитинстві стала грати
Й російської ляльок навчати.
А потім, як доросла стала
Та іспити у ВУЗ складала,
Чомусь російську я взяла,
Немов, вкраїнську - не могла!
Чому ж так сталось? Чом свою
Я мову зараз пізнаю
Коли вже посріблило скроні
І мозолі вже на долоні?
Матуся ж із маленьких літ
Навчала говорити: квіт,
Ми разом промовляли: маки,
Земля, калина, в річці - раки.
То де ж я похибку дала,
Що рідна лиш тепер прийшла?
І лиш з роками відчуваю,
Що мова - то доріжка раю.
То промінь сонця, що здаля
Голубить ниви і поля,
То квітка у зеленім лузі,
То пісня пташки у окрузі.
То колосочки в стиглім житі,
То медом яблука налиті,
То срібний дощ, то теплі зливи,
То нашого Дніпра розливи.
То мами пісня, мами слово,
Душі моєї то розмова,
То долі нескладні етюди.
То наші українські люди!
05.02.2010 р.
На терезах життя
На терезах життя дві тарілки-сестри.
Мов близнята, такі вони схожі.
На одній з них лежать мої кращі роки,
А на іншій-- гіркі мої сльози.
Хто із них переважить, хто виграє цей
Чи двобій, чи турнір, поєдинок?
Покладу я на першу хороше слівце
Й після дня нелегкого спочинок.
І тарілочка перша зірветься у вись,
Під напругою друга упріє,
Тож, щасливого більше тепер і колись.
І душа моя з радості мліє.
30.07.2008 р.
* * *
Поетесі Наталі Зеленській
Як часто забуваєм ми,
Якого племені ми, роду,
Що українців ми сини
І дочки нашого народу.
Хто нас обрусив, очерствив,
Хто знищив хату і підводу,
Бабусеньки моєї клин,
Горіх старий і огорожу?
Невже це ми ? Невже це так?
Хіба вкраїнського ми роду?
Скоріше, тут лишив чужак,
Сліди татарського походу.
Де пісня наша, мова де
Сорочка , вишита хрестами,
Рушник весільний відійде
Що вишитий руками мами?
Чи українців ми сини?
Чи дочки нашого народу?
Чи, може, захворіли ми
І вороття не буде зроду?
Не хочу вірити у те,
Не хочу, чуєш, ні не буду,
Спасіння є, спасіння жде,
Але якщо народ розбудим!
Хай пісня наша зазвучить!
Хай мова наша заспіває!
Хоч Україна довго спить,
Але душа не помирає.
Зігрієм душу ми удвох,
Моя колего, мудра жінко.
І понесемо до зірок,
І мову рідну, й пісню дзвінку.
Ото ж, пиши, душе моя,
Пиши у болі, хворі й муці.
Щоб Україна з небуття,
Воскресла для моєї внуці!
02.05.2008 р.
Коли ми в парі
Коли весна приходить
На нашу Україну,
З собою нам приносить
І пісню солов’їну …
Виспівує горобчик
І жайворонок в небі,
І голубок мов, хлопчик,
Виспівує до неї.
Вуркоче він і кличе
Голубку сірокрилу,
Щоб знов створити пару
В ясну, погожу днину.
І я в чудову днину
Також чекаю, кличу
Коли і мій голубчик
Мене ось так покличе?
Буяють трави в лузі,
У цвіті сад, як в хмарі…
І кожен у природі
Щасливий, коли в парі!
12.04.2008 р.
* * *
Музики грали у її дворі,
Столи весільні гнулися від страви.
Його ж душа осінньої пори
Мов магма,виливалася із лави.
Густа по жилах бігла каламуть,
Пекла у грудях подихом вогненним,
І він не міг повірить і збагнуть,
Що інший став у неї нареченим.
Що він не стане з нею на рушник,
Одягне хустку інший на голівку.
Від цього серця стук на мить затих
Й сполохано забився у комірку.
Хотілося кричати на весь світ
Бить у набат, в усі церковні дзвони,
Лише б спинить весільний цей політ,
Згасити ці криштальні передзвони.
Та вітер розвівав на ній фату,
Так безсоромно поглядав на груди.
Його печаль розносив на льоту
А у юрбі шептались тихо люди.
03.11.2010 р.
Два кохання
Є два кохання в цьому світі:
Одне – не квапиться зігріти,
Ну є, то й є – які дива?
Летять образливі слова…
А то, буває, ненароком
Моргне великим карим оком –
На жіночку якусь в юрбі ,
Дарма, що обіцяв тобі.
А інше – сильне і гаряче:
Говорить щиро, ніби плаче,
Собою прикрива від бід,
Додому прокладає слід.
Трима за руку, мов малого,
Броня від болісного, злого,
А скільки у очах тепла ?
Зима крізь пальці протекла.
Таке воно: і щире й грізне,
Джерельне, й нібито залізне,
Як два світи, як ніч і день,
Як зірка і трухлявий пень …
17.08.2010 р.
На волю
Думку відпущу на волю,
Хай, сердешна, поблукає.
Може, стріне іншу долю
І всім серцем покохає.
Ні, всім серцем вже не вийде,
Бо давно воно в полоні.
Вигляда, що милий прийде
І візьме його в долоні.
Заколише ніжно - ніжно,
Мов матуся, заспіває.
Хай, комусь, це буде смішно,
Та лишень його кохає.
Думка хай у степ злітає,
Де достигле збіжжя косять.
З гречки зерен назбирає,
Зварить кашу, коли просять.
Хай журбу на дубі лишить,
В позолоту вдягне осінь.
Роки хай тихенько стишить,
Бо душа – ще літа просить.
28.08.2010р
Наші долі
Наші долі, мов стигле яблуко,
Дві частини одного цілого ,
Не забруднене, не залапане,
Вигляд ще запашного, спілого.
Та лиш вигляд і тільки марево,
Бо одна половина - зарево,
Ну а інша - одні червинки,
То черв’як проточив щілинки.
Він гризе й ненаситно точить ,
Болі й муки одній приносить,
Поглядає в майбутню днину,
Щоб почати й нову половину.
Що робити і як нам бути?
Як того людожера збути?
Як примусить створіння це
Залишити моє тільце?
Може , нас розділити навпіл,
Із червинкою кинуть на діл,
Хай хоч інша від болю втече,
То тоді ж вона соком стече!
Стане зморщена вся кожура,
То хіба ж то - щаслива пора?
Ну а зерна? Так то ж наші діти
З ким залишить, куди їх подіти?
24.07.2010 р.
* * *
Не буду тримати образу,
Забуду, як вранішній сон!
Чи дам тобі відсіч відразу,
Й не буду іти на поклон?
Не буду! А ,може , скорюся,
А може, - пробачу тобі?
Тихесенько так притулюся
І ти посміхнешся в журбі.
Мабуть, тільки Господу Богу
Відомо, що серце таїть.
І я шепочу засторогу:
“Не знищ сподівання мої!
Не знищ, не сплюндруй, бо заплачу,
Бо стану вербою вночі.
Життя лиш з тобою я бачу,
Ти ж губиш від щастя ключі!”
24.08.2010 р
Ой у лузі , лузі …
Ой у лузі, лузі, червона калина
Соромлива пісня , мов ота дівчина,
Затужила в лісі, забриніла садом
Овіда прогнала, що крутивсь над стадом.
Розлилась , як море, уквітчала цвітом
Яблуні – грушівки медоносним літом,
Кинула пучечок пелюсток у коси
І сплела віночок, падаючи в роси .
Залилась , мов жайвір , зазвучала вдруге,
Може, мій миленький знов мене полюбе?
Ой у лузі, лузі, червона калина …
Заспівала пісню молода дівчина.
01.07.2010 р.
* * *
- Ой, піду я за Миколу, ой піду!
Кажуть люди, що ми стрілись на біду.
І дарма благає мати: Не ходи !
Від дерев ви різні, донечко, плоди.
- Ти не рви, матусю серденька, не край,
Бо втечу я до Миколи, так і знай.
Хай горіх він, я – черешня молода,
Та кохання – швидкоплинне, як вода.
Студить жили , палить серце, б’є під дих.
Хай горіх він, але красень і жених.
Не суди ж мене даремно, не карай,
Бо з коханим й в курені – квітучий рай!
13.01.2011 р.
* * *
Сама себе не розумію:
Щоночі я душею млію.
Мовчу, стуляючи вуста,
А думка віршем пророста.
Вже випуска рясне колосся,
Бо слово полем рознеслося .
Хтось підбере, посіє в душу,
А хтось підгилить, ніби грушу.
Можливо, хтось побачить серце,
Таке джерельне, мов озерце…
А інший посміхнеться в спину …
Від того погляду й загину.
15.09.2010 р.
* * *
Не сказано так багато…
Душа, що не знає меж,
Розкрилася , ніби плато,
За нею лиш тільки стеж.
Тут цвіт матіоли й рожі,
Ромашка плете вінок
І думи, на вітер, схожі,
Що рве й розвіва стіжок.
Лиш десь в глибині, на денці
Колючка зрина, мов страж.
Від неї сльоза у жменьці -
Мій вірний, маленький паж.
23.12.2010 р.
Перше кохання
Воно цвіло, як в травні юний сад,
Купалося в джерельній, чистій річці,
Гадало й мріяло, хоч часом невпопад,
Й пускало в небо бульбашки іскристі.
Буяло в травах, сипало сніжки,
Зривалось в вись, мов літаки сталеві,
І умивало росами щічки,
Пірнаючи у краплі променеві.
Качалось в листі світло-золотім,
Змагалось з вітром в швидкості усюди …
І нам здавалось, що у світі цім -
Лиш ТИ і Я, і Ми - ті перші люди …
11.11.2009 р.
* * *
Сіла осінь тихенько на плечі.
Я не встигла і погляд звести.
Як зарано, і як недоречно
Може гілкою клена змести.
Вже й волосся моє - цвіт каштану,
І обличчя – як зблідла зоря .
Від колючого дерну я в’яну
Гасне іскра мого ліхтаря.
Не відчути пташиного злету,
Щось недобре гальмує мій рух
Скуштувати б всі пахощі степу,
Від яких аж затримує дух.
Та гроза сипле осінь на скроні,
Оксамитовим листям вкрива.
І я ніби у років в полоні,
Та від сонця душа ожива.
1.07. 2010р.
* * *
Під руку, мов весільні молодята,
Крокують бабця й посивілий дід.
Хоч старість їм відкрила вже дверцята,
Кохання цвіт для них іще не зблід.
Підошви тапок труться по асфальту,
На ноги причепився солі пуд.
Отак разом іти хоча б на Мальту,
Та шлях верта на Божий, правий суд.
Що ж, віджили, мов пісню відспівали.
Зів’ялі очі покидає квіт.
Палких цілунків дзвони відлунали,
Коли в танок пускався цілий світ.
Над ними ворон спозаранку кружить,
Доріжку заміта вчорашній сніг.
Та і тепер кохання очі мружить,
А старість – лиш одна з сумних доріг.
19.09.2010 р.
Пісня – пташка
Над ланом з буряками
Злетіла пісня – пташка.
Летіла над степами –
Красуня, не монашка.
Всміхнулась листю клена
Торкнула сонний колос …
Дарма, що ще зелена,
Що ще тремтячий голос.
Дарма, що пісню в лісі
Переспівать не сила.
Мов пташеня у стрісі,
Маленька, полохлива.
Дзвінким струмочком ллється,
Мов жайвір в небі кружить.
То раптом засміється,
Мов іволга – затужить.
До рук матусі лине,
Торкнутись зморщок хоче .
Здається, що загине,
Так серденько тріпоче.
11.06.2010 р.
Поводир
Скрізь потребую я поводиря .
Доріженька прокладена моя
По тих стежках, які протопчеш ти,
Нога стає в обласкані сліди .
Міцна рука тримає в’ялу п’ясть,
Немов нікому в світі не віддасть .
Дає тепло та іскорки малі,
А в погляді – не докір, а жалі.
В міцному дотику – тепло гарячих рук,
Що гонить хвилю болів і розлук
У них любов, у них – моє буття
Без тебе, Поводир , нема життя !
18.03.2010 р.
Промінь життя
Мій світлий промінь ще горить,
Ще чорний промінь не лякає!
Лиш часом серце защемить,
Та потихеньку відпускає!
Ще відпускає, бо зима
Не остудила мої жили,
В душі квітує ще весна,
Хоч морозці і зачепили!
Лиш першим інеєм взяли,
Лиш притрусили снігом коси,
Та від тепла і доброти
Мороз розтав і впали роси.
07.05.2010 р.
Протилежності
Ти – вечір, я – суцільний ранок,
Лиш протилежності одні .
Ти – трунок мій, я – твій серпанок,
Ти – зернятко в моїй стерні .
Ти непролазний і колючий,
Терпкий, мов терен восени-
До болю рідний і жагучий,
Гіркий, мов в лузі полини.
Ти – повний місяць, я – зірниця
Разом прокладуєм стежки.
Сімейне вогнище іскриться
І лиш на щастя б’єм чашки!
01.08.2010 р.
Роль
Чого я варта в цьому світі,
Яку виконую я роль?
То в темряві, то крізь софіти
Кручусь щоденно, ніби троль.
Тут треба конче посміхнутись,
Дарма, що душу рве сльоза.
А там примружитись й забутись.
Хоч тіло жалить, мов оса.
Десь схаменутись, десь пірнути
В такий чужий, холодний слід …
А так хотілося б відчути
Хоч безпорадний свій політ.
Роль бездоганна очі мружить,
А тіло пробиває струм.
Я троль, що всім на світі служить,
І навіва на серце сум .
16.12.2010 р.
* * *
У житнє поле під горою
Упали маки чередою.
Червоне й жовте – гарний цвіт
Життя і кров, і пам’ять літ.
То пам’ять, що не спить від муки :
Стоять фашисти, ніби круки,
І полонені – маків цвіт,
Тим хлопчакам – по двадцять літ.
Гуляє черга автомата
Рве серце куля у солдата.
Червона фарба в житній рай…
Останній зойк: “Прости! Прощай!”
9.12.2010 р
* * *
Поетесі Ю. Гладир
Хто вам сказав, що світ перевернувся,
Що сонце світить там, де мерзлота,
Що молодості стяг у жмут звернувся
І поряд з нами - морок, пустота?
Гаряча юність світиться над нами,
Вогонь душі розпалює серця,
Які запліснявіли вже місцями
Й зібрались на спокуту Праотця.
Нам поряд з ними сонячно і тепло.
Їх іскорка могутня й осяйна.
Давайте скажем юності відверто,
Що їхній запал старість поглина.
Хай роки наші канули в тумані,
Вони водою осені спливли
І знов талановиті та кохані
На зміну нам в цей світ уже прийшли.
Їх молодість лежить як на долоні.
Талант душі і мудрість поряд йдуть.
І часом посивілі наші скроні
У юності урок життя беруть.
7.09.2010 р.
* * *
Ти хочеш іти – іди,
Ти хочеш карать – карай.
Та тільки мене прости,
Та тільки душі не край.
Не треба пекучих слів,
Достатньо лайливих фраз.
Не треба плакучих ів
Ці сльози - в останній раз.
Ти хочеш іти - іди,
Ти хочеш карать - карай .
А серце кричить :” зажди”,
А серце кричить :”прощай” !...
26.11.2010р
Тепло душі
Коли раптово дощ впаде
Й замерзнеш ти у морі граду,
Моє тепло тебе знайде,
Розтопить лід і дасть розраду .
Коли закрутить заметіль,
Обпалить душу грізна стужа,
До тебе буду я летіть,
Зігріть тебе собою мушу.
Коли хвороби і жалі
Скують твоє раптово тіло,
Пригну я болі до землі ,
Щоб в тебе більше не боліло …
19.12.2008 р.
* * *
Чи є у болю каяття?
Чи є у нім моя провина,
Чи в цьому лиш моє життя
Й сьогоднішня осіння днина?
Безмовний свідок цих думок.
Години мрій і сподівання,
Що пролуна отой дзвінок.
І болем видасться прощання,
Що відпливе в осінню даль,
Загубиться в холодній зливі.
Впаде зістарена вуаль
Та в цьому й будемо щасливі.
23.09.2010
Вічне питання
Залицялась гілочка верби,
До джерельно - чистого озерця,
Піднімала листя догори,
Прагнула достукатись до серця.
Та воно у мрії голубі,
Заглядало, величаво дулось,
Що життям завдячує вербі,
Звісно, вже тепер воно забулось.
Примулило, стерло із життя
Літні спеки, метушливі грози,
Як верба, мов матінка , дитя,
Прикривала і втирала сльози.
Чи потрібна красеню вона?
Вже місцями й листя побіліло.
Серце бідної так голосно луна,
А його – у мулі зачерствіло.
17.07.2010р.
* * *
Що заважа мені всміхнутись сонцю,
Упасти в трави у зеленім лузі,
Вітати гілку вишні у віконці
І заздрить каченятам у калюжі?
Що заважа побачить небо в зорях,
Вдихати ніжний запах матіоли,
Принести спілих ягід у долонях,
Піймать на квітці трутня біля школи?
Що заважа крутнутись під скакалку,
У класики зіграти на асфальті,
Чи на санчатах залетіть у балку,
Показуючи нездійсненне сальто?
Що заважа? Із вуст моїх летіло
“Курли – курли!” То роки відлетіли.
16.05.2010 р.
* * *
Придбала чашку, а для кого?
“Навіщо “ ? ,- серденько питає.
Стара ж ще вигляда нічого,
Щодня водою напуває.
Та де ж нічого!, - думка мовить:
Щербате вінце, косе вушко.
Промінчик сонця вже не ловить,
Роздулась, мов у свинки брюшко.
Пожовклий, потускнілий глянець,
Зів’ялий квіт, мов на мольберті.
Вона, мов посивілий старець.
(Сорочки поли геть обдерті).
Жену від себе долі голос.
Нова, звичайно, гарна й ліпша.
На ній квітує стиглий колос,
Та не моя, не рідна, інша.
5.09.2010 р.
Пригода в бібліотеці
Бувальщину почули власні вуха,
Не казка це, не оповідь яка.
Фонендоскоп ще зранку “тиск” мій слухав
Біль в голові постійний допікав.
Та діло я в читальнім залі маю:
Тихенько відпускаю читачів,
То в формуляр пишу, то щось шукаю.
Заходить трійко гарних юнаків.
Товариші. Три вірних, добрих друга
Читальний зал аж веселішим став.
Два пишуть, аж від ручок ллється смуга,
А третій, звісно, класно ловить гав.
- Чому не пишеш , Дмитрику? , - питаю,
- Навіщо , - каже , - ксерокс у вас є!
Я краще “ Світ рибалки “ почитаю,
Бо дороге для мене це – моє.
Перегорнув листок. Щось зір лоскоче
Зіщуливсь на стільці, мов аж присів.
Товаришам тихесенько шепоче:
- Ловили з татко вчора ми сомів.
- Десь від’їжджали? , - Толя враз питає .
- Та ні , в Інгулі , там біля корча …
Сергійко мовить : Тут їх не буває!
- От і буває! Сом, як каланча!
Вчепивсь такий , на метрів сім, чи й більше
Тягнули вдвох , признаюсь вам – упрів.
- А далі що? Кажи ж уже скоріше!
- Рахую, скільки треба нам столів.
- До чого тут столи?, - сердешні мовлять.
- Його я розмір хочу показать …
Товариші від сміху сльози ловлять,
А Дмитрик і собі не може встать.
Та ще й трясе під носом мозолями.
Від сміху в мене аж понизивсь тиск.
Якби були ці хлопці лікарями,
Мабуть , від цього, точно був би зиск!
25.09.2010 р.
Жахлива новина
Доволі дивні нові вісті
Крокуючи, почула в місті,
Що ніби-то учений мен
Знайшов один життєвий ген .
Виходить так, що в цьому світі
Сліди зникають чоловічі.
А їх прямі, буденні справи
Лягають лиш на плечі мами.
Народжуватись будуть діти,
Та лиш дівчатка, мов ті квіти,
А чоловічий, батьків рід
Зійде з Землі й засипле слід.
Такі шалені ці новини
Звучать в маршрутці, в магазині,
Бунтують дух, холодять жили .
Оце діждалися, навчили!
На хвильку уявлю собі,
Як то прожити на Землі
Без батька, сина й чоловіка?
Жіночий рід кругом базіка .
Вдягнуть вбрання, підвести губи,
Пришити гудзика до шуби
Накинути її на плечі …
Стоп! Одяг наш вже не до речі.
Кому освідчитись щоночі,
Любовно глянуть в карі очі,
Разом обрати світлу зірку
І полетіти швидко , стрімко?
Чи краще животіть в пустелі,
Та розглядати мух на стелі?
І сльози виплакать в подушку?
Знайти не друга, а подружку?
Тоді - то й зникне пісня в лузі …
Земля - в скорботній, вічній тузі.
Мороз чатує по вуглах
І холод править в наших снах …
Злякалася, спітніла з ночі
Тихесенько відкрила очі
Та ні, це ж тільки сон страшний
В обіймах я, і він - живий!
26.02.2010 р.
* * *
Таке кохання варто увінчати.
Ці почуття, мов пролісок весни.
Про них вам захотілось розказати
Бо дійсно заслуговують вони.
Котів двох завела – Кузьму й Афоню.
Кузьма – вельможний, вже дорослий кіт.
Афоня – сльози й холод придорожні,
Пригріла, підібрала під обід.
Звела до купи, жаль оте маленьке!
Мурчить, гортає у Кузьми брюшце.
Лизнуло в мордочку й розтануло серденько :
Кузьма показує – де борщик, де сальце.
Здружилися, зжилися, тішать двоє
Мурчать, товаришують два брати.
Та, раптом, дізнаюсь, що ці ковбої
Надумали породу розвести.
І з’ясувалось, що Афоня – кішка,
Хоча маленька, та кокетка вже,
То кличе Кузю поряд на доріжку,
То просить Кузю в кухню-на фуршет.
Коротше кажучи, Афоня – вже Анфіска,
Дивує й тішить їх тісний союз.
…Тих почуттів людині хоч би трішки,
А так - за людство трохи я боюсь.
11.12.2010р.
* * *
Як достукатись до серденька твого,
Що живе за сімома замками?
На коханні тут стоїть тавро:
“Не чіпати голими руками.
Не топтати чобітьми поріг
І ключем не мучить серцевини.”
…Серце ти незаймане зберіг,
Не знайшов у світі половини.
Чи, можливо, побоявсь тепла,
Чи згубив надію у чеканні,
Чи любов, мов іскорка мала
Загорілась й згасла на світанні?
12.04.2010р.
* * *
А серце стукнуло гучніше,
Забилось, залилось слізьми,
Таке я бачила й раніше,
Тоді, в дитинстві, восени .
Мале тільце якоїсь птахи,
Холодне й непритомне вже.
А так могла ж вона літати!
Зростати! Та не вернеш це!
Не вернеш мамину колиску
І змах крила і перший зліт,
Й коханої пташини пісню
І в вирій дальній переліт…
23.10.2010 р.
Афганська батькова тривога
І знову зойк, і знову пізня ніч.
Обличчя вкрила та солона річ,
І знову ти не татко, а солдат,
В руках тримаєш міцно автомат.
Що бачиш ти у ту тривожну мить?
Як твій товариш зранений лежить,
Чи бачиш сопку, де буяє мак -
Безмовний свідок бойових атак?
Чи той наказ: “Зайняти цей аул!,
Де в серце цілить вража сотня дул,
Де , тільки хлопчик, а уже - душман,-
Чи друг тобі, чи вже малий тиран?
У сон тривожний глянути боюсь,
Спитати хочу, каюся і рвусь.
Але насмілюсь: “ Ти вбивав? “, - звучить,
А в відповідь - німа душа летить.
“Так ти вбивав? “, - не замовкаю я,
“ Чи я вбивав? “, - син тихо промовля.
А у очах - несамовитий біль:
“ Якби не я, тоді б - мене, повір! “
Хто із його юнацьких, світлих мрій,
Cтворив історію тих бойових подій,
Хто відповість батькам за всі життя,
Яким нема з Афгану вороття?
Тихесенько з з чола зітру росу,
З тобою болі й муки пронесу.
Осколки й шрами час нам залиша …
У батька й сина - зранена душа!
15.01.2010р.
* * *
Афган плював їм кулями в обличчя
Юнацьку душу обсипав рубцями.
Так просто роздавав страшні каліччя
Й на Україні рив холодні ями.
…Стояв у черзі за вінками з хвої
І чорну стрічку клеїв на портреті…
Додому ніс печатку долі злої,
Й тіла, що скривджено - обірвані на злеті.
“Прости матусю! Не хотів я ,татку,
Холодний камінь одягнуть на груди.
Я не хотів собі стальну оградку ,
Я не хотів, та рана жили студить”.
І понеслися зранені “Тюльпани”
Червоне й чорне сипалось в волосся.
У матерів сочились свіжі рани,
Й пшениця не складалася в колосся.
Щоб пом’янути кожного солдата,
Нам знадобилося б багато років.
Ще й досі серце гірко сушить втрата,
Бо в горя не існує певних строків.
4.02.2011р.
* * *
Не залишає пам’ять гострий біль,
Сплива у сні неспитою росою.
У жмут збиває вранішню постіль,
Несе думки, що стрілися весною.
“Груз 200 “на борту і я солдат.
Красується парадка вже на стані.
Радіти б, що вертаюся назад,
Що вже не буду в звірському Афгані.
Радіти б, що співають солов’ї,
Що матінка діждалась з фронту сина…
Та очі затуманює мої
Із цинку прохолодна домовина.
Така тяжка ця ноша для душі,
Така тяжка й пекуча до неспину!
Вмотала серце у тюрбан паші
І кожен завиток несе провину,
Що я живий, а друг загинув там,
Що із слізьми цю ношу стріне мати .
Холодить жили спомин про Баграм.
Як глянуть в вічі їй? І що сказати?
“Вертушка” набирає повний хід.
Стира сліди цього протистояння.
А на душі - холодний цинку слід
Й безвусого товариша мовчання.
24.10.2010 р
Хто я для тебе?
Хто я для тебе? Сон, дурман,
Краплинка болісної втрати,
Чи, може, вже напів -душман
З чужою мовою? О, мати!
З чужим ім’ям, з очима сліз,
З чужою долею із болю.
Припасти б тільки до беріз
Обняти батьківську тополю!
Відчути б подихи Дніпра,
Згадати, як голубить мати.
А не нагайку з – під ребра,
Що так і хоче відшмагати.
Гнітюче давить рабський стан,
Душа сховалась в панцир краба,
Коли ти ніби пес – шайтан
Крадешся берегом Мургаба.
Щоб тільки раз, хоча б у сні
Відчуть солодкий присмак долі,
Де так дурманять полини,
Що розкошують на роздоллі.
Ступить на батьківський порі,
Де стріне посивіла мати:
- На хвильку, мамочко, забіг,
Бо бай не хоче відпускати
У сон влітає :”О, шакал!
Та скільки ти вже можеш спати?”.
І мрія, мов піщаний шквал,
Січе і потребує плати.
Гуля нагайка по щоці
І їжа знов, мов для собаки.
А на душі – лише рубці,
Лише подряпини і знаки.
Хто я для тебе? Ворог, син?
Я лиш собою хочу стати!
А відповідь - тих років плин
І сльози,що втирає мати.
15.10. 2010 р.
Сповідь мамі
Що думав він, тримаючи лампадку
Над тілом, бездиханним і німим?
Можливо, що поставить їй оградку
З хрестом не металевим, кам’яним?
Чи, може, думи несли у минуле,
Де куля рве юнацькі ті серця,
Де холодом війна по жилах дує,
Здається, що не має їй кінця …
Волав зскребти із серця незбагненне,
Припасти головою до колін.
Сказати хоч два слова :” Рідна нене!“
І крикнуть: “ Чуєш, мамо, я вцілів! “
Здалось на мить, що матінка почула
Гарячим вітром сина обдала:
Тебе чекала, синку , не забула!
Чекала, але більше - не змогла!..
Стояв в журбі, тримаючи лампадку,
А сльози все котилися з - під вій.
Життя фрагменти склеїлись у складку,
Де він вклонявся матінці живій …
17.07.2010 р.
* * *
Опустились крила у лебідки,
Ніби чорні сили прокляли.
Де страшне взялося горе? Звідки?
Чорні круки лебедя взяли!
Закрутили, загорнули в сітки,
Крила прив’язали до гори.
Як не виривався лебідь звідти,
Та ті пута сили відняли.
І лебідка, мов ота сирітка
В горі помирає від журби.
Це життя для неї – справжня клітка,
Що сплелась із гілочок верби.
Просить Бога, молиться лебідка,
Крила підіймає догори:
- Не тримай мене, я тут сирітка
Краще до любові забери!
05.11. 2010 р.
Вмиюся росою з квітів
І продовжу шлях піїтів!
* * *
Такий вразливий він -
Бутон троянди мій,
Краплиночка тепла –
Для нього замала.
Йому потрібно все,
Тоді лиш розцвіте,
Волога, сонце й грім,
Й любов передусім.
* * *
Шепоче зірочка мені :” засни” …
Колише вітерець мою фіранку,
А місяць навіває нові сни
І береже мій спокій до світанку.
Та як на гріх – біжить від мене сон,
Не слуха нічку – вічну полонянку,
Танцює грім з дощем біля вікон
Вмива землицю - грішницю – панянку.
31.07.2010 р.
* * *
Які прекрасні краєвиди
З вікна вагону бачу я!
Весна вдягла свої “прикиди”.
Й на сонці барвами сія .
Розлогі верби розпустили
Зелені віти до води.
Чи , може, води попросили,
Зелених барв сипнуть туди?
Квітує сад, трава буяє.
Природа оживає вся…
І соловей у лузі грає,
Піснями душу звеселя.
31.05.2008 р.
* * *
Дива в природи іноді трапляються …
На думці тільки спомини сумні.
Та глядь, підсніжник з снігу витикається -
Це справді, чи примарилось мені?
Зимі кінець! Весна, весна! Стривожено
Горобчик заспівав, мов забринів
Та враз зима і віхола непрошено
Завила й мій підсніжник занімів.
Та сонечко всміхнулось заворожено
Зігрів промінчик пелюстки малі.
І люту зиму знову переможено
Розвіялись підсніжника жалі.
…Ось так і я, як квітка та засніжена,
Борюся з холодом, хапаю дрижаки.
Та лиш зігріє тіло тепле літечко
Зрадію й теж розкрию пелюстки.
26.03.2008 р.
* * *
Навіяв мені вітер про весну …
Обвіяв стан, скуйовдив враз волосся .
До мрій мене і щастя повернув
І скільки почуттів в одне злилося!
Тут мрія і тепло за майбуттям летить
За співом солов’я і запашним колоссям ,
Малесеньким струмком і лісом, що шумить
Невже весна! Чи це мені здалося?
12.03.2009 р.
* * *
Співає півень цілий день
І горобці –“ цвірінь! “ у стрісі .
А скільки вже звучить пісень,
У нашім весняному лісі!
Співа голубка на кущі,
Їй голубок свою заводить .
У полі бавляться хрущі
І рій думок піснями ходить .
Співа душа, мов чорний шпак,
Як жайвір в хороводі кружить,
То враз зірветься, мов хижак,
То ніби іволга затужить .
Виконує нові пісні,
Зривається в акорді злету .
І молиться, щоб новий день
Дав мир і щастя на планету.
24.03.2009. р.
* * *
Листок кленовий пожовтів,
Зірвався з гілки й полетів.
Куди, куди? - дивуюсь я, -
Ще ж не прийшла пора твоя!
Ще ж літо маківку мою
Лоскоче й пестить, як свою.
Ще птах годує пташенят
І жито стигне на полях.
Та лист кленовий затремтів,
Крутнув стебельцем й полетів.
Мабуть, злетів у ті краї,
Де роки бавляться мої.
15.09.2010р.
* * *
Під старою вишнею,
Під сухими вітами
Кольору бузкового
Хтось розсипав квіт.
Не бузок то манить всіх
І не мальва вмитая
А малих фіалочок
Неповторний цвіт.
10.05.2008р.
* * *
Нарешті діждались, річки – породіллі
Дзюркочучи дружно, в долину зійшли.
І перші промінчики – кволі, несмілі
Землицю холодну, тремтячу знайшли.
Розкинули оком, розправили крила,
Та скільки ж роботи до тої роси !
А біла зима, що землицю морила
Із холодом лютим пішла за ліси.
Пішла, відступила в морознім сичанні
Змагалась за бранку, за долю свою.
Та ніжний промінчик в тяжкому змаганні
З полону звільнив землю – матір мою.
24.07.2010 р.
* * *
Танцюють, бавляться, мов сонце …
То заглядають у віконце,
То пелюстки в вінок складають
І на голівку одягають .
І наречених цілий світ
Створив той ніжний, білий цвіт .
Ось і весілля відгуляли.
Уже й вбрання весільне зняли
Панянки-вишні, персик, глід.
Їх пелюстки, як перший сніг,
У танці з вітерцем кружляють
То залицяються й кохають,
То тішаться й співати хочуть
Та ніжно серденько лоскочуть.
29.04.2010 р.
* * *
Що значить для Землі тепло і сонце?
Каштан бутон зелений випуска .
І вишня заглядає у віконце
Горіх до себе липу притиска.
Фіалочка така тендітна й ніжна
Прийшла до нас із іншого села.
А зверху абрикоса білосніжна
Землицю білим снігом замела.
Проснулись і комахи, і звірята,
Птахи заводять свій веселий спів.
І бджілка, вічна мрійниця й трудяга
Летить нектар зібрати із ланів.
У небі птахи водять хороводи
А голуб в лузі пісню виграє.
Земля дає тепло і перші сходи
А в лісі знов зозуленька кує.
Тепло і сонце! Що для щастя треба?
Лише вони вертають з небуття!
Весна – чаклунка посилає з неба
Живильні промені, і розквіта життя.
25.04.2009 р
* * *
Впав у моє вікно промінчик,
Маленький, сонний - навмання
Стрибнув тихенько на ослінчик,
А тут дрімало кошеня.
В танок пустив стрімкі пушинки,
Зігрів малому ніжний стан,
Й маленькі, сонячні іскринки
Сказали котику :”Ти - пан”.
Повірило дитятко вперте,
До стелі змилось, мов до зір.
Дарма, що крісло вже обдерте,
Й шпалери витерті до дір…
25.06.2010р.
Втішаю жоржину
Повнолиця жоржина
Опустила до землі
Пелюстки свої червоні
І застигла у жалі .
Їх легенько поправляю ,
Підіймаю до гори .
Гладжу, лагідно вмовляю
Ще із ранньої пори:
Ось дивись . Трава духм’яна,
Павучок кубельце в’є.
Тут - любисток й рута - м’ята,
Бджілка з квітів воду п’є.
Все квітує і співає
Ти ж – царівна в царині.
…Вітер пелюстки гортає,
Рве кофтину на мені.
То тріпоче й розправляє,
То знесилено мовчить …
- Лиш тебе він пригортає
І в обійми, босий, мчить “.
18.07.2008 р.
Зіркопад
Знов із неба пада зірка,
Зіркопад зриває в вись
Слів несказаних говірку
Й поцілунків, як колись.
А із зіркою новою
Смуток серце залиша .
Ніжність в спогадах рікою
Знов у душу поспіша.
* * *
Кружляє в вальсі листя горобини,
Танок прощальний липа віддає,
Так хороше у ці осінні днини,
Та лік життя випрошує своє.
Танцюють танго , водять хороводи…
Холодний вітер сили додає
Земні дива? Чи забавки природи?
Де ще така краса у світі є?
30.10.2008 р.
Краса й трагічність
Яка краса, яка трагічність!
Тут велич, ніжність і прилив,
Тут ніби відчуваєш вічність,
Загадок море, море див.
Тут хвиля хлюпає об берег
Тут море з вітром розмовля,
Тут таїна, тут вічна темінь,
Це Чорне море, тут земля.
І я на скелі цій тендітній
Красі радію до плачу.
Я дихаю цим дивним вітром,
Здається, хвилька, й полечу…
11.07.2008 р.
Музичний квітник
Прислухаюсь до музики нарциса:
А в серденьку співає Квітка Цисик.
По клавішах лоскочуть пелюстки…
Заслухались троянди й нагідки.
А он тюльпан вистрибує на сцену,
Мелодію співає Джо - Де -Сену.
А лілія в дівочій, ніжній смуті
Дасть данину отій Червоній Руті.
Бетховен й Моцарт дружать із дзвіночком,
Він надихає ніжним голосочком.
Висвічує ромашка всю красу,
До виступу запрошує Алсу.
Газманов , Пугачова і Кіркоров
Свої пісні виконують вже з хором.
Злились разом в барвінку, руті, м’яті
Краса і пахощі, мелодії завзяті.
Гвоздика лиш, зіп’явшися на ніжки,
Лоскоче грампластинкові доріжки.
А хризантема – квіточка зимова –
Виконує репертуар Кобзона.
У квітнику, як в райському гаю,
Сопрано, альт і баритон в строю.
Тут гра рояль, тут скрипка і кларнет
Тут творчий дух, тут неповторний злет.
* * *
На клумбі, мов у батька діти,
Ростуть дружненько різні квіти.
Тюльпан піднявся догори
Ще світанкової пори.
Нарциси в дружбі із піоном
Співають й веселяться хором.
Ромашка біла і дзвіночки
Переплели усі рядочки.
А матіола , просто рай!
Дарує пахощів розмай.
Гвоздика вилізла з- під вишні
І бальзаміни тут не лишні.
Ми двічі клумбу обійшли
Та вільне місце не знайшли.
То де ж тепер посадим м’яту
Пахучу, бархатцем узяту?
23.04.2009 р.
Примарилось…
Духмяні пахощі у стиглім житі
І шепіт колосочків, як вві сні.
І соловейка пісня в теплім літі
Примарилась, наснилася мені.
Он дуб зелений та кремезний в лісі
І чоловічки – жолуді меткі,
І ягоди тернові на узліссі
Солодкі, хоча іноді терпкі.
Намарилось, що літо краплі просить,
Що дід Іван зерно б’є на муку .
Комбайн у полі кукурудзу косить,
І зграйки птахів дружно на току.
Й на білім-білім покривалі – полі
Сичить мороз і землю все січе.
Її весною сонечко напоїть
І лють його від променів стече.
14.08 2010 р.
Хто такий в’юнкий ?
У сусідів тин старий
Став раптово молодий.
Заплело,взяло в тиски
Диво дивне ті бруски.
А із тину, як на гріх
Вже полізло на горіх.
Вранці, лиш проснулась я,
Бачу – квітів є сім ‘я.
Весь горіх й зелені віти
Обплели прекрасні квіти:
Голубі, червоні, сині
Видно їх аж у долині.
Що за диво? Всіх питаю.
Книгу про квітки гортаю
Не знаходиться така
Може, помилка яка?
Побіжу мерщій до бабці,
Що живе в Великій Балці
Попрошу підказки я
Що це за в’юнка сім’я?
Від загадки є ключі
Бабця каже: паничі
Кручені і кучеряві,
Ніжні, гарні і ласкаві.
17.05.2010 р.
Чому?
Тополя і каштан листочки
Скидають під густим дощем.
Їх вітерець згорта в клубочки,
А на душі – невтомний щем.
Чому так рано? Чом з росою,
Чом з новим і яскравим днем
Не шепотіти їм красою,
А стати голим деревцем?
13.07.2010 р.
Як звати тебе?..
Як звати тебе і якого ти роду?
Такої краси я не бачила зроду
Бо гордий твій стан і шовкове вбрання
Мене і милують, і ваблять щодня.
Скоріш притулитись, в обіймах пройти
Мабуть, чарувати так можеш лиш ти.
До тебе тулюся вустами щодня
Відкритись прошу і назвати ім’я.
Та ти лиш смієшся мені з висоти
Дзвіночками маниш до тебе прийти,
Мабуть, не пізнаю твого я ім’я.
Ти квітка душі, ти загадка моя.
5.06.2009 р.
* * *
Гойда осінній вітерець
Оголену вишневу гілку.
Зрива життєвий каганець ,
Зганя листки в осінню спілку.
З горіха лист , як не пручавсь,
Як не пускав страшні тиради,
Та вітер й трішки не злякавсь -
Так, ніби – то пісні цикади.
Пройшовсь по клену і вербі.
Не дав поблажки красень -дубу.
Лишив тополю у журбі
Біля мого сільського клубу.
Відкрив на диво, чи на сміх
Старечий стан, дівочі пози.
На них дивитись нам не гріх.
Чому ж вони втирають сльози?
27.10.2010 р
* * *
Не вгледіла, як літечко пройшло,
Як лист в дворі злетів на нашім клені.
Осіннім золотом покрилося село,
Лиш тільки вишні ще стоять зелені.
Лиш тільки вишні – то мій літній сад
І лиш душа - до молодості рветься.
Життя моє – то осені парад,
Позолотіє – і як лист зірветься.
12.10.2008 р.
* * *
Навпроти клен убрався в жовті барви,
Тополя вже насмілилась й собі
Вдягнути золотаво - жовті фарби
Щоб нагадати у легкій журбі
Про оксамитний град, про пані - польку,
Про смуток й жаль за літечком ясним,
Про те, що треба брати парасольку,
Щоб не змочило дощиком рясним.
23.09 .2009 р.
Осіння злива
Розкидала осіння злива
Пожовкле листя на асфальті.
Спливла, мов птаха полохлива,
Мов слово на газетній шпальті.
Руде латаття підхопила,
Щоб вбрати хмароньку – подругу.
В дорозі краплі загубила,
Злякала й так бліду яругу.
Маленьким хвостиком війнула,
Й розтанула в блакитній тиші.
Ніде прибратись не забула,
То де ж тепер подітись миші?
28.08.2010 р.
* * *
Полохливо відлетіли гуси,
Журавлиний клич собі взяли
Лиш гніздечко кинули Настусі
І в краї заморські попливли.
Суміш мрій на сонці очі мружить,
Бореться із першим морозцем.
Скоро тут зима сніги закружить
Затанцює в парі з вітерцем.
Полохливо відлетіли гуси,
Залишили спомини рясні.
В лютий холод вистояти мушу,
Щоб зустрітись з ними навесні.
18.09.2009 р.
Прощання
Осінній лист із дерева злетів,
Махнув тужливо на прощання клену
І зразу – ж, ніби світ осиротів –
Лишив лиш в пам’яті красу оту зелену.
Дерева у журбі і кущ присів…
Як боляче дивитись на цю сцену
Невже ще вчора лист отут бринів?
Прийшла зима на землю цю священну!
12.11.2008 р.
* * *
Що шепоче листочок листочку,
Що до вітру верба промовля?
Може, просить їй дати відстрочку,
Не зривать, не соромить гілля?
Може, просить у осені літа:
«Не зривай, то поруга моя!
В листі я ніби сонцем зігріта,
А без нього – то ніби й не я.
Не зривай, вітерцю, я благаю!
Дай хоч трішки відстрочить жалі.
Бо без листя я ніби вмираю.»
Так тужливо тоді на землі.
13.10.2010 р.
* * *
Це диво, чи це аномалія?
Розгорілась у нас баталія,
Бо каштан у осіннім вересні
Кида квіти, мов риба в нересті.
Розпуска білосніжні стовпчики,
Пелюстки розшивають шовчики.
А зі стрічки рожеві краплини
Хтось сипнув у квіток середини.
До осіннього вересня в гості
Ніжний квітень влетів на погості.
Розтрусив таємниць павутини
І малює незвичні картини.
13.12.2010 р.
* * *
Ще вчора щедра, лугова,
Зелена тут росла трава.
Сьогодні ж – гляну навкруги:
Сніжинки вкрили ті луги.
Немов дітей заколисали,
Кущі й дерева задрімали.
А от синички – навпаки
Танок утнули залюбки.
Та як птахам не танцювати?
Їм аж ніяк не можна спати!
Замерзнуть в холоді вони
І не дотягнуть до весни.
А кинем крихту їм зерна
Враз сяде зграя щебетна
А іноді почнеться бійка,
Немов зернятко то – копійка.
20.12.2009 р.
Краплинка раю
( Казка )
Відірвалась сніжинка від мами,
Полетіла ярами, садками,
Сіла в лісі на гілку спочити
В мрії глянути, поворожити.
І замріяно очі прикрила,
А на думці себе підловила,
Що потрапити хоче туди,
Де багато не снігу, - води.
Де так буйно ростуть верболози
І пасуться задирливі кози,
Де роса проводжає зірницю
Свою ліпшу подругу, сестрицю.
Де вмивається кіт спозаранку
Миє очки, зализує ранку.
Де квітує земля , світить сонце
І промінчик лоскоче віконце.
Піднялась у повітря й злетіла,
А про себе весь час шепотіла,
Що не буде страшної біди
Й зможе завжди вернутись сюди.
По доріжці легенько ковзнула,
На братів і сестричок війнула.
Й заспішила в далекі краї,
Щоб побачити мрії свої.
Та летіти у даль не прийшлося
Диво дивнеє звідкись взялося.
Для великої мрії й жаги
Юнака хтось підкинув в сніги.
Подивилась на нього, крутнула
Свій улюблений танець утнула,
Жартома доторкнулась волосся,
Він гарячий? Чи це їй здалося?
Заворожений нею у танці,
Він долав кучугури, мов сланці.
Він до неї летів навпрошки,
Протоптавши глибокі стежки .
Звісно, швидша сніжинки хода,
Та вона юнака піджида:
То до гілки берізоньки лине,
То політ свій хоч трішки припине.
То подивиться в карії очі,
То згадає про мрії дівочі,
То всміхнеться і кине згори
Жменьку золота для дітвори.
День змінився на ніченьку - бранку,
Задрімав промінь сонця до ранку,
Сплинув час і сніжинка метка
Покохала цього юнака.
“ Будь що буде! - у думці майнуло
І до себе його пригорнула.
В поцілунку злилися вони,
Але час полетів до весни.
Тож від подиху і від тепла
Тануть стала сніжинка мала …
Та лишилась краплиночка раю
На вустах юнака, я це знаю! …
10.12.2010 р.
| < < |
|---|