Лицар ефіру
Що за першим бродом…
– Якщо іти за Стельмахом, – розпочинає свою сповідь Микола Євгенович, – то мій перший брід – брід дитинства – був найстрашнішим і найтяжчим.
Батько, закінчивши П’яту Українську кавалерійську школу імені Будьонного, колишнє юнкерське училище, одружився з гарною кіровоградською дівчиною Надійкою і за направленням поїхав нести службу на Дон, де з часом народилися ми із сестричкою Олею.
Батьків дядько Михайло Карлович Левандовський був тоді військовим високого рангу служби НКВС далекосхідного військового округу. Загітував і племінника переїхати туди ж.
Батько почав служити у політвідділі прикордонних військ. За доносом, що у ті часи не було дивиною, арештували Михайла Карповича і батька заодно.
За 24 години нас виселили з військового містечка і відправили на крихітну далекосхідну станцію Хадабулак. Довіку буде перед очима дві валізи з нехитрим начинням, двоє зляканих малих діток і розчавлена горем мама. Горда, ставна і вродлива, завжди усміхнена і привітна, ще вчора вона була першою красунею серед жінок гарнізону, а сьогодні, з червоними від сліз очима, безпорадна, пригнічена – здавалася чужою.
Найбільше мене вразило тоді, що підніжка вагону була дуже високо у мене над головою, і я до безтями боявся, що не зможу до неї доп’ястися, що не встигну і лишуся один у тому страхові, там, де серед ночі кудись забрали тата, а мама, заціпенівши, з безвольно опущеними руками, простояла біля вікна до ранку. А ранком уже складала валізи…
Тепер я знаю – вона сподівалась на чудо. Його не сталося, на жаль.
Ми переїхали до Кіровограда, до тітки мого батька, а нам із сестричкою – уже бабусі Гелени та діда Григорія (обоє відійшли у кращі світи, хай дасть їм Бог світле царство).
Якби не вони, не знаю, чи вижили б ми – дружина і діти «ворога народу». І та біда постійно ходила за нами, і те клеймо було каїновою печаттю на наших долях.
Питаєте, чи мали вісточку від батька? Один-єдиний раз отримали нелегального листа із бухти Нагаєво Магаданського краю. Батько писав: «Не вір, Надійко, що Партія винна у тому, що трапилось зі мною і такими, як я, винні вороги, котрі в неї проникли». Помирав мій батько – а в Партію вірив. Вірив в неї і я, як в безневинність батька. Та коли з часом подав заяву, бажаючи стати до лав комуністичної партії, мені відмовили, посилаючись на «непевне минуле». З тієї ж причини відмовили після подання документів на звання Заслуженого працівника культури. Отак-то.
Голос мого колеги гіркне і тремтить. Такого його звучання я не чула ніколи.
Та згодом знову вирівнюється і міцніє, не втрачаючи однак полинових тонів.
– Таким був мій перший, каламутний, з гострим камінням та підводними течіями, брід, – підводить підсумок Микола Євгенович.
Що за другим бродом…
Другий брід, брід юності, став, гадаю, найважливішим у моєму житті. Його початком вважаю службу в армії, де мені зустрілась чудова людина, справжній офіцер, генерал-лейтенант Нєдєлько, під орудою якого я, старший механік-електрик, служив і літак якого доглядав. Він мені був за батька. Я прикипів до нього душею і одного разу поділився своїм болем. Генерал-лейтенант порадив написати до військової Колегії Верховного Суду.
Так я й зробив, а незабаром отримав повідомлення, що батька посмертно реабілітовано.
Він виправданий, з нього знято всі обвинувачення. Помер він у 1942 році від туберкульозу легень.
Можете собі уявити, яка буря почуттів здійнялася у ще не зміцнілій юнацькій душі. Нєдєлько домігся для мене місячної відпустки. Чи не вперше тоді я розправив плечі і вийшов з каламуті…
Повернувшись з армії, влаштувався у термічний цех заводу «Більшовик». Пішов туди неспроста: треба було добре заробляти, годувати сім’ю, ставати на ноги. Одного разу почув по радіо, що оголошується конкурс читців у Палаці культури «Жовтень» заводу «Червона зірка». Зайшов туди учасником конкурсу, вийшов – переможцем. Відразу ж отримав кілька пропозицій, та вибрав Будинок культури промкооперації. Спочатку був ведучим усіх заходів, а згодом – художнім керівником цього закладу. Невдовзі мене помітили мужі від культури і я став постійним ведучим концертів та різноманітних свят в обласній філармонії.
На одному з таких свят підійшов до мене голова радіокомітету Анатолій Сухачов і запропонував пройти іспит на посаду диктора. І ось результат: з 1956 року я став напарником чарівної жінки, диктора від бога Людмили Капустіної, а ще через деякий час і першим диктором телебачення.
Новий поворот життєвої дороги був визначений. А ще – родина. Дружина Катруся, сини Олексій та Євген. Домашня фортеця. Там тебе люблять. Там ти в повній безпеці.
Там – порадники. Там твій світ. Світ, котрим ти особливо дорожиш.
Здобуто перший гарт, перші уроки в екстремальних умовах, роботи з людьми різних характерів і уподобань. Та самодіяльність не полишав.
– Я, до речі, – зауважує Микола Євгенович, – самодіяльне мистецтво не відділяю від професійного. Всі самодіяльні актори несуть, як і професіонали, талановите мудре лицедійство у найкращому розумінні цього слова, звеселяючи серце, пробуджуючи високі почуття, торкаючись найпотаємніших струн людської душі. Вони є носіями духовної щедрості і позитивного начала.
Спілкування з ними, людьми, навік закоханими у театр, додавало наснаги долати ту течію, котра часом збивала з ніг. А репертуар! «Без вини винні», «Любов Ярова», «Аргонавти», навіть «Фізики» Дюренматта – складна психологічна драма. Це драматичний театр. А в театрі музкомедії – «Сільва», «Роз-Марі», «На світанку», «Весілля в Малинівці»,
«Ханума». Це солідний репертуар професійних театрів. До слова, мене запрошували свого часу в актори до музично-драматичного імені Карпенка-Карого. Не пішов. Скажу чесно: тепер жалкую. Часом, згадуючи своє полинове дитинство, бачу купочку стареньких бабусь-сусідок, що повсідалися на колоді і просять меткого рудоволосого хлопчиська то показати, як ходить Байбузан, то як говорить дядько Грицько. І те хлопчисько так вправно їх копіює, що бабусі заходяться від сміху. То були мої перші уроки акторської майстерності.
– Оце буде артист! – нарекли бабусі.
Артиста не вийшло, але ж професія диктора неможлива без акторських здібностей.
А взагалі – я в дитинстві дуже любив свою першу вчительку Сіму Кирилівну і хотів стати, як і вона, вчителем.
Течуть води третього броду
…А життя триває. Долаю брід мудрості і життєвого досвіду. В ньому свої труднощі і радощі. Гадаю, що більшість із того, що мусив зробити у цьому світі, зробив: звів гніздо, зростив синів і сад посадив на дачі такий, що не кожен гарний господар у селі має. Можливо хтось і добрим словом згадає. Не почуваюсь на свій вік. Як ідемо з хлопцями на зайця (Микола Євгенович затятий мисливець і рибалка), то чургикаю з ними по мокрій риллі нарівні. І чарчину нарівні вип’ю, і пісню заспіваю. А вірші? Вірші пишуть поети, бо вірші розраховані на широкий загал, а я пишу лиш для друзів або для себе, як уже щось надто защемить.
...Течуть води третього броду. А що там за третім бродом? Про це думається без остраху. Коли совість чиста, коли не соромно дивитися людям в очі, коли в голосі ще доста і кришталю, і криці, – майбутнє не лякає.
Міці твоєму голосу, Учителю! Чистих тобі бродів! Многая і благая літа!
Наталя Карасьова, уривки зі статті ЛИЦАР ЕФІРУ («Вечірня газета», 11.11.2002.) про Миколу Левандовського,
диктора Кіровоградської держтелерадіо компанії, з 2009року – заслуженого працівника культури України
Моя биография
или Как это было.
Произошло всё незаметно слишком,
Был снят с души у всех тяжёлый груз,
Когда вдруг ночью родился мальчишка,
Горластый и ушастый карапуз.
Для мамы и для папы – это счастье,
Для всей планеты –
рядовая весть,
Как говорят в Одессе: «Вот вам здрасьте!
Тут тебе не было, а тут тебе и есть!»
Не думаю, чтоб это удивило
Обширную, счастливую страну.
Скажу одно –
событие случилось
В далёком 31-м. На Дону.
А вскоре из казачьей той станицы
В Бурятию, на самый край земли
Беречь дальневосточную границу
Отца-политрука перевели.
Переезжать военному не ново,
Не горе это.
Но беда вдвойне –
В 37-м попал в прицел Ежову
Политработник, преданный стране!
И жить мы стали в постоянном страхе,
Врагов народа злой мотая рок…
Так детство
зачеркнула
Падь Уксахе –
Военный пограничный городок.
А далее веселья было мало,
Мы подрастали среди лжи и тьмы.
И редко письма мама получала
Из каторги советской – Колымы.
Мы пели в школе, что отец наш – Сталин,
Что нас хранит великая страна,
Что завтра все мы будем крепче стали,
А завтра…
завтра
началась
война!
Опять-таки совсем не до веселий,
Как уцелели, я не знаю сам.
Мы быстро под бомбёжками взрослели,
Взрослели не по дням, а по часам.
Со всеми вместе беженцами были,
Тянули тачку от села к селу.
И в этом диком ужасе учились
Ценить добро, не поддаваться злу…
Угомонили злую вражью силу!
Прошла и эта, страшная беда,
Земля хлебами вновь заколосилась,
Из пепла возрождались города.
Нас грела мама в уцелевшем доме
И никого не хая, не кляня,
Работала уборщицей в Горкоме,
Сестрёнку поднимала и меня.
Учился в «ремесле» я, на заводе
Работал честно, как умел – так жил,
Призвали в Армию, и я четыре года
В советской авиации служил.
Солдатом был я грамотным и крепким,
Категоричным, в выводах был скор
И как-то раз произошёл в «учебке»
Со старшиною резкий разговор.
«Таких в штрафные отправляли роты,
Когда катилась по стране война». –
Так мне сказал, обидевшись на что-то
Наш «интеллектуальный» старшина.
Последовала пауза немая,
Затем он злобно прошипел мне вслед:
«Мы в партию таких не принимали!
Ты в жизни не получишь партбилет!»
Как будто в воду он смотрел, зараза,
Как будто он в досье моё глядел…
Не взяли в партию. Но я о том ни разу,
Представьте, никогда не пожалел…
По подлому, исподтишка нас били,
Как видите – совсем не сбили с ног.
Вот вам итог моей житейской были!
Не обессудьте – рассказал, как мог.
Отца мерзавцы затравили даром
И заживо семью пытались съесть…
Посмертно оправдали комиссара,
Вернули нам достоинство и честь.
Уважили!
Спасибо хоть на этом
И напоследок всё-таки скажу –
Полсотни с лишним лет, без всяких там билетов
Я Украине, как могу, служу.
Но повторяют вновь вожди ошибки,
И так же снова неспокоен я.
А потому не вызовет улыбки
Такая биография моя.
Куда-то вдаль давно ушли обиды,
И это не картинные слова.
Такая карта выпала мне, видно,
Попасть в чертячьи эти жернова.
Но ведь деньки и радостные были,
И проходили буря и гроза.
Любил я женщин и меня любили
И людям прямо я смотрю в глаза.
Есть сыновья, родные рядом руки,
Я счастлив, откровенно говоря,
Уж правнуков подарят скоро внуки,
А значит жил на свете я не зря!
Не думайте, что я брюзга и нытик,
Что с юмором не дружен я совсем,
А кто подумал так – то, извините,
Как говорят в Одессе :
«Вот вам всем!» 2008г.
Рідній матусі – Надії Миколаївні
***
Знов звернусь я до мами думками,
Знов її відшукаю сліди...
Поведи мене в спомини, мамо,
У дитинство мене поведи!
Я за руку візьму тебе, мамо
Й за тобою піду босоніж
В прохолодний і лагідний ранок
В росяний той і чистий спориш.
В ту стареньку, приземисту хату,
Де добро царювало й тепло,
Де дід Гриша нам був замість тата,
Де так затишно серцю було.
До грудей мене, мамо, притисни,
Захисти, як завжди, від біди…
Поведи мене, мамо, у пісню,
У дитинство
мене
поведи!
2004р.
Моя молитва
Дай, Боже, нам і розуму,
і сили
Гуртом до миру й спокою прийти,
Дідів й батьків заорані могили,
Як пам'ять, як святиню зберегти.
Молю, Всевишній, відведи напасті,
У братовбивчім не спали вогні!
Дай сили жити!
Дай відваги впасти
У справедливій, праведній борні!
Дай, Господи, нам честь не розтоптати,
Дай мудрості майбутнє захистить!
Тоді лиш, може,
Україна-мати
Усіх нас зрозуміє
і простить!
2005р.
***
Як ті вовки вітри шалені виють
І рвуть за боки край села стіжок.
Печаль та сум,
ялини вже сивіють
Їх темні скроні вибілив сніжок.
Пухнастий килим землю покриває,
Лід на річках,
неначе з кришталю.
Перед тобою знов,
мій рідний краю,
Я вкотре низько голову схилю.
Мине ж негода!
Враз тепло прилине,
А темряву здола зоря ясна.
Й услід за милим клином журавлиним
Струмком
жаданим
припливе
весна!
2005р.
***
Снова лучистый рассвет на прогулку вышел.
Я говорю тебе: «Доброе утро!» – слышишь?
Эти два слова упругой волной эфира
Я говорю тебе –
единственной в мире!
Бродит по городу утренняя прохлада,
Только любимой сон тревожить не надо!
Лучик, как кот, прилёг на карнизе крыши.
Я говорю тебе: «Доброе утро!» – слышишь?
1984г.
***
В пам'яті село Могутнє,
Хатина край поля,
Там хвилини незабутні
Дарувала доля.
Бережу в душі бентежній
Кожну ту хвилину,
Як завжди, сьогодні теж я
В спомини полину.
Огортає землю вечір,
Миготять сузір’я ,
Дві вдовиці, рідні сестри
Сидять на подвір’ї
І співають :»Ой, у лузі
Червона калина…»
Над притихлими хатами
Пісні дивні линуть.
В них над вбитим козаченьком дівчина голосить,
«Понад лугом зелененьким
Василь сіно косить»…
Про турецькую неволю,
Про козацьку вдачу,
Баба Маша й баба Оля
Співають… і плачуть!
Своїм співом без упину
Серце мені крають
І краєчками хустинок
Сльози витирають.
Вже давно обох немає,
А мені все сниться:
Обнялися і співають
Сестриці-вдовиці.
Туга й досі серце тисне,
Двір пустий. Замовкла пісня.
Верби в березі сумують,
Зупинюсь на мить і чую:
«Ой горе тій чаєчці, чаєчці-небозі,
Що покинула чаєняток при битій дорозі…»
Ні, ніхто вже і ніколи
Так не заспіває,
Та й хатини, що край поля,
Вже давно немає,
А дерева свої віти
Схиляють все нижче,
В бур’янах злодюга-вітер
Відчайдушно свище.
Не майне в квітковім вирі
Господині хустка
І в душі,
і на подвір’ї
– ПУСТКА…
1999р.
Самой человечной собаке –
курцхаару Нике
Осталось жить совсем немного
И понимаю сутью всей –
На трудных на моих дорогах
Так мало преданных друзей.
По предначертанному кругу
Иду, храня душевный жар,
А рядом – верная подруга –
Мой симпатичнейший курцхаар.
Душа моя метелью стынет,
Коль на охоту поутру
Без уважительной причины
Её с собою не беру.
Себя уже давно я предал,
Но вот у жизни на краю,
Познавши радости и беды,
Собачью душу предаю.
А с ней же я бродил по лугу
И в камышах встречал рассвет,
Честнее, преданнее друга,
Представьте, не было и нет!
Ведь среди ближних дум
и дальних
И среди всех забот и дел
Так преданно
и так печально
Никто мне в душу не глядел.
И я грущу!
На самом деле
По сердцу катится слеза…
…Ах, если б женщины имели
Такие чистые глаза!
1989г.
***
Всё строже годы, всё солидней даты,
Пора бы успокоиться давно,
А я надеюсь, что не все закаты
Ещё отполыхали надо мной.
Ещё не все волшебные рассветы
С одной из лучших женщин встретил я,
Ещё попутный дует в парус ветер
И мчит меня в далёкие края.
Пусть многое уже невозвратимо
И нет уже в душе того огня,
Но верю я – плечо моей любимой
Всё так же будет согревать меня.
2007г.
***
Коли з країв далеких повертаюсь,
Здолавши перепони чималі,
Мене до себе ніжно пригортає
Куточок рідний отчої землі.
З цього гніздечка всі ми вилітали,
Незвідану підкорюючи вись,
Я кожне деревце тут пам'ятаю,
Все тут близьке і рідне, як колись.
Це мій отчий край, моя родина,
Моя радість і моя жура,
Солов’їна, рідна Україна,
Мій благословенний, рідний край!
Тут давнє джерело, як кіт муркоче,
У воду чисту дивляться дуби,
А вітерець ласкаво щось шепоче
І розплітає коси у верби.
Земля моя, освячена віками,
Яка би ти стражденна не була,
Я буду йти до тебе, як до храму
Як до святого дива-джерела.
Це моя земля, моя перлина,
Та, що береже і гріє нас.
Україно! Мати-Україно!
Мій маяк і мій дороговказ!
Роки летять крізь спокій і негоди,
Та скільки б буревіїв не гуло,
Пречистая душа мого народу –
То вічне й невичерпне джерело!
Життя моє, як на нагоді стане
Сюди ще раз, благаю, приведи,
Щоби припасти спраглими вустами
До чистої, цілющої води.
Україно! Ненько-Україно!
Скільки б часу в вічність не спливло,
Ти для мене назавжди єдина –
Мого серця вічне джерело!
2008р.
Гребінику М.
На честь дня св. Миколая
***
Хай злодійка-біда
своїм чорним крилом
Не зачепить Вас, Друже, ніколи,
Хай завжди буде гостем
за Вашим столом
Чудотворець Микола!
Хай Добра Вам несе
кожен день,
кожна мить
І хай радість
Вирує
довкола!
Поряд з Вами
й над Вами
хай вічно стоїть
Чудотворець Микола!
***
Советы, так сказать, поэтам
О том и, так сказать, об этом.
Напало на поэта вдохновенье,
В его душе всё пляшет и поёт.
Он каждый день нам по стихотворенью
По поводу любому выдаёт.
Чихнул – предлог, а высморкался – тема.
Прёт рифма из него, спасенья нет!
На вдохе – стих, на выдохе – поэма,
А в паузе любой готов сонет.
Глядишь, уже рождается баллада.
Поэт в восторге – не башка, а клад!
Послушайте, а, может быть, не надо
Таких стихов, сонетов и баллад?!
Уже вас верно оценить успели
И откровенно хочется сказать:
«А можно вам хотя бы раз в неделю
Вот сесть и… ничего не написать?»
Вы сами отдохнёте, а, к тому же,
Читателям ведь тоже отдых нужен!
Я, Левандовський Микола Євгенович народився в сім’ї військовослужбовця, на Дону 25 березня 1931 року.
Пережив страшні роки сталінських репресій, в яких позбувся батька і віри в більшовицький рай. Пережив Велику Вітчизняну війну і тяжкі повоєнні роки. Чотири роки служив в Радянській Армії. Україні служу все життя.. Вірю, що будемо жити в найчеснішій і найкращій державі.
Одружений, маю двох синів, двох онуків. Щасливий, бо всі здорові і я теж.
| < < | > > |
|---|