Шостого вересня виповнилося 120 років з дня народження класика української літератури Івана Кіндратовича Микитенка. Народився він у родині середняка с. Рівного (нині Новоукраїнський район).

Освіту здобував спочатку у місцевій однокласній школі, потім учився у двокласній міністерській, де завідувачем працював хороший учитель і порядна людина – Іван Юхимович Зима. Він і допоміг Іванові Микитенку продовжити освіту далі – у військово-фельдшерській школі, яка знаходилася у Херсоні.

Восени 1911 року Іван Микитенко разом з батьком пішки прийшов з Рівного до Херсона, щоб улаштуватись у школу. Вступні іспити склав блискуче. Школа надавала середню медичну освіту, навчання й утримування в ній було безкоштовне. У грудні 1914 року І.Микитенко успішно скінчив фельдшерську школу, із званням помічника лікаря за кілька місяців потрапив на Західний фронт. З осені 1917 року служив у Житомирському військовому шпиталі, на цей час припали і перші його літературні спроби.

У березні 1918 року він демобілізувався і хворий з обмороженими ногами повернувся в Рівне. У лютому 1919 року І.Микитенко активно прилучився до культосвітньої роботи (грав у п’єсах, які ставились на самодіяльній сцені у с. Рівному), а дізнавшись про нову грізну небезпеку – висипний тиф, пішов працювати у лікарню у недалекому селі Ганнівці. На початку 1920 року І.Микитенко – епідемічний лікпом у Єлисаветградській 1-й лікарні, а звідти у липні його посилають завідувачем фельдшерського пункту у селі Нечаївка, за 20 кілометрів від Рівного. У серпні 1922 року Нечаївський комітет незаможних селян дав Івану Кіндратовичу направлення в Одеський медичний інститут. Cаме під час навчання публікуються його перші твори. Це вірш «Сьогодні свято», а дещо пізніше популярні пісні на його слова «Ой, що ж то за шум учинився?» та десятки публікацій у пресі. У 1926 році І.Микитенко переїздить до Харкова і вже там в 1928 році закінчує медичний інститут і здобуває звання лікаря, проте літературна творчість вже стала основним покликанням. Він став письменником-професіоналом. З-під його пера виходять прозові і драматичні твори. Багато часу він приділяє громадсько-політичній роботі. Палкий прихильник соціалістичних ідей, активний громадський діяч, автор чітко ідеологізованих п’єс, він однак теж потрапив під каток сталінських репресій. Життя і літературна творчість Микитенка припадали на складний і драматичний час вітчизняної історії. Він належав до тих, хто ревно і щиро утверджував у літературі принципи спершу «пролетарського», а потім – з початку 30-х років – соціалістичного реалізму, часто виступав у ролі оспівувача нового життя. Не в усьому І.Микитенко був об’єктивним і почасти сліпо вірив у проголошувані догми та гасла, переносив їх на сторінки своїх творів. Процес його прозріння, окреслений п’єсою «Соло на флейті», на жаль, залишився незавершеним, оскільки й сам письменник став жертвою сталінського беззаконня.

Микитенко майже 10 років був одним з керівників Всесоюзного об’єднання асоціацій пролетарських письменників, Міжнародного об’єднання революційних письменників, потім Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, членом правління Спілки письменників СРСР.

Навесні 1937 почали з’являтися перші «сигнали» про начебто ворожу діяльність організації письменників України. На початку квітня відбулися звітно-виборні партійні збори Спілки радянських письменників України, на якому І.Микитенко разом з Я.Городським, А.Патяком, І.Ле і П.Усенком був обраний до складу парткому. Окрилений довірою, І.Микитенко тоді не надав значення звинуваченню, що прозвучало на цьому зібранні, про те, що його батько – куркуль, а брат – бандит. У ті страшні часи подібна легковажність могла обернутися трагедією. Правда, доля до І.Микитенка поки що була милостива, але хмари над його головою згущалися.

3 жовтня 1937 року на партійних зборах Спілки радянських письменників України Івана Микитенка виключили з партії як людину, яка «приховувала від партії під час вступу і весь час перебування у партії своє куркульське походження, яка надавала притулок своєму братові – куркульському бандитові, яка мала зв’язки з заклятими ворогами радянського народу – троцькістами і буржуазними націоналістами, яка свідомо допомагала шкодити українській літературі».

Наступного дня І.Микитенко повідомив дружині, що йде в НКВС здавати особисту зброю, і не повернувся. З прокуратури УРСР дружина письменника Зінаїда отримала повідомлення: «Ваш чоловік – Микитенко Іван Кіндратович, 18 жовтня 1937 року був знайдений мертвим на околиці міста Києва в районі «Шовкобуду» з вогнепальною раною в області скроні… На основі судово-медичного огляду смерть настала в результаті самогубства…». «Органи» його боялися як мертвого, так і живого, адже необхідно було порушувати кримінальну справу, розслідувати, хто довів письменника до самогубства і чи дійсно це було самогубством…

У другій половині 50-х років ім’я Микитенка знову з’явилося на книжкових полицях і театральних афішах. Це сталося після того, як у 1956 році парторганізація Спілки письменників України розглянула питання «Про посмертну реабілітацію в партії І.Микитенка». Рішення партосередку було одностайним: «Скасувати постанову партійних зборів 1937 року про виключення з членів КПРС т. Микитенка Івана Кіндратовича як безпідставну».

Поставили й наші кропивничани його «Соло на флейті» (1957 р.) та «Дні юності» (1958 р.). Режисер-постановник – І.Казнадій.

У ювілейному 1967 році у селі Іванівка, фактично на околиці села Рівного Новоукраїнського району, було урочисто відкрито меморіально–літературний музей у новозбудованому приміщенні. На місці, де стояла хата батьків, встановлено пам’ятник. Його іменем назвали другу рівнянську школу. На жаль, на сьогодні музей в первісному вигляді не зберегли.

Лідія КУШНІР,  молодший науковий співробітник обласного краєзнавчого музею.

Народне слово. - 2017. - 14 вересня.

< <   > >