Кіровоградська
міська централізована
бібліотечна система

«Я народився в степах...»

Про місце народження Володимира Винниченка в багатьох виданнях 1990-х рр. написано чимало небилиць. Хоча ще 1987 року кіровоградський літературознавець Микола Смоленчук розшукав метричну книгу Єлисаветградської церкви Володимирської Богоматері, в якій рукою протоієрея Захарії записано, що 17 липня 1880 р. в цій церкві було хрещено хлопчика, Володимира Винниченка. Батьки його — «Кирило Василів син Винниченко, селянин-власник із села Веселого Кута-Григорівки Єлисаветградського повіту Бешбайракської волості», та «Євдокія Онуфрієва дочка, законна його дружина. Обоє — православного віросповідання». Володимир, отже, народився в Єлисаветграді 16 липня 1880 р. і наступного дня був хрещений. Пізніше він і сам не раз писав про це, як ось, наприклад, у листі до львівського літературознавця Михайла Рудницького від 27 липня 1936 р.: «Родився в Єлисаветі на Херсонщині в липні 1880 року».

Рід Винниченків з’явився у херсонських степах (на території теперішньої Кіровоградщини) в часи кріпаччини. Згідно з родовими переказами, якийсь місцевий поміщик виміняв у такого ж, як сам, полтавського поміщика три селянські сім’ї на кількох гончих собак. Були серед тих селян і предки Володимира Винниченка. Оселилися вони в селі Веселий Кут-Григорівка (нині — Григорівка Новоукраїнського району на Кіровоградщині). У Василя Винниченка — діда майбутнього письменника — було шестеро синів. Займалися вони хліборобською працею й чумакуванням. Прочитавши 1923 року «Спогади» Євгена Чикаленка, в яких ішлося й про його родину, В.Винниченко завважив за потрібне поправити мемуариста: «...мій батько заможним селянином ніколи не був. Пастух, наймит по економіях, себто пролетарій чистої води. Женившись на матері, осів у місті, спробував жити з торгівлі, але потягло на землю; взяв в оренду в одного шахрая поміщика землі, той його обібрав і викинув з землі. Після того в шуканні за землею подалась уся родина в Сибір на переселення. Не добралась до Сибіру, осіла десь коло Челябінська, страшенно бідувала і втекла знов на Україну».

Кирило Винниченко одружився на вдові Євдокії Павленко, яка утримувала в Єлисаветграді заїжджий двір. Була вона старшою за свого чоловіка на п’ять років і мала вже трьох дітей: Андрія, Ілька та Марію. Дитинство Володимира Винниченка минало і в місті, і в селі. Його не раз відвозили до діда Василя в Григорівку. Через те в дитячих оповіданнях письменника 1910-х років, а також у циклі «Намисто» (1923) легко помітити оті два джерела його ранніх дитячих вражень.

1912 року у Франції він напише оповідання «Федько-халамидник», навіяне спогадами про Єлисаветград 1880-х, про ризиковані ігри з однолітками на Інгулі. Своєму неординарному героєві, хлопчику, чиїм ворогом був спокій, відчайдушному й гордому, задерикуватому, але й великодушному малому «експериментатору» В.Винниченко віддав чимало рис своєї вдачі. Про це свідчать розповіді його матері, занотовані дружиною письменника Розалією Яківною приблизно в той же час, коли народжувалося це оповідання: у них повторюються деякі епізоди й деталі, що зустрічаються і в самому оповіданні. «Володимир грався з дітьми сусідів і тримав їх трохи в терорі, був дуже сильний для свого віку й вольовий, упертий…»

Маючи надзвичайно чіпку пам’ять, Володимир рано навчився читати. Першим його «букварем» були принесені братом Андрієм (працівником друкарні) афіші. Бавлячись, він вирізав літери, клеїв їх на стіну, а потім допитувався в дорослих, що то за буква. В семирічному віці хлопчика віддали до народної школи, а 1890 р. — до Єлисаветградської чоловічої класичної гімназії. Цього могло б і не статися, аби не вчителька народної школи, яка переконала подружжя Винниченків, що їхній син дуже здібний і мусить продовжити навчання. Вирішальним було слово Андрія Павленка: він узявся матеріально підтримувати молодшого брата, за навчання якого в гімназії треба було сплачувати чималу суму. У гімназії Володимир Винниченко навчався дев’ять років — з 1890 до 1899-го. Це був цікавий навчальний заклад, серед випускників якого — Нобелівський лауреат Ігор Тамм, польський письменник Ярослав Івашкевич, творець «Катюші» Георгій Лангемак, російський сатирик Дон-Амінадо…

Проте «випадок Винниченка» особливий. З раннього віку він виявив нахил до бунтарства. Юрій Тищенко в нарисі «Хто такий Винниченко?» (1917 р.) наголошував на соціально-класових нюансах ситуації, до яких додавалася ще й національна кривда. Мовляв, «гімназії існували тільки для панських дітей», «отож діти мужиків і робітників почувалися там не дуже добре». Їм давали відчути їхню другосортність. Але Володимир, якому теж доводилося чути, що з нього хочуть зробити «чиновника, а не свинопаса», був «дитиною з гонором». Насмішникам він давав відсіч, і це загострило його стосунки з учителями й частиною учнів. На образи Винниченко реагував різко, часом навіть в екстравагантній формі; мав він надзвичайно горду вдачу, понад усе ставив волю і незалежність у вчинках та рішеннях, діючи нерідко наперекір обставинам і загальній думці. Репутацію enfant terrible здобув ще з малих літ, як і його Федько-халамидник.

Зрештою, закінчилося все тим, що свідоцтва про завершення освіти в Єлисаветградській чоловічій класичній гімназії Винниченкові не видали. Літо 1899 р. він провів у мандрах — можливо, за прикладом популярного тієї пори Максима Горького, про чиї «ходіння по Русі» тоді було відомо багатьом. Саме в цей час визріває в юнака відчуття свого призначення — його бере в полон літературна творчість. Хоча ні — перші муки творчості Володимир звідав ще тоді, коли навчався в гімназії. Про це він багато років по тому зізнавався в листі до М. Рудницького: «Перше оповідання, яке я написав прозою, було написане в 1901 році, а ще раніше, в 1894 році, поема про Січ Запорозьку (назви не пам’ятаю), за яку я дістав перше політичне ув’язнення в гімназії (тиждень темного карцеру)»...

А за документом про освіту В. Винниченко подався до містечка Златопіль (нині — Новомиргород Кіровоградської обл.). Там працював наглядачем у тюрмі Андрій Павленко, його старший брат по матері. Мешкаючи у брата, Володимир склав екстерном іспити в Златопільській гімназії. Гімназійний сюжет прийшов таким чином до завершення. Златопільські прикмети, між іншим, згодом упізнаватимуться в описах Сонгорода (оповідання «Краса і сила»). Цікаву деталь, яка характеризує умонастрої Винниченка тієї пори, відзначав Ю. Тищенко: «Оповідають товариші по іспитах в Златополі, що поява В.Винниченка дала багато приводу для балачок і дивувань, бо явився він у селянському вбранні і говорив і з товаришами, і з гімназіяльним начальством тільки українською мовою», і це «нервувало панів учителів гімназії». Проте атестат зрілості цьому дивному для них «народному діячеві» вони все-таки видали. Сталося це 10 червня 1900 року. А в серпні Винниченко вступив на юридичний факультет Київського університету Св. Володимира…

Того ж таки літа В.Винниченко пропонував редакції львівського журналу «Літературно-науковий вісник» свою поему «Софія» (інша назва цього твору — «Повія»). «Я вже раз посилав вам, та господь її знає, де вона ділась, бо ніякого ні від кого одвіту не маю, — писав автор поеми про бідну дівчину, спокушену паничем. — Гадаю, що на кордоні не пропустили її через те, що написав її гімназист, а гімназистам, відома річ, нічого ні писать, ні друкувать не можна. Коли ж вам вона не придатна, то благаю надрукувать в якому-небудь другому українському часописі; як і се не можна, то прошу одіслать її в Цюріх…» В Цюріх?! Але ж свого листа В.Винниченко писав зі Знам’янки, де він знімав помешкання в якогось «г-на Апановича»! Загадка пояснюється просто: в Цюріху жила знайома Винниченка А.Волик, яка була, вочевидь, людиною досвідченішою в літературних справах, ніж він сам. Вона теж писала, щось надсилала до журналу… Поема «Софія» тоді так і не побачила світ. Тільки 1929 року її розшукає в архівах літературознавець М.Марковський і надрукує в часописі «Україна»...

У Києві студент Винниченко відразу потрапив у бурхливий вир громадського й літературного життя. Вже в лютому 1902 р. за участь у страйках його заарештують і виключать з університету. До 1907 р. в київських тюрмах він побуває ще двічі, відсидівши в них загалом цілих три роки! А в розпал столипінської реакції разом із кількома товаришами Винниченко нелегально перейшов кордон і навідався в Росію хіба що з чужим паспортом…

1911 року йому нарешті вдалося побувати в рідному Єлисаветграді. А тепер розгорнемо Винниченків роман «По-свій» (1912), герой якого, поет Вадим Стельмашенко, після восьмирічної перерви приїздить до міста свого дитинства і юності. «… Він навіть перед цими дверима виразно собі уявив, як все буде; уявив навіть, як повинна бути одягнена мати, як сидітиме батько й що скаже він, Вадим, входячи до них…» Стельмашенко щойно повернувся із заслання, із сибірської глушини, де в нього був роман, який закінчився смертю закоханої в нього Наташі та їхньої дитини (перипетії цієї трагічної історії змушують згадати про «роман» самого Винниченка й Люсі Гольдмерштейн, кульмінацією якого стала смерть їхнього сина наприкінці 1908 р. у Женеві). Соціаліст і ніцшеанець, експериментатор, заклопотаний самоствердженням своєї безмежної свободи й волі, Вадим Стельмашенко після повернення додому переживає тяжке звільнення від власного «ніцшеанства». Лід в його очах потрохи розтає, в душі оживають нормальні синівські почуття. Що менше у Вадима залишається бажання бути гордим самітником Заратустрою, то більш привабливим стає цей Винниченків герой…

У романі «По-свій» чимало єлисаветградських прикмет. Особливо характерні в цьому сенсі четверта й п’ята глави роману: Стельмашенко ходить вулицями міста, впізнаючи/не впізнаючи його будинки. Дім Рибацьких, де колись був трактир, а тепер — аптека… Вулиця Преображенська, «повна гомону й світла», а також гуркоту трамваїв, биндюгів та автомобілів… Старий жовтий будинок, «в якому щороку вішається по студенту»… Ось він зустрічається з рідними, з першим своїм коханням… Роман недарма називається «По-свій»: йдеться в ньому про «повернення блудного сина» по свій бік, додому, до батька-матері, зрештою — до себе самого…

Судячи з усього, приїзд Винниченка до Єлисаветграда в 1911 р. виявився останньою його зустріччю з рідним містом. Через кілька років, будучи головою уряду УНР, він ще підпише документ про створення в Єлисаветграді педагогічного інституту. А потім буде довічна еміграція. З французької далечі Володимир Винниченко писатиме листи й передаватиме їх та гроші для рідних через чужих людей, ховаючи своє ім’я, — щоб не накликати на родичів біду…

Володимир ПАНЧЕНКО, доктор філологічних наук, віце-президент НаУКМА. Фото з архiву автора

http://www.day.kiev.ua/38103/

День №186, п'ятниця, 17 жовтня 2003