Кіровоград ХХІ століття – це місто обласного підпорядкування, обласний центр з 10 січня 1939 року. 22 грудня 1973 року поділений на два райони – Ленінський і Кіровський. Населення міста – 260 тисяч чоловік. Законодавчу владу здійснює міська рада, виконавчу – міський голова.

 

Відстань від Кіровограда до Києва: залізницею – 392 км, шосейними шляхами – 320.


У місті – 885 вулиць, проспектів, бульварів, провулків, проїздів, тупиків.

11 січня 1752 року імператриця Єлисавета видала указ про створення на відібраних у Запорозької Січі землях військового поселення під назвою Нова Сербія. Повесні на береги Інгулу прибули перші переселенці із Балкан.

Одночасно у верхів’ї Інгулу почали селитися втікачі від кріпосників Лівобережної України, Польщі, старообрядці з Росії, а також козаки із Слобожанщини. Біля поселень у 1754 році заклали земляну фортецю, яку назвали іменем цариці Єлисавети.

Поселення розросталися бурхливо, в основному на лівому березі Інгулу. Цей район з дня свого заснування називався Подолом. Мешканцями його були купці та ремісники.

У той час, як правобережна частина поселень забудовувалася практично стихійно, без будь-яких проектів, на Подолі будинки утворювали правильні вулиці. Вони були прямими, досить широкими і довгими. Розташовувалися вздовж Інгулу та перпендикулярно до нього. При складанні межового плану в 1796 році у місті нараховувалося 14 вулиць: Московська-Перспективна, Мала Міщанська, Піховська-Донська, Велика Міщанська, Хрестовоздвиженська, Василівська-Безпопівська, Невська, Олександрівська, Михайлівська, Архангельська, Пермська, Андріївська, Петрівська та Олексіївська. Московська-Перспективна під час перебування Єлисаветграда в управлінні військових поселень називалася Миколаївським Проспектом.

Вже у 1755 році на Подолі запроваджено місцеве самоврядування – магістрат на чолі з бургомістром. Цю посаду певний час обіймав купець Василь Кисельов. Пізніше була введена посада міського голови. Першим міським головою уряд призначив купця Якова Шульгіна. У подальшому голови обиралися.

Одночасно з Подолом на правому березі виникали поселення (слободи) військові, або казенні. Найбільші серед них Солдатська, Пермська, Биківська, Артилерійська, Чечора. Вони були підпорядковані військовій адміністрації в особі коменданта фортеці. Розбудовувалися слободи, які пізніше стали передмістями: Ковалівка, Криничувате (Велика Балка), Кущівка, Катранівка, Завадівка та інші.

При відтворенні початкової історії міста слід враховувати обставини, що суттєво відбилися на його топонімічному стані. Це, насамперед, те, що Єлисаветград розбудовувався у часи нескінченних російсько-турецьких війн, і нерідко результат битв визначав внутрішню та зовнішню політику Росії. До того ж у країні відбувалися політичні, економічні, військові, адміністративно-територіальні реформи. Дуже значний вплив на топоніміку та антропоніміку мала церковна реформа, проведена царем Олексієм Михайловичем і продовжена його сином Петром та онукою Єлисаветою. У результаті цієї реформи стався розкол у російській православній церкві, поділ на старовірів і прихильників офіційної церкви, яка непохитно підтримувала одноосібну владу царів. Основу старовірів складали купці й ремісники, вони терпіли насильство і переслідування з боку царського уряду й змушені були тікати за межі Російської держави.

Указ  Єлисавети  1752  року,  а  пізніше  маніфест  Катерини ІІ, закликав людей “усих націй” заселяти відвойовані південні землі. Ці акти сприйняли дуже охоче саме розкольники. Адже Приінгульські степи знаходилися на перетині важливих торговельних шляхів, що з’єднували Росію з Польщею, Кримом, Західною Європою.

Купці, ремісники ватагами потягнулися на нові землі. Особливо великою свободою користувалися розкольники, які поселялись у південних краях. Їм дуже покровительствували генерал-губернатор “Малоросії” Петро Румянцев-Задунайський, а також всесильний князь Григорій Потьомкін. Вони вбачали значний зиск від розвитку торгівлі та ремесел. До того ж Румянцев був одним із ініціаторів створення общини єдиновірців. Прихильністю Потьомкіна користувалися розкольницькі общини “попівців” та “безпопівців”. Уся ця релігійна “рать” прибувала на береги Інгулу. Вона певною мірою визначала архітектуру і топоніміку майбутнього міста. Крім того, у руках купецтва зосереджувався величезний фінансовий капітал. Добре відомо – хто платить, той замовляє музику.

ЧОТИРНАДЦЯТЬ ВУЛИЦЬ ПОДОЛУ (1752-1800 рр.)

ПОДІЛ

Назва Поділ походить від словосполучення  “низько розташована місцевість”. Вперше зустрічаємо її у документах, що стосуються поселень на місці сучасного Києва ще з початку нашої ери. За часів Київської Руси Поділ був торговельно-ремісничим осередком міста. Тут містилися ремісничі квартали, міський торг, митниця, а також магістрат, Київська академія, інші установи.

Порівняймо опис Подолу Єлисаветградського, зроблений у 1774 році, тобто через двадцять років після заснування поселення, академіком Петербурзької академії наук Йоганом Гільденштедтом. “На східному боці Інгулу лежить форштадт, що називається Подолом. У ньому значиться 600 будинків, розташованих правильними вулицями. Тут живуть купці і ремісники, підпорядковані магістрату. Там же знаходиться торгова площа, забудована лавками, ратуша, церква православного віросповідання і церква для розкольників... Останні складають більшу половину жителів, діляться на кілька сект і користуються недоторканністю”.

Й. Гільденштедта доповнює Єлисаветградський міський голова О.Пашутін. “Розкольники проживали по той бік річки Інгулу, де знаходилися їхні багаті церкви з дорогоцінним начиння і рукописами богослужбових книг, знищених опісля сильними пожежами. Розкольники складали перший купецький прошарок...” Пашутін називає точну дату переселення розкольників на Поділ – 12 квітня 1755 року. Цей день можна вважати початком забудови майбутнього міста і виникнення його першої вулиці.

Вулиця Невська – Пашутіна – Компанійця – Пашутіна

Через відсутність документів важко визначити, яка з чотирнадцяти вулиць Подолу виникла найпершою. Але аналіз історичних джерел дає підстави стверджувати, що нею була Невська. На походженні назви могла відбитися та обставина, що перші адміністративні установи – магістрат, суди, поліція, духовне правління –  з самого початку забудови Подолу знаходилися саме на Невській. А оскільки дозвіл на заселення місцевості, так само, як і на формування органів самоврядування, давалися із столиці, назву головної вулиці Петербурга запозичили нові поселення на Інгулі. Це відповідало традиціям містобудування і тішило самолюбство місцевого керівництва. Та як би там не було, а Невська вулиця до пожежі 1798 року вважалася головною. На ній знаходилися не лише державні установи, а й жила вища купецька і реміснича знать. Після згадуваної пожежі тут уперше почали зводити муровані будинки. Невську так само першою вимостили твердим покриттям у 1842 році, обладнали тротуари.

Під назвою Невська вулиця існувала до 1908 року. Після смерті міського голови О. Пашутіна вулиці присвоїли його ім’я. Але з ним вона жила недовго: більшовики, які прийшли до влади у місті 1919 року, перейменували вулицю, назвавши її іменем одного з борців за радянську владу у краї Івана Компанійця. Та й це була не остання назва: у 1993 році вулиці повернули чомусь не першоназву, а Пашутіна. До 250-річчя міста на будинку “Укрсиббанку” встановлено меморіальну дошку на честь О.Пашутіна. На вулиці знаходиться міський радіовузол, магазини “Лісова пісня”, маркетинговий АТБ, кафе “Максим”, пожежна частина. Арковий пішохідний металевий міст сполучає вулицю Пашутіна із правобережною частиною міста.

Вулиця Московська-Перспективна – Миколаївський Проспект – Карла Маркса

Слідом за Невською, а можливо, й одночасно з нею, почала забудовуватися вулиця Московська-Перспективна. Назва не випадкова, цілком обґрунтована... Річ у тім, що до 1721 року держава, якою керував Петро І вже близько сорока років, називалася Московською. На той час за рахунок загарбаних земель вона розширила території, столицю цар переніс на береги Неви, і стара назва втратила зміст. Петро вигадав назву державі Росія, оголосив її імперією, а себе – імператором. Однак забувати місто, де народився сам і були поховані у Архангельському соборі Кремля його предки, він не хотів, і про це знало його оточення. Ось чому в усіх містах Росії, а надто тих, що засновувалися, з’являлися вулиці Московські. Єлисаветград, точніше Поділ, винятку не складав. Тим більше, що наше місто було другим після Петербурга за часом заснування у Росії. Вже потім виникали Катеринослав, Миколаїв, Херсон, Одеса. У всіх існувала (існує й досі) вулиця Московська.

Але Подільська не просто Московська. Її засновники нарекли ще й Перспективною, тобто Московською-Перспективною. Це зовсім не випадково. Перспектива у переказі з французької значить – бачити наскрізь, вид у далечінь. Стосовно вулиці це означає, що вона проглядалася з кінця в кінець: якщо стати на її початку, можна побачити протилежний кінець. Цікава деталь. У 1882 році Москов- ську-Перспективну замощували каменем, гранітними тротуарами. Між вулицями Олексіївською і Бериславською (тепер Гагаріна і Єгорова) між сірими бруківками вмонтовано темні, які зображають стрілу, що вказує на схід. Вона добре проглядається й сьогодні, особливо з верхніх поверхів готелю “Європа”. Очевидно, наші предки радили нам розбудовувати місто саме у тому напрямку. Нащадки вчинили навпаки.

Варто нагадати, що вулиця кілька разів змінювала  назву. Під час перебування Єлисаветграда в управлінні військових поселень Московська-Перспективна іменувалася Миколаївський Проспект. Після повернення міста до цивільного управління з 1860 року вулицю назвали Велика Перспективна. Натомість назву Московська перенесли на вулицю Мала Міщанська, яка припинила своє існування. За радянської влади В.Перспективну нарекли вулицею Карла Маркса. Вона у всі часи посідала домінуюче місце, на ній розташовані численні торговельні точки, готелі, банки, ресторани, навчальні заклади. На початку вулиці до 250-річчя міста встановлено гранітну колону зі скульптурним зображенням Ангела-Хранителя, а в її кінці знаходиться пам’ятний знак чорнобильцям.

Архів "ВГ-Історія (до ХХ століття)"

Юрій МАТІВОС
Вечірня газета. - 2007. - 20 липня

< <   > >