НАДВЕЛИКА ВТРАТА

Втрата непоправна. Таких людей замінити порівняного масштабу фігурами неможливо. Нас полишив Володимир Євгенович Панченко.

Письменник, літературознавець, інтелектуал, чудова людина. Кажуть, хороша людина – не професія. Здається, Панченко єдиний став спростуванням цієї думки, він по життю був дуже хорошою людиною, і покажіть мені того, хто скаже слово проти?

Він не зовсім наш земляк, родом з Одеської області, але чималу частину свого життя присвятив Кіровограду та Кіровоградщині. Вдячне місто вибрало Володимира Євгеновича першим народним депутатом на перших виборах, на яких міг балотуватися кожен бажаючий.

Володимир Панченко повернув місту великого земляка Володимира Винниченка. Пам’ять про знаменитого письменника і масштабному політика радянською владою була похована глибоко і, на думку комуністів, назавжди. Панченко повернув Винниченка тоді ще Кіровограду і Україні, і всьому світу. Тепер наші діти вчать твори Винниченка в школі, і заслуга Панченка в цьому велика.

Також він разом з В’ячеславом Брюховецьким (він відтворив Києво-Могилянську академію в незалежній Україні) повідав усім нам нашу місцеву історію великого поета Миколи Зерова, який викладав в Златопільській гімназії (зараз це Новомиргород).

У голову будь-якого кар’єриста не вкладається той факт, що Панченко свого часу відмовився стати президентом згаданої Києво-Могилянської академії, одного з крутих вузів країни і найбільш історичного. Віддав перевагу творчості, а не адміністративній роботі. Написав багато книг. Створив відмінний розумний сайт в Інтернеті – «ЛітАкцент», це зараз головне місце для гурманів слова, поціновувачів високої літературної творчості.

Останні місяці життя Володимир Євгенович займався… Тарасом Шевченком. Здавалося б, що нового можна знайти про нашого великого Кобзаря? Панченко знайшов. Останній текст, який він написав у житті, називається… «Козі в Мар’янському». Це про село на Полтавщині, де Тарас Григорович Шевченко провів чимало часу. Процитуємо дещо з цього твору:

«За сім кілометрів від Миргорода є село Мар’янське, яке, щоправда, входить до складу не Миргородського, а Великобагачанського району. Восени 1845 року тут, у маєтку Олександра Лук’яновича, оселився Тарас Шевченко. І саме тут у житті поета почався період його небувалого творчого піднесення. Тут він написав кілька шедеврів – «Єретик», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «Сліпий». А завершувався цей період вже в Переяславі, куди поет, хворіючи, приїхав до свого друга, лікаря Андрія Козачковського. Там було написано такі твори, як «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим … », «Холодний яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі…», «Три літа», «Як умру, то поховайте»…

Золоті чотири місяці в історії української літератури – жовтень-грудень тисяча вісімсот сорок п’ятого року…

Нинішнє Мар’янське мене шокувало. Матеріальні знаки історії ХІХ ст. тут іще можна побачити. Панський одноповерховий цегляний будинок із вигадливою верандою поки що стоїть, проте перекриття не витримало, впало. Про розмах колишнього парку нагадує старий дуб: меморіальна табличка пояснює поодиноким пілігримам, що Шевченко тут любив усамітнюватися … Тепер біля дуба пасуться кози…

Маєток Лук’яновича ще можна було б відродити, створивши там музей-заповідник. Проте неприкаяне село опинилося мовби в кутку свого району. Можливо, вихід саме в тому, щоб сполучити  Мар’янське з Миргородом асфальтівкою? А ще краще – взагалі передати його Миргородському району …

Утім, я навіть не про це, а про байдужість и небайдужість із боку громадськості й держави. Свого часу група «1 грудня» ініціювала відповідного листа прем’єру Володимиру Гройсману, проти нічого з того і не вийшло. Відповіддю було мовчання».

Як же ми без вас, Володимире Євгеновичу?..

Геннадій РИБЧЕНКОВ

Народне слово. - 2019. - 17 жовтня