Зазвичай письменники, які у своїх творах згадують Єлисаветград, або народилися, або мали родичів чи друзів у ньому,  або принаймні відвідували місто. Всі мої спроби відшукати хоч якісь  зв’язки Іллі Григоровича Еренбурга (сам він народився у Києві) (1891-1967) з Єлисаветградом виявилися марними. А тим часом письменник увічнив місто в своєму знаменитому романі «Необычайные похождения Хулио Хуренито и его учеников», вперше опублікованому в 1922 році.

Чи не єдиний уродженець Єлисаветграда, з яким спілкувався і творчість якого цінував Ілля Григорович, був талановитий живописець і педагог, член художнього об’єднання «Бубновий валет» Олександр Олександрович Осмьоркін (1892-1953). Подаровані ним картини прикрашали квартиру й дачу письменника. У 1959 році для каталогу першої посмертної «Выставки произведений  профессора живописи А.А.Осмеркина», влаштованої у Москві, Еренбург написав теплий відгук про творчість художника.

Втім, це моє припущення видається доволі сумнівним. Адже третину життя (28 років із 76), які він прожив, Еренбург перебував у еміграції, переважно у Франції. Це йому, до речі, належить знаменитий афоризм «Увидеть Париж и умереть».

Остаточно Еренбург повернувся в СРСР у 1940 році. Напевне, тоді й познайомився з Осмьоркіним, а роман був написаний значно раніше.

Тому поки що доводиться задовольнятися поясненням самого оповідача, тобто автора, як саме на сторінках роману з’явився Єлисаветград. Виявляється, суто випадково. Коли Учитель Хуліо Хуреніто з учнями, добряче помандрувавши світом, вирішили відвідати Україну, то «…погадали по карте, заставив Айшу ткнуть куда-либо пальцем. Вышел Елизаветград».

Повна назва роману в першому виданні 1922 року

Глава 31 роману про перебування Хуліо Хуреніто з учнями в Єлисаветграді називається «Одиннадцать правительств. Учитель –  претендент на российский престол». Ось фрагмент з неї:

«…Курортный режим Елизаветграда оказался очень своеобразным, и мы не сразу к нему привыкли. Дело в том, что противники большевиков выгодно отличались своим разнообразием – среди них были сторонники «Единой, Неделимой», украинцы – просто, украинцы – социалисты, социалисты – просто, анархисты, поляки и не менее трех дюжин крупных «атаманов», не считая мелких, промышлявших кустарничеством, то есть ограблением поездов и убийством местечковых евреев. Все они дрались не только с большевиками, но и друг с другом, поочередно на короткое время захватывая нашу резиденцию. За три месяца мы пережили одиннадцать различных правительств. Надо было быть Учителем, с его блестящим мексиканским стажем, чтобы освоиться в этой белиберде.

Выйдя утром на улицу, мы не знали, в чьих руках город, и на всякий случай во всех карманах пиджаков, жилетов и брюк держали разнообразные удостоверения на разных языках и наречиях, с орлами в короне и без короны, с серпами, с трезубцами, даже с вилами, которые имелись в гербе батьки Шило.

Впрочем, нужно сказать, что это разнообразие выявлялось почти исключительно во флагах и в гербах, на городской жизни отражалось мало. Освобождаемые еженедельно от ига обыватели даже не замечали этого, так как действия «тиранов» и «освободителей» были до удивительного сходны между собой, притом одеты все были одинаково, донашивая серые шинели царской армии. Кроме того, сказывались традиции мест: в меблированных комнатах, где помещалась Чека, разместилась контрразведка и все десять последующих учреждений однородного характера. Тюрьма оставалась тюрьмой, хотя в нее приводили тех, кто вчера еще сам приводил в нее смутьянов, – ни консерваторией, ни детским садом она не становилась. Даже расстреливали на том же традиционном пустыре, позади острога. Все, приходя, издавали законы о свободе и неприкосновенности личности, вводили осадное положение и смертную казнь за малейшее выражение недовольства дарованной свободой. Засим, в течение краткой мотыльковой жизни, спешили «наладить нормальную жизнь», то есть ограбить как можно больше еврейских часовщиков и успеть расстрелять всех лиц с несимпатичными физиономиями или с неблагозвучными фамилиями…»

Найдивніше те, що сам Ілля Еренбург пережив кошмари громадянської війни, змальовані в романі, у рідному Києві, а проте  обрав чомусь наш Єлисаветград.

Сатирично-філософський, гротескний пародійний роман Еренбурга вражає насамперед дивовижними пророцтвами, які справдилися. У 1922 році, коли роман побачив світ, письменник передбачив зародження фашизму в Італії та нацизму у Німеччині, тоталітаризму в СРСР, Другу світову війну, геноцид євреїв, появу атомної бомби та її застосування проти японців і навіть войовничий іслам, здатний «поджечь весь мир».

Та особливо вражає глава про зустріч Хуреніто з кремлівським вождем, в якому легко вгадується Ленін, промовисто названа «Великий Инквизитор вне легенды».

Великий Інквізитор ділиться з Хуліо Хуреніто своїми планами: «Мы ведем человечество к лучшему будущему… Мы гоним его вперед, гоним в рай железными бичами». І тут учень Хуліо Хуреніто та оповідач, а ними є персонаж, якого звуть… Ілля Еренбург, побачивши Головного Комуніста, «…вдруг испугался добродушного дяди, который пять лет тому назад был в Париже моим соседом и пил «боки» в излюбленном мною кафе… И все же я не мог преодолеть страха». «Бокі» – це назва міцного німецького пива.

Еренбург дійсно добре з 1908 року знав не лише Леніна, а й його найближче оточення (Троцького, Зінов’єва та ін.), навіть відвідував партійну школу в передмісті Парижа Лонжюмо, де за скуйовджену шевелюру та неохайність отримав кличку Ілля Лохматий.

Більше того, у 1909 році Еренбург якийсь час жив у Відні на квартирі разом з родиною Троцького. Лев Давидович тоді редагував нелегальну соціал-демократичну  газету «Правда», а Еренбург допомагав йому: «Моя работа была несложной: я вклеивал партийную газету в картонные рулоны, а на них наматывал художественные репродукции и отсылал пакеты в Россию… Троцкий был со мною ласков и, узнав, что я строчу стихи, по вечерам говорил о поэзии, об искусстве…»..

Безумовно, Еренбург чудово знав, звідки Троцький і Зінов’єв родом, то, можливо, й Єлисаветград з’явився в романі завдяки цим нашим землякам, творцям Жовтневої революції 1917 року?

Дивовижно, але роман «Хуліо Хуреніто» з передмовою гімназійного товариша Еренбурга Миколи Бухаріна,  а згодом улюбленця вождя та більшовицької партії, за спогадами Надії Крупської, Леніну сподобався (хоч у це й важко повірити!): «Ты представляешь, наш Илья Лохматый какую книгу написал!». Вождю буцімто сподобалися і її фейлетонність, і її пророцтва, і її дотепність, і навіть цинізм.

Та ні передмова Бухаріна, ні схвальна оцінка твору Леніним не врятували твір Еренбурга від заборони, яка тривала з 1928 року до самої горбачовської перебудови.

Роман «Необычайные похождения Хулио Хуренито и его учеников» був перекладений на основні мови світу. У Вікіпедії вичитав надзвичайно приємну для нас, хто живе у колишньому Єлиссаветграді, інформацію: «В 2008 году редакцией «Независимой Газеты» («НГ-ExLibris») «Хуренито» Эренбурга включён в список «100 лучших романов всех времён».

Визнаний нині шедевром роман Еренбурга, у свою чергу, надихнув українського драматурга Миколу Куліша (1892-1937) на створення однієї з кращих своїх п’єс – сатиричної комедії «Хулій Хурина».

Сталося це за таких обставин. Наприкінці квітня 1925 року Куліш за дорученням губернських партійних органів перебував у Єлисаветграді, щойно перейменованому у Зінов’євськ, де редагував місцеву газету «Червоний шлях».

П’єсу, задуману в Зінов’євську (Єлисаветграді), Куліш закінчив уже в Харкові в 1926 році. Її спочатку дозволили до постановки без обмежень. Очевидно, цензори прочитали комедію неуважно, або й не читали зовсім. Та невдовзі спохопилися й заборонили, та ще й  з такими формулюваннями: «найчистіший пасквіль на партійно-радянський апарат на Україні», «сатиру без найменшого просвіту», у якій «Радянська Україна представлена цілковитим будинком для божевільних».

З Одеси до неназваного провінційного міста, в якому вгадується Єлисаветград, напередодні святкування чергової річниці Жовтневої революції приїздять два пройдисвіти, які видають себе за «людей із центру». Один – буцімто кореспондент газети «Правда» Сосновський, другий – член вірменського ЦК. Місцеве керівництво задовольнює всі їхні забаганки. Перед від’їздом до Харкова аферисти на прощання розіграли заступника міського голови Хому Божого:

Сосновський: …Кажуть, у вас тут поховано Хуліо Хуреніто?

Божий: …Це…це…хто?

Сосновський: Хіба не знаєте? Еренбургів герой! Учитель!

Божий: Ага!…Так!. Здається поховано…Так..Так…Так…Ми ще на президії це питання обговорювали, гадали пам’ятника невеличкого поставити…

Звісно, Божий збрехав. Ні про якого революціонера Хуреніто він не чув. Піднявши все місто на пошуки неіснуючої могили літературного героя, прізвище яке чув уперше, він майже «українізував» його, переінакшивши на Хулія Хурину.

У 1934 році Куліша заарештували, звинувативши у приналежності до націоналістичної терористичної організації і зв’язках з ОУН. Розстріляли у 1937-му.

Про подробиці короткочасного перебування драматурга у нашому місті вперше розповів наш видатний краєзнавець Леонід Куценко у розвідці «Микола Куліш у Зінов’євську» в книзі «Благословенні ті сліди…» (1995). Леонід Васильович навіть знайшов будинок (він зберігся!) у Театральному провулку, в якому мешкав Куліш, запропонувавши встановити меморіальну дошку. Куценко також повідомив, що наш театр у ті часи мав намір здійснити постановку комедії «Хулій Хурина».

Будинок, у якому в 1925 році мешкав Микола Куліш. Сучасний вигляд

Інший краєзнавець Володимир Поліщук доводить, що в будинку №6 по вулиці Тараса Карпи (колишня Тімірязєва), що також зберігся, розміщувалась редакція газети «Червоний шлях», яку у травні-серпні 1925 року редагував Куліш. Ні перше (меморіальна дошка), ні друге (постановка п’єси нашим театром), на превеликий жаль, реалізовано не було. Та від того пропозиція Куценка аніскільки не втратила своєї актуальності. Адже незаперечним залишається факт: аби Микола Куліш не потрапив до Єлисаветграда, то й не написав би свій шедевр – сатиричну комедію «Хулій Хурина».

Володимир БОСЬКО

Народне слово.-2020.-12 листопада

< <   > >