Уродженець Києва, один з найвидатніших письменників-емігрантів Марк Олександрович Алданов (справжнє прізвище Ландау) (1886-1957) був неймовірно обдарованою особистістю: прозаїк, публіцист, філософ та хімік.

Закінчив одразу два факультети Київського університету: фізико-математичний та юридичний. Написав цикл з 16 історичних романів, повістей, філософських казок про період кінця. XVIII– середини ХХ ст., перекладених на 24 мови народів світу. Публікував також наукові праці з проблем експериментальної хімії.

Тринадцять (!) разів Марк Олександрович номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури (1938, 1939, 1947, 1948, 1949, 1950, 1951, 1952, 1953, 1954, 1955, 1956, 1957). Тут він – рекордсмен. На другому місці за кількістю номінацій (9) перебуває інший письменник російської еміграції – Дмитро Мережковський (1865-1941).

Перший російський лауреат Нобелівської премії, яку він отримав у 1933 році, Іван Бунін писав про Алданова: «Этому человеку я верю больше всех на земле». Алданова також називали «честью русской эмиграции», «последним джентльменом русской эмиграции». Майже щороку, починаючи з 1937-го і до самої смерті в 1953-му, Бунін 9 (!) разів звертався до Шведської академії з пропозицією номінувати Марка Алданова на здобуття Нобелівської премії. Ще 4 рази Алданова номінували письменник Володимир Набоков і політичний діяч Олександр Керенський. І щоразу невдало, оскільки шведський резензент вважав твори Алданова занадто російськими, а відтак не зовсім зрозумілими та цікавими читачам інших країн. Втім, творчість Алданова викликала мій інтерес із зовсім іншого приводу.

Хто читав роман Марка Олександровича «Бегство» (1932), напевно ж, звернув увагу на глузливо-іронічну репліку одного з персонажів: «Я ничего не имею против самой глубокой провинции, но все-таки смешно, что Симбирск объявил себя городом-светочем, а Елисаветград – столицей мира». Очевидно, Симбірськ згадано тому, що в ньому народилися Керенський і Ленін, а Єлисаветград, виходить, – шпилька на адресу Зінов’єва і, передусім, Троцького? Я ніскільки в цьому не сумніваюся.

Відреагувати таким чином письменника Алданова очевидно «надихнув» сам Лев Давидович, коли у мемуарах «Моя жизнь» (1930), згадуючи дитинство, зазначив: «…Я совершил с отцом поездку в Елисаветград. Выехали на рассвете, ехали не спеша, в Бобринце кормили лошадей, к вечеру доехали до Вшивой, которую из вежливости называли Швивой, переждали там до рассвета, потому что под городом шалили грабители. Ни одна из столиц мира – ни Париж, ни Нью-Йорк – не произвела на меня впоследствии такого впечатления, как Елисаветград, с его тротуарами, зелёными крышами, балконами, магазинами, городовыми и красными шарами на ниточках. В течение нескольких часов я широко раскрытыми глазами глядел в лицо цивилизации».

Звісно, закортіло дізнатися про взаємини Алданова з Троцьким, а головне, чому він так в’їдливо та образливо відгукнувся на теплий і зворушливий спогад сільського хлопчика про його першу зустріч з великим містом. Ставлення Алданова до Троцького дивує усіх дослідників творчості письменника. Всупереч фактам Алданов всіляко применшував роль Троцького у Жовтневому перевороті, відмовлявся, на відміну від Леніна і Сталіна, визнавати за ним історичну значимість. Джентльменство та об’єктивність, якими славився Алданов, кудись зникають, коли він пише про Троцького. Витоки й походження цієї лютої ненависті письменника до нашого земляка до кінця не з’ясовані.

Спробу розібратися у цьому питанні здійснила літературознавиця Олеся Лагашина у грунтовній статті під назвою «Недонаполеон. Марк Алданов и Троцкий». Якщо зовсім коротко, то ворожнечу між ними спричинила… стилістика. А стиль, як відомо, – це передусім людина, її неповторна особливість викладати свої думки на папері. Ну, не подобалася Марку Олександровичу та Льву Давидовичу «писанина» один одного.

Алданов так характеризує опонента: «В ранней молодости Троцкий писал плохо. Стиль его тогда в особенности отличался банальностью (чтобы не сказать сильнее). Затем из него выработался прекрасный журналист, почти со всеми достоинствами журналиста (кроме чистоты и правильности языка)». Взагалі про стиль Троцького Алданов відгукувався вкрай зневажливо. Навіть підсумкову працю Троцького «История русской революции» (1932) Алданов спочатку характеризує як книгу, написану «умно, искусно и талантливо», а проте аргументи автора про закономірність революції називає… «галиматьей».

У свою чергу, й Троцький не залишався у боргу. Зокрема, відомий жорсткий відгук Льва Давидовича про творчість Алданова в книзі «Литература и революция»: «Превыше всего Алдановы считают себя стилистами. Стиль их, кокетливо-простой, без ударений и характера, как нельзя лучше приспособлен для литературного обихода людей, которым нечего сказать… Сперва это кажется занятным, потом скучным, под конец омерзительным. Шарлатанство бессильной фразы, книжное фланерство, духовное лакейство!…».

У цій полеміці Алданов, на відміну від Троцького, як тільки не прозивається на свого опонента: «даровитый дегенерат», «недонаполеон», «шарлатан», «фразер», «фигляр», «невыносимый человек», «плохой стилист, но эффективный оратор», «честолюбец», «Иванов Козельский русской революции», «освистанный актер», «ораторствующий с тремоло в голосе Балалайкин».

А проте в нарисі «Убийство Троцкого», опублікованому в 1942 році, Алданов зазначає: «Резкие отзывы обо мне в статьях Троцкого, разумеется, никак не могут отразиться на моем отношении (особенно посмертном) к этому выдающемуся человеку. Его убийство – шекспировская трагедия. В этой мрачной драме смешалось все – месть, измена, деньги, грязь, шантаж, кровь, злоба. Хотим ли мы этого или нет, Троцкий, как и Сталин, принадлежит истории, и его смертью будут, вероятно, вдохновляться драматурги будущих столетий».

Найбільшою несподіванкою у нарисі-некролозі Алданова про Троцького є оцінка Льва Давидовича… Адольфом Гітлером. Письменник та журналіст Конрад Гейден, автор першої у двох томах біографії Гітлера, виданої в Цюріху в 1936 році, розповідає:

– Однажды фюрер за столом в тесном кругу спросил: «Читали ли вы «Воспоминания» Троцкого? Послышались ответы: «Да! Отвратительная книга! Это мемуары сатаны!».

– Отвратительная? – переспросил Гитлер. – Блестящая книга! Какая у него голова! Я многому у него научился…». Цей відгук, вважає Алданов, свідчить про те, що навіть вороги віддавали належне Троцькому як видатній особистості.

Звісно, оте придумане Алдановим й ним же висміяне формулювання «Єлисаветград – столиця світу» – гіпербола. А проте мешканці міста у ті буремні роки щось таке відчували. От яке дивовижне передбачення зробив автор кореспонденції, опублікованої в газеті «Голос Юга» у 1918 році: «Несомненно, что Елисаветград займет в будущей истории междуусобной войны особое, единственое и почетное место».

І ще одне не менш вражаюче спостереження:

«Милая! Ты спрашиваешь, что нового сейчас в Елисаветграде? У нас, слава Богу, все хорошо, недостает лишь энергии. Была бы она, так все было бы хорошо. Но ее нет, и решительно не знаем, где ее взять…

…Как теперь ловко работают на эту энергию различные спекулянты. Боже мой, как работают. Приспосабливаются при ее помощи, везде пишут, как бы украинизировать ее, а сами обделывают свои делишки».

Влучно і дотепно сказано про реалії нашого сьогодення, чи не так? Навіть коментувати не хочеться… Річ, однак, у тім, що з’явилися ці напрочуд злободенні роздуми… понад 100 років тому. Я навів уривок із «Листа за кордон (переклад з єврейської)» якогось І.Табачника, опублікованого в 1918 році в єлисаветградській газеті «Трудовая жизнь», редактором-видавцем якої була О.Поклонська. Ось які неймовірні зближення трапляються в історії!

Володимир БОСЬКО

Народне слово.-2020.-26 листопада

< <   > >