Від початків містечка до 2-ї пол. ХІХ ст.

До побудови в українських степах, що належали де земель Запорозької Січі у 1754 році фортеці Святої Єлизавети, існувала ціла низка населених пунктів. Поруч з якими на вільному узгір'ї і розпочалося будівництво твердині. Коли в збудованій фортеці розмістили російський військовий гарнізон, поруч, на лівому березі, існував уже Новокозачин, який, з часом, назвали Подолом, а поруч існували поселення та слобідки (форштадти), заселені ще до його виникнення (такий погляд на історичний початок обстоює останнім часом низка місцевих краєзнавців та істориків).

До останніх належали Кущівка, Інгульське та Піски (нині Лелеківка), Завадівка, Млинки або Криничувата Балка (нині Велика Балка), Соколівські хутори, хутір Глоби (пізніше Глиняне та Писарівка, а нині Бережинка). Також виникли і розвинулися нові поселення Пермська (Солдатська) слобода, Грецька слобода, Чечора, Ковалівська слобода. Саме про таке заселення писав в своїх записках та книзі «Подорож по Росії» академік Йоганн Антон Гільденштедт у 1774 році, не подаючи жодної згадки власне про Єлісаветград, який проголосили буквально за рік (відразу після знищення Запорозької Січі).

Для розвитку, а фактично освоєння цього українського степового краю російський царат мав удатись до неординарних дій — і такий спосіб було винайдено, адже на цих землях було утворено край переселенців — Новосербію. У жалуваній грамоті Івану Хорвату від 2 січня 1752 року йшлося про те, що разом із започаткуванням слобід сербських переселенців у межиріччі двох приток річки Інгулу — Сугоклії (Сугоклеї) та Балки (Біянки) має бути зведена російська фортеця. Відтак, подальший розвиток історії сучасного Кіровограда поклало спорудження фортеці Святої Єлизавети (Єлиcаветинська фортеця) на відібраних в українського козацтва землях Вольностей Війська Запорозького низового з метою контролю над Запорозькою Січчю (під прикриттям захисту південних кордонів Російської імперії від нападів кримських татар). Фортецю було закладено за указом російської імператриці Єлизавети Петрівни в червні 1754 року.

Містечко (Новокозачин), поблизу якого було споруджене фортифікаційне укріплення, від 1764 року стало центром Єлиcаветинської провінції (входила до Новоросійської губернії).

У ході російсько-турецької війни 1768—1774 Єлиcаветинська фортеця відіграла помітну роль у боротьбі Російської імперії за вихід до Чорного моря. У ці роки вона була резервною базою російських військ — тут часто розміщувалися штаби армій і полків, проводилися військові навчання. Відразу по війні, 1775 року, Новокозачин отримав статус міста і назву Єлизаветград, хоча озброєння й військовий контингент майже повністю було переведено до Херсона.

Після знищення Запорозької Січі у червні 1775 року та приєднання Кримського ханства до Російськогоі імперії 1783 року Єлизаветинська фортеця втратила військово-стратегічне значення. Однак, через вигідне географічне становище Єлизаветграду і бурхливий розвиток аграрної і торгівельної сфери в місті і навколо нього новостворений міський осередок переживав економічне піднесення, перетворившись наприкінці XVIII століття на важливий економічний і торгівельний центр. Так, у 1785 році купець Масленніков збудував у місті цукровий завод, тут щорічно відбувалися ярмарки з торгівлі зерном, худобою, вовною, землеробськими знаряддями тощо. Значну роль у становленні міста відіграли переселенці, завезені Російської імперією до Єлизаветграда, а також впливова єврейська громада. Таким чином, вигідне розташування міста на торговельному шляху, що пролягав із півночі до Чорного моря, сприяло його зростанню, розвитку торгівлі.

У 1784—95 роки Єлизаветград як центр Єлисаветградського повіту входив до Катеринославського намісництва, 1795—97 — Вознесенського намісництва, у 1797—1801 Лисаветград був повітовим містом Новоросійської губерії, у 1802 році — Миколаївської губернії, у 1803—28 — Херсонської губернії. Від 1829 до 1864 років — центр військових поселень у Південній Україні (у місті виникло військове містечко).

 

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

> >