Кропивницький на шпальтах газет

«Окаянні дні» в Єлисаветграді: 1919 рік

16.12.2020 15:19

“Прекраснее Малороссии нет страны в мире. И главное то, что у нее теперь уже нет истории, – ее историческая жизнь давно и навсегда кончена. Есть только прошлое, песни, легенды о нем, – какая-то вневременность”.
Іван Бунін

Книгу «Окаянные дни» видатного російського письменника-емігранта, лауреата Нобелівської премії Івана Буніна називають художнім та філософсько-публіцистичним твором, що відображає епоху революції та громадянської війни. Вона складається із щоденникових записів, які письменник вів у Москві та Одесі з 1918 по 1919 рік.

Тричі в «Окаянных днях» згадується й наш Єлисаветград. Ось запис від 2 травня 1919 року:

«Сейчас на дворе ночь, темь, льет дождь, нигде ни души. Вся Херсонщина в осадном положении, выходить, как стемнеет, не смеем. Пишу, сидя как будто в каком-то сказочном подземелье: вся комната дрожит сумраком и вонючей копотью ночника. А на столе новое воззвание:

«Товарищи, образумьтесь! Мы несем вам истинный свет социализма. Покиньте пьяные банды, окончательно победите паразитов! Бросьте душителя народных масс, бывшего акцизного чиновника Григорьева! Он страдает запоем и имеет дом в Елизаветграде!».

У цій відозві інтригує лише твердження, що отаман мав будинок у Єлисаветграді (доволі дивне, погодьтесь, звинувачення). Все інше про Григор’єва начебто відповідає дійсності. Колишній акцизний чиновник, але не в Єлисаветграді, а в Олександрії, де й мав власний будинок, Григор’єв і справді був великим шанувальником «зеленого змія».

З Єлисаветградом пов’язаний лише один епізод в житті отамана, зате який! Захопивши місто на початку травня 1919 року, Григор’єв оприлюднив у ньому свій знаменитий Універсал «До Українського народу». Так почалося антибільшовицьке повстання його війська, шо супроводжувалося жахливим єврейським погромом у Єлисаветграді.

Начебто, буцімто, нібито – ці та схожі застереження доводиться вживати ледве не на кожному кроці, коли мова йде про життєпис Григор’єва, за винятком хіба що єлисаветградського епізоду.

Ще донедавна ми знали, що під час громадянської війни діяв легендарний отаман Микола Олександрович Григор’єв, якого у селі Сентовому 27 липня 1919 року застрелив батько Махно.

А нині історики пишуть, що насправді його звали Никифор (Нечипір) Олександрович Серветник, що народився він не то на Поділлі, не то в нашій Одександрії, не то у Верблюжці, що мав братів Олександра й Миколу та сестру Ганну. Про них, по суті, достовірних відомостей немає. Хіба що зрідка згадується брат Олександр.

Якось випадково в інтернеті я натрапив на вельми цікавий документ під назвою «Письмо брата атамана Григорьева – Александра Григорьева к крестьянам и рабочим Украины», надрукований в Одесі у 1919 році. Виданий у вигляді брошури (8 сторінок, ціна 50 копійок) цей лист зберігається у Державній публічній історичній бібліотеці Росії.

Про себе «автор листа» лише повідомляє: «Я брат атамана Григорьева Александр Григорьев, совместно с ним работавший в его штабе, обращаюсь к вам…»..

Шо ж сталося з Олександром Григор’євим, чому він зрадив брата, як опинився серед більшовицьких агітаторів? А головне питання, чи він насправді є автором цього листа. Надто вже вправно, з неабияким хистом він скомпонований.

Про те, як Олександр Григор’єв  опинився серед більшовиків (а трапилося це після проголошення григор’євського Універсалу), сучасні історики, зокрема Андрій Лисенко, пише: «16 липня до Криворізького виконкому добровільно з’явився з повинною брат отамана – Олександр Григор’єв. Він написав (або підписав) лист-сповідь, лист-каяття, який був опублікований. У листі було й звернення до колишніх червоноармійців, які ще залишались з отаманом: «За Никифором Григор’євим, колишнім штабс-капітаном, пішли тільки обмануті червоноармійці. Не вірте моєму братові, він двічі зраджував: його остання зрада відкрила фронт генералу Денікіну. Залиште його та його помічників, без вас вони ніщо. Я, брат отамана Никифора Григор’єва, Олександр Григор’єв, благаю вас про це».

А от історик Олександр Приказюк дотримується іншої версії: «Більшовицькими пропагандистами було підготовлено «Лист брата отамана Григор’єва – Олександра Григор’єва до селян і робітників України», який був опублікований у вигляді листівки та брошури. Цей російськомовний документ насичений стандартними більшовицькими кліше…».

А тим часом, у самому листі міститься доволі несподіване зізнання: «Меня арестовали в Кривом Рогу. Я не упрекаю коммунистов за этот арест, иначе они не могли поступить». Погодьтеся, з’явитися добровільно з повинною і бути заарештованим – не одне й те саме.

«Мавр зробив свою справу, мавр може йти» – так більшовики очевидно й вчинили з братом отамана, потихеньку його ліквідувавши. Ні де мешкав Олександр Григор’єв, ні ким працював – невідомо, То, можливо, у тій більшовицькій відозві, яку цитує Бунін, про будинок отамана Григор’єва у Єлисаветграді, мова йде про його брата Олександра? Навряд чи ми про це колись дізнаємося.

Другий щоденниковий запис Буніна про наше місто від 14 травня 1919 року, на відміну від першого, цитується доволі часто. Ще б пак:

«…Елисаветград от темных сил пострадал страшно. Убытки исчисляются миллионами. Магазины, частные квартиры, лавчонки и даже буфетики снесены до основания. Разгромлены советские склады. Много долгих лет понадобится Елисаветграду, чтобы оправиться!».

Замість коментаря наведемо деякі дані про чисельність населення в Єлисаветграді. У 1913 році в місті мешкало 76.649 чоловік. Через 10 років у 1923 році в Єлисаветграді залишалося жити 50 тисяч мешканців. Статистика моторошна! Звісно з 1913 по 1917 рік кількість населення в місті значно зросла, й схоже на те, що революція та громадянська війна його буквально переполовинила.

Нарешті, ще один запис у щоденнику Буніна від 23 травня 1919 року, який привернув мою увагу: «В «Одесском Набате» просьба к знающим – сообщить об участи пропавших товарищей: Вали Злого, Миши Мрачного, Фурманчика и Муравчика…».

Це звернення має безпосереднє відношення до Єлисаветграда. Адже сталася ця трагедія під Єлисаветградом у бою місцевих анархістів та більшовиків з григор’євцями. На жаль, газета одеських анархістів спотворила прізвища загиблих. Валя Злой – насправді Валерій Тарковський, старший брат поета Арсенія Тарковського, а Міша Мрачний – це Міша Злой (прізвище Радомисльський), молодший брат одного.з вождів більшовицької революції Григорія Зінов’єва. Хто такі Муравчик і Фурманчик, встановити не вдалося.

Валерій Тарковський – надзвичайно обдарований підліток, якому не виповнилося й 16 років, коли він загинув. Тіла загиблих так і не були знайдені, тому Тарковські тривалий час чекали на його повернення додому. У 1976 році Арсеній Тарковський присвятив пам’яті брата один із найпроникливіших віршів:

Ещё в ушах стоит и гром и звон:

У, как трезвонил вагоновожатый!

Туда ходил трамвай, и там была

Неспешная и мелкая река –

Вся в камыше и ряске.

Я и Валя

Сидим верхом на пушках у ворот

В Казённый сад, где двухсотлетний дуб,

Мороженщики, будка с лимонадом

И в синей раковине музыканты.

Июнь сияет над Казённым садом.

Труба бубнит, бьют в барабан, и флейта

Свистит, но слышно, как из-под подушки:

Вполбарабана, вполтрубы, вполфлейты

И в четверть сна, в одну восьмую жизни.

Мы оба (в летних шляпах на резинке,

В сандалиях, в матросках с якорями)

Ещё не знаем, кто из нас в живых

Останется, кого из нас убьют,

О судьбах наших нет ещё и речи,

Нас дома ждёт парное молоко,

И бабочки садятся нам на плечи,

И ласточки летают высоко.

Володимир БОСЬКО

Народне слово.-2020.-29 жовтня

 

Єлисаветград – столиця світу?» Марк Алданов і Лев Троцький

16.12.2020 15:08

Уродженець Києва, один з найвидатніших письменників-емігрантів Марк Олександрович Алданов (справжнє прізвище Ландау) (1886-1957) був неймовірно обдарованою особистістю: прозаїк, публіцист, філософ та хімік.

Закінчив одразу два факультети Київського університету: фізико-математичний та юридичний. Написав цикл з 16 історичних романів, повістей, філософських казок про період кінця. XVIII– середини ХХ ст., перекладених на 24 мови народів світу. Публікував також наукові праці з проблем експериментальної хімії.

Тринадцять (!) разів Марк Олександрович номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури (1938, 1939, 1947, 1948, 1949, 1950, 1951, 1952, 1953, 1954, 1955, 1956, 1957). Тут він – рекордсмен. На другому місці за кількістю номінацій (9) перебуває інший письменник російської еміграції – Дмитро Мережковський (1865-1941).

Перший російський лауреат Нобелівської премії, яку він отримав у 1933 році, Іван Бунін писав про Алданова: «Этому человеку я верю больше всех на земле». Алданова також називали «честью русской эмиграции», «последним джентльменом русской эмиграции». Майже щороку, починаючи з 1937-го і до самої смерті в 1953-му, Бунін 9 (!) разів звертався до Шведської академії з пропозицією номінувати Марка Алданова на здобуття Нобелівської премії. Ще 4 рази Алданова номінували письменник Володимир Набоков і політичний діяч Олександр Керенський. І щоразу невдало, оскільки шведський резензент вважав твори Алданова занадто російськими, а відтак не зовсім зрозумілими та цікавими читачам інших країн. Втім, творчість Алданова викликала мій інтерес із зовсім іншого приводу.

Хто читав роман Марка Олександровича «Бегство» (1932), напевно ж, звернув увагу на глузливо-іронічну репліку одного з персонажів: «Я ничего не имею против самой глубокой провинции, но все-таки смешно, что Симбирск объявил себя городом-светочем, а Елисаветград – столицей мира». Очевидно, Симбірськ згадано тому, що в ньому народилися Керенський і Ленін, а Єлисаветград, виходить, – шпилька на адресу Зінов’єва і, передусім, Троцького? Я ніскільки в цьому не сумніваюся.

Відреагувати таким чином письменника Алданова очевидно «надихнув» сам Лев Давидович, коли у мемуарах «Моя жизнь» (1930), згадуючи дитинство, зазначив: «…Я совершил с отцом поездку в Елисаветград. Выехали на рассвете, ехали не спеша, в Бобринце кормили лошадей, к вечеру доехали до Вшивой, которую из вежливости называли Швивой, переждали там до рассвета, потому что под городом шалили грабители. Ни одна из столиц мира – ни Париж, ни Нью-Йорк – не произвела на меня впоследствии такого впечатления, как Елисаветград, с его тротуарами, зелёными крышами, балконами, магазинами, городовыми и красными шарами на ниточках. В течение нескольких часов я широко раскрытыми глазами глядел в лицо цивилизации».

Звісно, закортіло дізнатися про взаємини Алданова з Троцьким, а головне, чому він так в’їдливо та образливо відгукнувся на теплий і зворушливий спогад сільського хлопчика про його першу зустріч з великим містом. Ставлення Алданова до Троцького дивує усіх дослідників творчості письменника. Всупереч фактам Алданов всіляко применшував роль Троцького у Жовтневому перевороті, відмовлявся, на відміну від Леніна і Сталіна, визнавати за ним історичну значимість. Джентльменство та об’єктивність, якими славився Алданов, кудись зникають, коли він пише про Троцького. Витоки й походження цієї лютої ненависті письменника до нашого земляка до кінця не з’ясовані.

Спробу розібратися у цьому питанні здійснила літературознавиця Олеся Лагашина у грунтовній статті під назвою «Недонаполеон. Марк Алданов и Троцкий». Якщо зовсім коротко, то ворожнечу між ними спричинила… стилістика. А стиль, як відомо, – це передусім людина, її неповторна особливість викладати свої думки на папері. Ну, не подобалася Марку Олександровичу та Льву Давидовичу «писанина» один одного.

Алданов так характеризує опонента: «В ранней молодости Троцкий писал плохо. Стиль его тогда в особенности отличался банальностью (чтобы не сказать сильнее). Затем из него выработался прекрасный журналист, почти со всеми достоинствами журналиста (кроме чистоты и правильности языка)». Взагалі про стиль Троцького Алданов відгукувався вкрай зневажливо. Навіть підсумкову працю Троцького «История русской революции» (1932) Алданов спочатку характеризує як книгу, написану «умно, искусно и талантливо», а проте аргументи автора про закономірність революції називає… «галиматьей».

У свою чергу, й Троцький не залишався у боргу. Зокрема, відомий жорсткий відгук Льва Давидовича про творчість Алданова в книзі «Литература и революция»: «Превыше всего Алдановы считают себя стилистами. Стиль их, кокетливо-простой, без ударений и характера, как нельзя лучше приспособлен для литературного обихода людей, которым нечего сказать… Сперва это кажется занятным, потом скучным, под конец омерзительным. Шарлатанство бессильной фразы, книжное фланерство, духовное лакейство!…».

У цій полеміці Алданов, на відміну від Троцького, як тільки не прозивається на свого опонента: «даровитый дегенерат», «недонаполеон», «шарлатан», «фразер», «фигляр», «невыносимый человек», «плохой стилист, но эффективный оратор», «честолюбец», «Иванов Козельский русской революции», «освистанный актер», «ораторствующий с тремоло в голосе Балалайкин».

А проте в нарисі «Убийство Троцкого», опублікованому в 1942 році, Алданов зазначає: «Резкие отзывы обо мне в статьях Троцкого, разумеется, никак не могут отразиться на моем отношении (особенно посмертном) к этому выдающемуся человеку. Его убийство – шекспировская трагедия. В этой мрачной драме смешалось все – месть, измена, деньги, грязь, шантаж, кровь, злоба. Хотим ли мы этого или нет, Троцкий, как и Сталин, принадлежит истории, и его смертью будут, вероятно, вдохновляться драматурги будущих столетий».

Найбільшою несподіванкою у нарисі-некролозі Алданова про Троцького є оцінка Льва Давидовича… Адольфом Гітлером. Письменник та журналіст Конрад Гейден, автор першої у двох томах біографії Гітлера, виданої в Цюріху в 1936 році, розповідає:

– Однажды фюрер за столом в тесном кругу спросил: «Читали ли вы «Воспоминания» Троцкого? Послышались ответы: «Да! Отвратительная книга! Это мемуары сатаны!».

– Отвратительная? – переспросил Гитлер. – Блестящая книга! Какая у него голова! Я многому у него научился…». Цей відгук, вважає Алданов, свідчить про те, що навіть вороги віддавали належне Троцькому як видатній особистості.

Звісно, оте придумане Алдановим й ним же висміяне формулювання «Єлисаветград – столиця світу» – гіпербола. А проте мешканці міста у ті буремні роки щось таке відчували. От яке дивовижне передбачення зробив автор кореспонденції, опублікованої в газеті «Голос Юга» у 1918 році: «Несомненно, что Елисаветград займет в будущей истории междуусобной войны особое, единственое и почетное место».

І ще одне не менш вражаюче спостереження:

«Милая! Ты спрашиваешь, что нового сейчас в Елисаветграде? У нас, слава Богу, все хорошо, недостает лишь энергии. Была бы она, так все было бы хорошо. Но ее нет, и решительно не знаем, где ее взять…

…Как теперь ловко работают на эту энергию различные спекулянты. Боже мой, как работают. Приспосабливаются при ее помощи, везде пишут, как бы украинизировать ее, а сами обделывают свои делишки».

Влучно і дотепно сказано про реалії нашого сьогодення, чи не так? Навіть коментувати не хочеться… Річ, однак, у тім, що з’явилися ці напрочуд злободенні роздуми… понад 100 років тому. Я навів уривок із «Листа за кордон (переклад з єврейської)» якогось І.Табачника, опублікованого в 1918 році в єлисаветградській газеті «Трудовая жизнь», редактором-видавцем якої була О.Поклонська. Ось які неймовірні зближення трапляються в історії!

Володимир БОСЬКО

Народне слово.-2020.-26 листопада

 

Наше місто у роки Великої Вітчизняної війни

04.03.2011 14:51

ОКУПАЦІЯ: НЕВІДОМІ АСПЕКТИ

Німецько-фашистські загарбники робили спроби якнайшвидше налагодити систему виробництва потрібної для армії продукції й продовольства для своєї держави. 25 вересня 1941 року в Кіровограді почали діяти міський банк і ревізійний орган нагляду за районними касами і аудиту.

Подробнее: Наше місто у роки Великої Вітчизняної війни

   

Поліція Елисаветграда

04.03.2011 14:49

ІЗ ЖИТТЯ ПОЛІЦІЇ

Поліція в Єлисаветграді виникла 255 років тому. Вона підпорядковувалась міському голові і Херсонському губернському поліцейському управлінню. Першим городовим став колезький асесор Стогов.

Подробнее: Поліція Елисаветграда

 

Де вінчався Пашутін

04.03.2011 14:47

Подробнее: Де вінчався Пашутін

   

Страница 4 из 6