Кропивницький на шпальтах газет

Українець Лев Троцький і наш край: загадка псевдоніма

16.12.2020 16:00

 

Троцький – одна з вічних легенд людства, він подібний до Савонароли або Дантона.  Майкл Голд

Потребность во лжи, как и привычка к ней, отражает противоречия нашей жизни. Можно сказать, что газеты говорят правду скорее в виде исключения. Троцкий

21 серпня 1940 року о 19 годині 25 хвилин у лікарні передмістя мексиканської столиці Койоакані від смертельних ран, завданих йому днем раніше льодорубом по голові агентом НКВС Рамоном Меркадером (за цей «подвиг» згодом удостоєного звання Героя Радянського Союзу), помер Лев Троцький. Так завершилась одна з найгучніших спецоперацій НКВС під назвою «Утка»: ліквідація Троцького мала супроводжуватися його дискредитацією. Сталінська газета «Правда» зловтішно повідомила, що Троцького убив розчарований послідовник.

Упродовж п’яти днів Мехіко прощалося зі Львом Давидовичем. Повз труну пройшло понад 300 тисяч людей, на вулицях лунала народна балада «Велика корида Льва Троцького» невідомого барда. 27 серпня тіло було піддане кремації, урну з прахом поховали у Койоакані. Над могилою поставили великий білий камінь з червоним прапором. З найближчої рідні Льва Давидовича (дочки Зіна та Ніна від першого шлюбу – з Олександрою Соколовською, сини Сергій та Лев від другого − з Наталією Сєдовою, старший брат Олександр, сестра Ольга − дружина Льва Каменєва) йому вдалося врятувати лише онука Всеволода Волкова.  Саме він став хранителем музею – до речі, одного з найвідвідуваніших у світі, – та могили діда у далекій Мексиці.

Наближаються 80-і роковини від дня загибелі Троцького, але цікавість людства до його життя й творчості не згасає. Особливо це стосується походження Льва Давидовича – надто вже незвичайним євреєм він був! Найнесподіваніша гіпотеза щодо цього така: Лев Троцький… − правнук Олександра Сергійовича Пушкіна! Її висунули, до речі, відомі пушкіністи Сергій Гессен, Лев Модзалевський і Борис Томашевський ще у середині минулого століття, й усі троє… загинули за загадкових обставин. У новітні часи цю, здавалось би, фантастичну гіпотезу популяризують такі поважні літературознавці, як Олександр Лаціс, Володимир Козаровецький, Лев Аннинський та ін. Та ми не будемо її переповідати (бажаючі самі знайдуть відповідні матеріали в мережі Інтернет). Наше завдання значно скромніше: спробувати віднайти відповідь на запитання, звідки у Льва Бронштейна взявся цей, нині всесвітньо відомий, псевдонім Троцький. А виникло таке бажання після читання звітів про заснування та діяльність… Єлисаветградської Громадської бібліотеки (ЄГБ).

Серед десятків прізвищ членів-засновників ЄГБ, кожне з яких заслуговує окремої розмови, особливе цікавлення викликає одне, відоме всьому світу – Троцький! Причому, у першому звіті про заснування ЄГБ за 1898 рік зазначено, що «большие услуги библиотеке оказала А.Б.Троцкая». А ще один носій цього прізвища Б.М.Троцький з 1902 по 1908 рік був членом ревізійної комісії ЄГБ. Нарешті, жив у Єлисаветграді ще один Троцький, про якого газета «Голос Юга» від 14.09.1911 року подала коротеньку інформацію під інтригуючим заголовком «Загадочная смерть»: «12 сентября в 5 часов утра умер дворянин Ф.Н.Троцкий, проживавший в доме Морозова по Архангельской улице». Нарешті, «Список потомственных дворян, владеющих недвижимыми имуществами в городе Елисаветграде в 1916-1917 гг.» містить наступну інформацію:

«Троцкая Ольга Петровна, дом на Верхне-Донской улице, стоимость 1262 рубля».

Саме під цим псевдонімом увійшов у всесвітню історію один з вождів Жовтневої революції 1917 року з ряду найяскравіших і водночас найсуперечливіших постатей ХХ століття, уродженець Єлисаветградщини Лев Давидович Бронштейн (1879-1940).

Це ще один важливий штрих до надзвичайно цікавої теми «Троцький і Україна». Адже «українство Троцького» не підлягає сумніву! Досить згадати, що дитинство Левка Бронштейна пройшло в маєтку батька у Янівці Єлисаветградського повіту, з якою він був нерозривно пов’язаний перші 18 років. Його рідною мовою була українська, хлопець навіть пробував  перекладати байки Крилова на українську мову. Величезне враження справив на нього український вертеп, побачений у Янівці, а перше знайомство з театральним мистецтвом відбулося в Одесі, де Левко із захопленням дивився українську п’єсу «Назар Стодоля», а потім пробував переповідати її сюжет родичам.

І не тільки Янівка з її мешканцями оживає на сторінках однієї з кращих мемуарних книг у світовій літературі − «Моя жизнь. Попытка автобиографии» Троцького. Чого вартий спогад про Єлисаветград: «Ни одна из столиц мира − ни Париж, ни Нью-Йорк − не произвели на меня впоследствии такого впечатления, как Елисаветград, с его тротуарами, зелеными крышами, балконами, магазинами, городовыми и красными воздушными шарами на нитках!»

Старший брат Троцького Олександр Давидович Бронштейн (1870-1937) навчався в Єлисаветградському земському реальному училищі (закінчив 5 класів), на момент арешту писав, що за національністю він – українець.

Усталена в незалежній Україні думка, що Троцький є головним її ворогом, що винятково через нього не відбулась Українська Народна Республика, досить хитка, навіть хибна та алогічна за своєю суттю. Відомо, приміром, що значна частина української інтелігенції «розстріляного відродження» на чолі з Миколою Хвильовим (автором знаменитого гасла «Геть від Москви!») повністю поділяла погляди Троцького під час партійної дискусії. Про симпатії до Троцького в Україні свідчать «Щоденники» С. Єфремова, мемуари Г. Костюка, поезія та проза тих років. Не випадково відомий київський історик С. Білокінь у монографії «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941» (1999) робить сенсаційний висновок: «Передбачаючи можливість об’єднання української національної опозиції з троцькізмом.., сталінська фракція завдала їм превентивного удару, розкривши низку вигаданих троцькістсько-націоналістичних блоків».

Відтак стає зрозумілим, чому Троцький врешті-решт у 1939 році радикальним чином  переглянув своє ставлення до «українського питання», написавши в «Бюллетене оппозиции» низку статтей, в яких обгрунтовано доводив необхідність створення незалежної соборної Української держави.

Впродовж життя Лев Давидович користувався й іншими псевдонімами: Львов (утворено від імені), Антід Ото (від взятого навмання із словника італійського слова antidote протиотрута), Перо (натяк на журналістський хист), Яновський (за назвою рідного села).

Було й таке (під час I російської революції 1905 року): «В Совете я выступал под фамилией Яновского, по имени деревни, в которой родился. В печати писал как Троцкий». Троцьким Бронштейн став уперше в 1902 році, коли готувався до втечі із сибірського заслання: «В руках у меня был Гомер в русских гекзаметрах Гнедича. В кармане – паспорт на имя Троцкого, которое я сам наудачу вписал, не предвидя, что оно станет моим именем на всю жизнь».

Щодо походження цього псевдоніма, то після того, як ми виявили Троцьких серед членів ЄГБ, є всі підстави засумніватися у достовірності версії, за якою Лев Давидович став Троцьким «на честь» колоритного наглядача Одеської в’язниці Миколи Троцького, в якій перебував у юності (1898). Прізвище Троцький було відоме Бронштейнам не з чуток і задовго до арешту Левка. Адже Троцькі були землевласниками Єлисаветградського повіту.

Приміром, у 1914 році дворянка Євдокія Миколаївна Троцька володіла 135 десятинами землі у селі Воскресенське Ганнівської волості. Тим більшу зацікавленність викликає ось цей фрагмент з книги спогадів «демона революції»: «Под Елизаветградом отец нанимал землю у барыни Т-цкой. Это вдова лет под сорок, с характером. При ней состоит батюшка, тоже вдовый, любитель музыки, карт и многого другого. Барыня Т-цкая со вдовым батюшкой приезжает в Яновку пересматривать условия аренды. Им отводят зал в соседнюю комнату. К столу подают курицу в масле, вишневую наливку и вареники с вишнями. После обеда я остаюсь в зале и вижу, как батюшка подсаживается к барыне Т-цкой и что-то очень смешное говорит ей на ухо. Отвернув полу рясы и вытащив из кармана полосатых брюк серебряный портсигар с монограммой, батюшка закуривал папиросу и, ловко пуская кольца дыма, рассказывает в отсутствие барыни, как она в романах читает одни только разговоры. Все улыбаются из вежливости, но воздерживаются от суждений, так как знают, что батюшка все передаст барыне, да еще и присочинит».

Висловимо припущення, що повне прізвище барині Т-цької, яка так добре запам’яталася Льву Давидовичу, – Троцька! Тим паче, що, як свідчить довідникова та адресна книга «Ежегодник Голоса Юга» на 1913 рік, у Єлисаветграді мешкала якась Троцька (ініціали, на жаль, не вказані), що володіла в місті двома будинками на Верхньо-Донській та Олександрівській вулицях. Чому Лев Давидович, хоча й досить прозоро, та все ж зашифрував це прізвище? Очевидно ж, з гуманних міркувань. Всі, хто були тоді Троцькими насправді, як і Бронштейни, наражались на смертельну небезпеку. У далеко не повних списках жертв комуністичного терору я нарахував 75 Бронштейнів та 20 Троцьких!

Троцьких та Бронштейнів виловлювали в Кіровограді навіть у 1941 році, на початку війни. Генерал КДБ Леонід Иванов (1918-2015) у книзі спогадів  «Правда о «Смерш» (2013) згадує: «Будучи в Кировограде несколько дней, я как сотрудник СПО (секретно-политический отдел) выносил постановления по оперативным делам на родственников Троцкого (в частности, на его тетку), которые тогда проживали в Кировограде, по их высылке из города в тыл».

Щось зовсім не віриться у таку гуманність щодо родичів Троцького! Радянські каральні органи звісно ж не переймались, що головний ворог Сталіна Троцький – у дійсності Бронштейн. До речі, й це прізвище фігурує у звітах про діяльність ЄГБ. У 1903 році якийсь І.Г.Бронштейн подарував бібліотеці три книги. Більше того, в будинку цього Бронштейна на вул. Нижньо-Донській (Тимірязєва) в 1905 році була явочна квартира місцевої організації соціал-демократичної партії. А на розі вулиць Миргородської (Калініна) і Гоголя ще в середині XX століття, як згадують старожили, стояв будинок з табличкою на фасаді «Имение Троцкого». Тобто, принаймні до 1917 року, в Єлисаветграді мешкали як Бронштейни, так і Троцькі. Перше прізвище – популярне винятково серед євреїв, друге – поширене як серед українців, так і євреїв.

На свій подив, не знайшов в Інтернеті жодного дослідника, хто звернув би на це увагу. А тим часом, давно відомо, що за походженням Троцький – суто українське прізвище. Навіть за відомостями «Энциклопедического словаря Ф.А.Брокгауза и И.А.Ефрона» цей дворянський рід (згадується з початку XVIII століття) походить від одного із запорізьких козачих старшин Максима Троцького. Його представники мешкали в Чернігівській, Воронезькій, Полтавській (і додамо від себе) Херсонській губерніях. Нарешті, це прізвище фігурує у знаменитому п’ятитомнику «Малороссийский родословник» (1908) найавторитетнішого знавця української генеалогії В.Л.Модзалевського. В ньому Троцькі представлені як український дворянський рід (українська шляхта).

Що стосується етимології слова Троцький, то всі російські дослідники чомусь пов’язують її з назвою міста Трок (більш відомого під литовською назвою Тракай) Трокського воєводства Великого князівства Литовського. А тим часом, і в українській, і російській мовах є слово трок з таким значенням – «широкий ремінь для закріплення сідла або попони на коні, попруга». Зафіксовано воно з незначними варіаціями і в тлумачних словниках української мови, і в словаре В.І.Даля, і в російському «Казачьем энциклопедическом словаре-справочнике». Найлаконічніше визначення терміну трок − попоноутримувач. Отож, можливо, й місто Трок у Литві отримало своє найменування від того, що в ньому майстерно виготовляли ці самі троки?

Троцькими первісно називали майстрів, які спеціалізувалися на виробництві цього елемента кінської збруї. А єврейським прізвище стало значно пізніше, коли їх зобов’язали носити прізвища, утворені від назв містечок, звідки вони вийшли (Бродські, Уманські, Чигиринські, Троцькі тощо)

Одночасно зі Львом Бронштейном, який вирішив стати Троцьким, в Україні жили й діяли справжні Троцькі. Особливо прославився на службі в царській армії українець за походженням Віталій Миколайович Троцький (1835-1901), який дослужився до чину генерала від інфантерії та генерал-ад’ютанта.

Інший Троцький фігурує у щоденнику Володимира Винниченка за 1911-1920 роки. Інформація подається така: «Троцький Микола (псевдонім М.Данько) (1883-1971) – журналіст і публіцист. Народився в м.Луцьку на Волині. Член РУП-УСДРП. У 1909 році виїхав за кордон. Під час Першої світової війни (1914-1918) – член СВУ (Спілки Визволення України). З 1920 по 1922 рік. – секретар українського посольства у Відні, пізніше – співробітник журналу «Діло» та інших періодичних видань. Жив у Женеві, був співробітником Українського Інформаційного Бюро, а з 1931 року – редактор німецького тижневика «Die Volkerbrucke». Автор низки публіцистичних творів, зокрема  повісті «На Москву» (1951).

Ще один Микола Троцький був українським військовим діячем. У роки Першої світової війни − командир піхотного батальйону на Румунському фронті. В українській армії − з кінця 1917 року. Командував сотнею Кінно-гайдамацького куреня ім. Кармалюка, сформованого на Поділлі, який воював з частинами російської армії в районі Кам’янця-Подільського. При Гетьманаті курінь під командуванням Миколи Троцького перебував у складі Запорізької дивізії, потім однофамілець Льва Давидовича був призначений командиром полку. Влітку 1918 року в складі військової місії виїздив до Відня у справі звільнення військовополонених українців. Під час антигетьманського повстання виступив на боці Директорії УНР. Командував 3-ю бригадою ім. Кармалюка Армії УНР, генерал-хорунжий. Після інтернування частин Армії УНР у Польщу перебував у таборі. Подальша доля Миколи Троцького невідома.

У 2011 році в столиці України урочисто відкрили пам’ятник «Старшинам Армії УНР – уродженцям міста Києва». Серед увічнених – полковник Ігор Васильович Троцький.

Цікаво було б дізнатися, чи не перетиналися шляхи Миколи Троцького та Ігоря Троцького з творцем і головнокомандувачем Червоної Армії? І як почувався Лев Давидович, знаючи про існування «однофамільців» серед військових діячів УНР?

Доречно назвати й інших відомих носіїв цього прізвища. Приміром, видатний публіцист та громадський діяч російської еміграції Ілля Маркович Троцький (1879-1969) навіть народився в один рік зі Львом Давидовичем, щоправда на Полтавщині. Та особливо вражає доля уродженців Одеси братів Ісаака та Йосипа Троцьких.

Після того, як молодшого з братів, талановитого історика, професора Ленінградського університету Ісаака Мойсейовича Троцького (1903-1937) звинуватили «у змові з метою вбивства Кірова й розстріляли, старший брат Йосип Мойсейович Троцький (1897-1970) негайно змінив прізвище на Тронський. В історію Йосип Тронський увійшов як один з найвидатніших фахівців з античної літератури.

То звідки ж узявся у Льва Давидовича Бронштейна псевдонім Троцький? Адже сам він у своїй славнозвісній автобіографії «Моє життя» жодним словом не згадує тюремного глядача Миколу Троцького, який буцімто справив на нього незабутнє враження.

Виявляється, цю історію з тюремним наглядачем Миколою Троцьким вигадав меншовик Григорій Абрамович Зів, який сидів з Левком Бронштейном у 1900 році в одеській в’язниці. Жовтневу революцію 1917 року Зів категорично не сприйняв, а тому в 1921 році, мешкаючи в США, видав у Нью-Йорку брошуру під назвою «Троцкий: Характеристика: (по личным воспоминаниям)», в якій зробив спробу скомпрометувати «демона» революції. От що Зів пише: «Когда я услышал его псевдоним в первый раз, то я сразу вспомнил внушительную фигуру Троцкого, старшего надзирателя Одесской тюрьмы, который величественно опирается на свою длинную саблю, и из своего центра, держащий в руках всю тысячную толпу уголовников, не привыкших к подчинению и послушанию. Надзиратель Троцкий держал в руках и своих коллег, младших надзирателей, и даже самого начальника тюрьмы… Сильная авторитетная фигура личности Троцкого, несомненно оказала глубокое подсознательное влияние на Лейбу Бронштейна».

Звідки така впевність мемуариста, незрозуміло. Чесно кажучи, зовсім не віриться, що інтелектуал та ерудит Лев Давидович міг так захопитися якимось тюремним наглядачем з диктаторськими замашками, щоб узяти його за взірець авторитарного керівника. Згадуючи та аналізуючи свої зустрічі з Бронштейном, Зів намагається відповісти на головне для нього запитання: «Неужели Лёва Бронштейн, которого я знал в юности, и Лев Троцкий – один и тот же человек?». Будучи за фахом професійним лікарем-психіатром, Григорій Зів ставить своєму колишньому товаришу страшний і несправедливий діагноз – «нравственное помешательство».

Так з подачі одного з перших (а можливо й першого) антитроцькіста поширилася як безальтернативна версія щодо походження псевдоніма Троцький. На превеликий жаль, вона виявилася настільки живучою, що на неї клюнули навіть автори загалом непоганого серіалу «Троцький», зробленого у 2017 році до 100-річчя великої російської революції. Цьому напівміфічному персонажеві у чудовому виконанні Сергія Гармаша присвячений досить ефектний епізод

А тим часом чомусь «троцькоїди» не звертають увагу на інше зізнання Григорія Зіва. Він не приховує, що мав розмову з Іллею Соколовим, який у 1902 році допомагав Льву Давидовичу втекти за кордон. Цей свідок висміяв Зіва з його тюремним наглядачем: «По его словам, произошло это гораздо более просто. Бронштейн достал паспорт на имя местного жителя Троцкого и с этим паспортом сбежал».

Цим «местным жителем», чиїм паспортом скористався Лев Давидович, цілком міг бути хтось із знайомих йому єлисаветградських Троцьких.

І ще один цікавий факт. Після того, як Троцький здійснив утечу із сибірського заслання, його дочок Зіну та Ніну (1901 та 1902 р.н. відповідно) в 1905 році взяли на виховання в Янівку Давид Леонтійович і Анна Львівна Бронштейни, В архіві Льва Давидовича збереглася зворушлива світлина зі старшою дочкою Зіною, зроблена у 1907 році у Відні, куди батьки Троцького привозили дівчаток для побачення з батьком. От вам и «нравственное помешательство»! Троцький був люблячим батьком для всіх своїх дітей.

До речі, у 1985 році британський режисер Кен Макмілен зняв художній фільм «Зіна», присвячений трагічній долі дочки Троцького Зінаїди Волкової 2020. Стрічка отримала декілька призів на міжнародних кінофестивалях. Зокрема, у 1986 році її назвали «перлиною останнього Лондонського кінофестивалю».

На честь Льва Троцького хотіли перейменувати Єлисаветград, але випередило місто Гжатськ, а Єлисаветград став Зінов’євськом. Натомість його іменем назвали місцевий театр. Деякий час у 20-ті роки  рідне село Льва Давидовича офіційно називалося Троцьким. Відомо, що у 1926 році у селі Троцькому Бобринецького району мешкало 244 українці, 18 молдован і… жодного єврея.

У 2009 році депутати Бобринецької міської ради майже одностайно ухвалили рішення про спорудження в місті Бобринець пам’ятника Льву Троцькому, керуючись передусім бажанням зробити свій регіон привабливим для туризму. Це рішення сколихнуло громадськість України, викликало шалений спротив національно стурбованих осіб. Дискусія показала, що антитроцькістське щеплення, здійснене Сталіним, діє в Україні й дотепер.

Має цілковиту рацію сучасний історик Андрій Манчук, один з авторів унікальної книги «Український Троцький» (збірка текстів Льва Троцького про Україну), що побачила світ в 2013 році, коли зазначає: «Українська інтелігенція дбайливо зберігає табу, накладене на це ім`я ще за сталінських часів, та одночасно намагається демонізувати постать Троцького у свідомості сучасної генерації українців».

Безперечно, уродженець Єлисаветградщини Лев Троцький – одна з найвидатніших постатей в історії людства. Україна має зрештою визнати його своїм сином.

Володимир БОСЬКО

Народне слово.-2020.-7 травня

 

Історія Кіровоградщини в кінодокументах

16.12.2020 15:50

Що собою являє кінодокумент та яка його роль у краєзнавстві? Стосовно другої частини запитання напрошується відповідь: нині кінодокумент – як історичне джерело – недооцінений. Справа тут у специфічному носії інформації про минувшину нашого краю. У технологічному плані залишається проблемою демонстрація, збереження і оцифрування старих плівок, які з часом можуть і зіпсуватись, адже немає нічого вічного, особливо якщо воно матеріальне. Поки цього не сталося, давайте розглянемо, що вдалося кінооператорам та режисерам створити про Кіровоградщину за декілька десятиліть. З’ясуємо, де це добро зберігається, встановимо його походження і конкретне місце “прописки”.

Але зараз дещо уточнимо. Отже, кінодокумент – це аудіовізуальний документ, що містить зафіксовані на світлочутливій плівці за допомогою кінематографічної техніки предмети у вигляді послідовно розміщених фотографічних зображень, а також може мати звукову доріжку. Під час його перегляду при швидкій зміні окремих зображень (24 кадри за секунду) складається враження руху. Кінодокументи створюються безпосередньо в момент події, забезпечуючи наочність і високу оперативність інформації. Наочність обумовлюється динамічним показом зафіксованих явищ. Оперативність полягає в можливості подання значного обсягу даних за короткий проміжок часу. Кінодокументи класифікують: за жанрами кіно (документальне, науково-популярне, навчальне, ігрове та інше); формами відзнятого матеріалу (фільми, спецвипуски, хроніки, кіно- і телесюжети); за способом зйомки і проекції (німі, звукові, чорно-білі, кольорові, широкоформатні, панорамні, поліекранні).

З другої половини 40-х до кінця 80-х років XX cтоліття документальною кінозйомкою на території Кіровоградської області займалися співробітники «Укркінохроніки», Харківського та Київського телебачення, «Укртелефільму», «Київнаукфільму» та Республіканської студії телебачення. Відзнятий матеріал випускався у кіножурналах «Радянська Україна», «Піонерія», «Україна сьогодні», «Радянський спорт», «Сільське господарство України», «Молодь України», збірниках кіносюжетів і телесюжетів, які зберігаються у найбільшому сховищі кінодокументів нашої країни – Центральному державному кінофотофоноархіву імені Г.С. Пшеничного (м. Київ). У фондах ЦДКФФА міститься близько 500 документальних кінохронік, спецвипусків, кіносюжетів, телерепортажів, кіно- й телефільмів про наш край та його талановитих людей. Це дійсно унікальний літопис насиченого та різноманітного життя Кіровоградщини майже за півстоліття.

Одразу після закінчення німецько-радянської війни розпочинається відновлення господарства та промисловості, у якому брали участь трудівники села й міста. Відбувається пошук нових ресурсів. Зокрема, впродовж 1946 – 1951 років відзнято відкриття Байдаківського родовища бурого вугілля в м. Олександрія, його добування відкритим способом та виготовлення вугільних брикетів на фабриці. У 1948 році очільнику тракторної бригади Малопомічнянської МТС Новоукраїнського району Олександру Гіталову  як передовику сільського господарства України вперше вручено медаль Героя Соціалістичної праці та орден Леніна. Відтоді і аж до скону радянської влади в образі знаного механізатора і наставника молоді він буде абсолютним чемпіоном серед відомих земляків по перебуванню на кіноекрані та найбажанішою персоною для телеоператорів. Кіровоградське машинобудування представлено в кіносюжеті «Машини – селу» (1949 р.) – про розробку сівалки для лісового господарства на заводі «Червона Зірка». У подальшому хронікери більше не оминатимуть увагою випуск нової техніки в місті.

Ознайомившись з кінодокументами цього періоду, можна зрозуміти чому «нове – це добре забуте старе». Традиції проведення агропромислових виставок були закладені в нашому регіоні задовго до нинішнього щорічного «АгроЕкспо». Свідченням цього є сюжети 1950 – 1955 років про обласні сільськогосподарські виставки та документальний фільм «Кіровоградська сільськогосподарська виставка» (режисер Н. Капітула, 1951 р.). Цікавим є висвітлення виробництва електроенергії в Гайворонському районі. Тут холодною зимою 1954 року саме вводили у дію Березівську міжколгоспну ГЕС.  Про трудові звершення розповідалося за допомогою кінопересувок, які працювали від енергії дизельних генераторів. Одну з таких привезли на вулиці с. Олександрівки, де й показували фільм та сатиричну кіногазет.

Друга половина 1950-х років ознаменувалась для Кіровоградщини масштабним будівництвом Кременчуцької ГЕС. Всі етапи гігантського спорудження відображено у кінодокументах – від закладення пам’ятної дошки (січень 1956 року) до офіційного відкриття ГЕС вже у 1962 році. Поряд з роботою монтажників, бульдозеристів, зварників, арматурників та кранівників зафіксовано і розбирання житлових будинків у Новогеоргієвську, (липень 1959 року), на місці якого буде водосховище – задокументували руйнування, звичайно, на вимогу часу та за наказом партії. Після смерті Сталіна й розвінчання культу його особи, а потім ще деяких «культиків» нижчого рівня, настає відносне послаблення тоталітарного режиму. Звільнили багатьох засуджених, згадали про культуру та навіть українських письменників. У 1957 році з нагоди 50-річчя смерті драматурга Івана Карпенка-Карого у селі Миколаївка проводиться покладання вінків та мітинг. Окрім цього, в кіносюжеті «Народна шана» – вперше, але не востаннє – показано будинок-музей та експонати на Хуторі Надія.

Якось філологи пожартували, що в період волюнтаризму та непослідовності Хрущова переслідувала літера «К»: космос, кукурудза, Карибська криза. Якщо остання – міжнародні відносини, то прагнення до вивчення космосу та вирощування великих врожаїв кукурудзи були й на Кіровоградщині. Наприклад, члени астрономічного гуртка Нової Праги ведуть спостереження за зірками та штучними супутниками Землі. Сюжет «Юні дослідники космосу» знятий у шкільній обсерваторії у грудні 1957 (!) року. Про кукурудзяну кампанію також можна дізнатися не лише з підручників історії. Спочатку врожай калібрували та сушили на Кіровоградському заводі з обробки гібридного та сортового насіння. Потім кукурудзу сіяли квадратно-гніздовим методом на полях колгоспу імені Чапаєва (квітень 1959 року, сюжет «Важливе починання»). Закономірним результатом цих заходів стає збирання «цариці полів». У сюжеті «Зобов’язання виконано» це відбувається на території Знам’янського і Компаніївського районів. Мабуть, виконуючи якийсь план, відповідальні товариші потім ще довго роздивлялися урожай китайського сорту кукурудзи «Золота імператриця».

Було й таке, що за працею простих колгоспників наглядали. Небайдужі громадяни – члени штабу «Комсомольський прожектор» – пильно перевіряли якість виконаних робіт в одному з колективних господарств Ульяновського району. Зберігали правопорядок теж свідомі громадяни. У нашому випадку йдеться про бригаду сприяння міліції в Новоукраїнському районі та проведення товариського суду над затриманими порушниками (1958 рік, «Червоні пов’язки»). Допомагали міліції й народні дружини. Непересічну подію зафільмували в 1958 році (сюжет «Заслужена нагорода») – Кіровоградську область за особливі успіхи в розвитку сільського господарства відзначено орденом Леніна (вручають керівникам області).

Через комуністичну атеїстичну ідеологію не знімали сюжети про релігію. Як виняток збереглася кінохроніка, в якій ці моменти розглядались під певним кутом або навіть висміювались. В олександрійському будинку культури проводився антирелігійний вечір з перевиховання віруючих – виступає лектор, каються колишні «сектанти» (вересень 1959 рік, «Вони порвали з релігією»). Як не дивно, на межі десятиліть знайшлось в кінострічках місце для учнівської молоді та підлітків. Зокрема, в об’єктив кінокамери потрапили учениці Бобринецького училища механізації сільського господарства на теоретичних та практичних заняттях («Дівочі турботи»). А в дитсадку тресту «Олександріявугілля» невимушено граються і танцюють діти. Поглянувши в кіно через роки, можливо хто й себе впізнає? Водночас не забували й про жіноцтво. До 8-го березня готувались спецвипуски про героїнь та передовиків праці: М. Покотилову з Новомиргорода, яка під час війни врятувала шістьох радянських воїнів, жінку-бригадира на будівництві Кременчузької ГЕС Р. Приходько та інших. Ще одна тема документальної кінозйомки на початку 1960-х – це спорт. Республіканські змагання з парашутного спорту у Кіровограді, обласні спартакіади з легкої атлетики, ну і, звичайно ж, гонки на мотоциклах, а саме – перший етап всесоюзних змагань з мотокросу (жовтень 1962рік, «Траса відважних»).

Наступні двадцять п’ять років теж зафіксовано на плівці разом з усіма тодішніми особливостями та атрибутами. Відмінною ознакою, починаючи з середини 60-х, є перехід до зйомок, у яких більше уваги приділяється культурі, науці та освіті. Загалом кінодокументи цього періоду можна розділити на декілька тематичних груп: промисловість, будівництво, спорт, освіта, медицина, сільське господарство, наука, природа краю, культура, історична пам’ять про німецько-радянську війну. На трьох останніх пропоную зупинитись детальніше. Отже, природа. Для географічного краєзнавства будуть корисними фільми про дендрологічний парк «Веселі Боковеньки», який розташований в Долинському районі – «Ландшафт и город» (режисер Л. Онуфрієв, 1967 рік), «Парк заповедный» (режисер В. Гузик, 1982 рік), телефільм «Город мой Светловодск» (режисер О. Машкара, 1979 рік), присвячений 25-річчю заснуванню нового міста, та сюжет «Види р. Інгул» (1983 рік).

Чільне місце серед документалістики на плівці посідають фільми і репортажі про письменників, театральне мистецтво та відкриття музеїв. Телесюжет «Михайло Стельмах на Кіровоградщині» (1967 рік) показує нам письменника у Знам’янській середній школі № 3, де він читає свої вірші учням та дає автографи. Кінофільм режисера Е. Головні «Карпенко-Карий (Іван Карпович Тобілевич). Сторінки життя і творчості» (1971 рік) присвячений видатному драматургу і корифею українського театру. До
70-річчя з дня народження Ю.І. Яновського відбувається відкриття меморіального музею письменника на його батьківщині в с. Нечаївка Компаніївського району (вересень 1972 року). Про відомого земляка в 1978 році створено документальний фільм «Вершники Юрія Яновського» (режисер І. Слісаренко). Не залишилося осторонь знімальної групи і 80-річчя «інженера людських душ». У сюжеті «Вшанування пам’яті» (1982 рік) про свого колегу розповідає класик української літератури Олесь Гончар. Обов’язково знімали урочисті події пов’язані з театром: відкриття фестивалю театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти» в селі Миколаївка Кіровоградського району (1980 рік), нагородження Кіровоградського українського музично-драматичного театру Почесною Грамотою Президії Верховної Ради УРСР у зв’язку зі 100-річчям створення першого українського професійного театру (1982 рік). У тому ж році – відкриття кімнати-музею корифеїв української сцени у приміщенні театру імені М.Л. Кропивницького.

Переглядаючи документальні кадри, переконуєшся, що статус танцювальної столиці України наш обласний центр отримав зовсім не випадково. Задовго до перемоги у проєкті «Майданс» дарували людям радість наші знані колективи. Підтвердження цього – в архівах. Сюжет «Там, де Ятрань» (1965 рік), телефільм «Ятрань» (Режисер Р. Єфіменко,
1970 рік), кінофільм «Свято райдуги» (Режисер К. Самофалова, 1977 рік) – це все репетиції, виступи та концерти Заслуженого самодіяльного ансамблю народного танцю УРСР «Ятрань». Але ж не одним «Ятранем» багата Кіровоградщина. З минулого постають виснажливі тренування артистів хореографічного ансамблю «Пролісок», які в кінцевому результаті увінчались успіхом, – колектив був удостоєний Республіканської премії
ім. М. Островського («Танцює «Пролісок», 1982 рік). Активно працювала команда народного ансамблю пісні і танцю Кіровоградського міського будинку культури ім. В. Компанійця «Весна». Його учасників гостинно зустрічають з квітами після повернення з Міжнародного фольклорного фестивалю у Великобританії («Весна» – ансамбль популярний», 1984 рік). Тепер поглянемо на районний рівень, де також були талановиті виконавці. Наприклад, гурт художньої самодіяльності «Туріяни». З кінодокументів відомо про їх виступи на святі «Невичерпні джерела» у с.Турія Новомиргородського району (1985 рік). Або фольклорно-етнографічний ансамбль с. Липняжка який був учасником Всесоюзного огляду самодіяльної художньої творчості, присвяченого 40-річчю Перемоги у Великій Вітчизняній війні («Народні таланти»). І на завершення про культуру – це її поєднання з наукою, де відзначилися наші колеги-попередники. У телесюжеті «Унікальна знахідка» (1982 рік) співробітники краєзнавчого музею та історичного факультету Кіровоградського педінституту імені О. Пушкіна перебувають на археологічних розкопках у Світловодському районі (ділянка Власівського кар’єру). Віднайдені ними речові пам’ятки стали експонатами і сьогодні їх можна побачити в експозиціях Кіровоградського обласного краєзнавчого музею.

Історична пам’ять поняття неоднозначне можливо тому, що одну й ту ж саму подію кожна людина згадує по різному. Годі й говорити про перебіг подій німецько-радянської війни (1941 – 1945 рр.) та її наслідки. Одноосібно це важко зрозуміти, оцінити, описати, проаналізувати та ще й зробити певні висновки. Але справа не тільки в цьому. У 1970-х роках виникла проблема при створенні радянського міфу про Велику Вітчизняну війну. Виросли нові покоління, які мали про неї приблизне уявлення і могли щось дізнатись хіба що від своїх батьків або «керівників». Задля виховання патріотизму в арсеналі ідеологів знайшлися різні методи формування свідомості «радянської» людини. Регулярними стають зустрічі школярів із ветеранами та спільні заходи з учасниками бойових дій та партизанського руху. У телесюжеті «Зустріч ветеранів» (1971 р.) колишні воїни 88-ї гвардійської Запорізької стрілецької дивізії приїздять на місце боїв у роки німецько-радянської війни в с.Кам’янече Новоархангельського району та спілкуються з місцевими жителями. А в Києві зустрічають учасника боротьби з нацистами в Кіровоградській області Отто Сімона (псевдонім «Гаррі»). З колишніми партизанами-побратимами він покладав квіти на могилу Невідомого солдата (1976 р.). Потім встановлювали меморіальні дошки підпільному обкому ВКП(б) у Кіровограді («На честь підпільників», 1984 р.) та райкому у Знам’янці («У пам’яті народній», 1985 р.). Саме тим комітетам, члени яких, втекли ще до приходу німецьких військ, а ті що й залишилися, фактично не займались розгортанням підпільно-диверсійного руху на території Кіровоградщини.

Про Степовий рейд партизанського з’єднання під командуванням генерал-майора, Героя Радянського Союзу М.І. Наумова, що пройшов також через наш край у 1943 році, було створено документальний фільм з 2 частин – «Где вместе сражались они» (режисер В. Шестопалова, 1984 р.). У ньому ветерани війни діляться своїми спогадами з юними учасниками пам’ятних заходів та зафіксовано вид с. Шляхове Новоархангельського району, біля якого відбувся бій радянських партизанів з нацистами. Телесюжети «Меморіал», «Подвиг «Спартака» – безсмертний» (1978р.) присвячені відкриттю меморіального музею підпільної комсомольської організації «Спартак» у с. Красногірка Голованівського району, яка діяла тут під час німецької окупації. Також про цю організацію відзнято кінофільм «Нескорений спартак» (режисер В. Артеменко, 1980р.), в якому виступає колишня підпільниця Г. Дабіжа. Про жінок села Підвисоке Новоархангельського району, які втратили чоловіків на війні, та їхню нелегку долю розповідають три сюжети з використанням воєнної кінохроніки «Жди меня и я вернусь…» (1980 р.), «Пам’ять серця», «Солдатські вдови» (1985 р.). У епіцентрі тих сумнозвісних подій, що закарбувала в собі Зелена Брама, де чутно відлуння жорстоких боїв, зафільмували покладання квітів до пам’ятника односельцям, які загинули в роки війни.

Безперечно в нашому короткому огляді заслуговує на згадку тема дитинства і материнства. Оскільки в зібранні ЦДКФФА ім. Г.С. Пшеничного є лише декілька кінодокументів на цю тему, пропоную побіжно з ними ознайомитись. Отже, благодійники-умільці в Кіровограді переобладнали літак Ан-24 на кінотеатр і подарували дітям. А телеоператори вже відзняли його для історії: загальний вид, салон-зал та стюардесу-контролера («Подарунок дітям – літак», 1977 р.). Материнство представлене телесюжетом про привітання багатодітних матерів у Новгородці (1985 р.) та документальним фільмом «Мати» (Режисер Е. Дмитрієв, 1983 р.). У останньому йдеться мова про матір вчителя, члена-кореспондента АПН СРСР В.О. Сухомлинського.

Що ж до видатного педагога, то кінооператори зацікавилися ним у 1960 році. Була відзнята короткометражна стрічка «Життю назустріч», в якій на прикладі провідних шкіл Одеси, Києва, Харкова, Ялти і с. Павлиш Онуфріївського району Кіровоградської області розповідається про виробниче навчання учнів. Показано як Василь Олександрович грає з дітьми у волейбол, розмовляє з агрономом та правлінням колгоспу. У кінохроніці 1968 року (квітень) зображуються учні середньої школи під час заняття, за роботою в майстерні, в саду. А директор Павлиської школи, заслужений вчитель УРСР В. Сухомлинський розповідає про проблеми виховання дітей у школі. Прижиттєвим є кінофільм «Учитель», (режисер О. Криварчук, 1970 р.) в якому Герой Соціалістичної праці проводить урок, спілкується на педагогічній раді, перебуває з учнями на екскурсії та дає інтерв’ю. Вже після смерті українського педагога, з нагоди відкриття йому пам’ятника у Павлиші, був відзнятий репортаж «Людині і вчителю» (1972 р). У 1977 році режисер Л. Михалевич із використанням фотодокументів та кінохроніки створив біографічний фільм «Серце віддаю дітям». На цих документальних кадрах спогадами про В. Сухомлинського діляться дружина, друзі та колеги по роботі. У наступному році на плівці зафіксували масштабне відзначення 60-річчя відомого педагога. У фондах архіву є кінодокумент щодо відвідування учасниками Всесоюзної науково-практичної конференції «Сухомлинський і актуальні проблеми

З появою у 1960 році місцевого телебачення до процесу кінознімання на території Кіровоградщини долучається комітет по телебаченню і радіомовленню обласного виконавчого комітету. Пізніше цю важливу справу продовжила Кіровоградська обласна державна телерадіокомпанія (КОДТРК). До речі, в історичних кінокадрах збереглися й наочні докази існування аматорської телестудії, яка була прообразом професійного телебачення та його попередником. У «кінооко» техніки потрапили телевізійна вишка, пульт керування та оператор за роботою аматорської телестудії заводу «Червона зірка» (1959 р.). Але повернімось до кінозйомки. Здобуток вищезазначених організацій – 250 кінодокументів, які зберігаються в Державному архіві Кіровоградської області (ДАКО). Кіносюжети, репортажі, телефільми висвітлюють будівництво, освіту, транспорт, промисловість, культуру, важливі і знакові події суспільно-політичного життя нашого краю та його працьовитих людей. Враховуючи фіксацію події як історичного факту, найбільш цінними та інформативними, в якості першоджерела, є репортажні зйомки. Зокрема, пуск тролейбусної лінії в Кіровограді (1967), відкриття дитячої міської стоматологічної поліклініки (1967), музею письменника І. Микитенка в с. Рівне Новоукраїнського району (1967), нагородження танцювального колективу «Ятрань» золотою медаллю IX всесвітнього фестивалю молоді (1968), відкриття пам’ятника М.Л. Кропивницькому в Кіровограді (1969), Кіровоградського музичного училища (1971), нової міської автотелефонної станції (1972), аеропорту та аеровокзалу в Кіровограді (1974), вручення заводу сільськогосподарських машин «Червона Зірка» ордену Жовтневої Революції (1974), відкриття Кіровоградської ДЮСШ (1975), виставки творів живопису Кіровоградської обласної картинної галереї (1976), сільської музичної школи в с. Богданівка Знам’янського району, (1977), урочиста зустріч випускників 1935 року загальноосвітньої школи № 14 в Кіровограді (1977), відкриття шахти Новомиргородська, (1980), пам’ятника Т. Г. Шевченку (1982) і школи № 20 (1986) у Кіровограді, художньої виставки П.П. Оссовського (1986) та обласної виставки документальної і художньої фотографії (1987).

У кіносюжетах ми бачимо відзначення пам’ятних та ювілейних подій, таких як 24-а річниця звільнення Знам’янки від німецьких окупантів (1967), 100-річчя заснування м. Помічна (1968), 25-річчя визволення Олександрії від нацистів (1968), 50 років з дня Канізького повстання (1968), 25-річчя очищення Маловисківського району від німецько-фашистських військ (1969), Кіровоградському заводу сільгосптехніки – 100 років (1974), 50-річчя Кіровоградського педагогічного інституту (1980) та інші. До 30-річчя звільнення від нацистів Кіровограда, Долинської, Малої Виски та Злинки, у 1974 році було відзнято 4 окремих випуски. А от вже до 40-річчя створено лише два – про вигнання німецьких загарбників з райцентру Петрове (1983) та Кіровограда (1984). 18 квітня 1985 року оператори задокументували приїзд в Кіровоград і Знам’янку маршала авіації, тричі Героя Радянського Союзу, прославленого військового льотчика Івана Микитовича Кожедуба (загалом 3 сюжети).

З біографічних кіноматеріалів, слід відмітити про наших земляків – підпільника і розвідника, одного з прототипів легендарного «Майора Вихора» О.Т. Шаповалова, учасника руху Опору в Чехословаччині, Героя Радянського Союзу О.С. Єгорова, новатора сільськогосподарського виробництва О.В. Гіталова, революціонера-народника С.М. Степняка-Кравчинського, льотчицю періоду німецько-радянської війни А.Ф. Худякову, космонавта Л.І. Попова, українського діяча в галузі сільського господарства Л.Й. Шліфера, театрального режисера, актора театру і кіно Г.П. Юри, композитора, піаніста Кароля Шимановського, учасника війни в Афганістані В.І. Гринчака, письменника і військового журналіста Ю.І. Яновського.

У ДАКО, на відміну від архіву ЦДКФФА імені Г.С. Пшеничного, зберігаються кінодокументи зі своєрідним тематичним спрямуванням. Їх можна виокремити в групу нових радянських обрядів, які досить суб’єктивні за своїм змістом. Для того часу характерні вручення червоних прапорів міністерств за працю, свята серпа і молота, першотравневі привітання та демонстрації, репортажі про дострокові виконання п’ятирічки та успіхи соціалістичних зобов’язань, святкування 50-річчя радянської влади, річниці ВЛКСМ, ювілейні суботники, проводи комсомольців на будівництво Байкало-Амурської магістралі (БАМ), збори з нагоди червоної суботи, вручення пам’ятних вимпелів комбайнерам, сюжети про ударників комуністичної праці з автотранспортних підприємств (АТП), свята сільських хліборобів, пленуми обкомів, зльоти піонерських дружин, комсомольські конференції, рапорти про кращі бригади заводів та високі трудові темпи.

Однак це теж наша історія, і дуже добре, що за основними адресами у Києві і Кропивницькому, ми можемо знайти унікальні кінодокументи на різноманітні теми. Фактично документальну кінозйомку на теренах Кіровоградщини проводили також аматори. Щасливий власник кінокамери десь у 70-х роках минулого століття навіть не міг уявити, що він зафільмує таку мінливу реальність, яка стане історією. На моє глибоке переконання, необхідно в тій чи іншій мірі вивчати, досліджувати та використовувати усю аудіовізуальну спадщину рідного краю. Мрії здійсняться лише тоді, коли фінанси на культуру нарахують не по залишковому принципу, а збереження кінодокументів стане пріоритетною справою для української держави та окремих чиновників. Проте позитивні зміни інколи приходять не завдяки, а всупереч. Тож ми йдемо вперед!

Старший науковий співробітник

Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

Володимир МЕЛЬНИК

 

Отаман Палій проти отамана Пекла, Або як випускник Єлисаветградського кавалерійського училища ловив Котовського

16.12.2020 15:43

Григорій Котовський на прізвисько «атаман Ада» – одіозна особистість буремного революційного періоду 1917-1921 років. Його до краю міфологізована та героїзована персона  стала героєм анекдотів, художніх фільмів, сучасних серіалів,  книжок. Його ім’ям були названі вулиці, мешканці яких й досі пишаються тим, що вони «котовці», хоча заперечують при цьому прихильність до грабіжництва та бандитизму, якими протягом життя у різних формах займався їхній кумир. Ім’ям Котовського називали міста та села. Більш того, цей грабіжник та вбивця, не позбавлений підприємницького хисту, мав навіть свій мавзолей! Забальзамованого кримінального авторитета початку ХХ ст. вшанували в місті Бірзула, яке у 1935-му році на його честь перейменували на Котовськ, але з 2016-го воно зветься Подільськ. Щоправда, мумії «атамана Ада» не довелося довго насолоджуватися червоним паломництвом до свого праху. В 1941 році румуни під час Другої світової війни частково ліквідували місце культу особистості Котовського, викинувши його тіло з мавзолею.

Викладене вище – це відомі у вузьких наукових колах факти, про які пересічним громадянам, на жаль, мало відомо. Це довів досвід роботи в топонімічній комісії Кропивницького, особливо під час перейменування вулиці з Котовського на Петлюри, коли її мешканці вперто хотіли залишатися «котовцями». А от нещодавно вдалося натрапити на нову інформацію про те, як Михайло Сидорянський (повстанське псевдо – Палій), випускник Єлисаветградського кавалерійського училища, ледь не полонив Котовського в 1921 році  під час Листопадового рейду армії УНР – події, більш відомої під назвою Другий Зимовий похід. Цей факт вдалося виявити в книзі відомого українського історика Ярослава Тинченка «Лицарі Зимових походів 1919 – 1922 рр.». Одним з його учасників був Михайло Сидорянський-Палій. Хай вас не дивує той факт, що випускник імперської військової школи був патріотом України, таких серед вихованців елітного військового закладу на Ковалівці було чимало. Першим увагу до цього факту привернув Сергій Шевченко в книзі «Кавалерія», коли згадав про кількох випускників – військових армії УНР та учасників повстанського руху. Cеред інших були один із засновників Вільного козацтва Іван Полтавець-Остряниця та Микола Садовський, син відомого актора та режисера Миколи Садовського.

Михайло Палій – надалі будемо називати його саме так – був запеклим борцем за ідеали УНР та прихильником повстанської війни. Він народився в 1895 році у Білій Церкві, навчався в Єлисаветградському кавалерійському училищі ( до речі, в багатьох біографічних довідках Сидорянського цей епізод не згадується). З 1917 року брав участь у процесах Української революції, підтримував українізацію армії, закінчив інструкторську школу старшин. В 1919 – 1920 роках він був серед учасників Першого Зимового походу, який з січня по квітень 1920 року тривав теренами нашого краю. Палія – як молодого та перспективного старшину – відзначив сам Михайло Омелянович-Павленко – командувач армії УНР, що здійснювала небезпечний рейд тилами білих та червоних окупантів. Тому не дивно, що під час наступного походу Палій – за умов, коли багато досвідчених старшин не взяли в ньому участь – очолив Подільську групу армії УНР. До речі, двоє з трьох керманичів груп Другого Зимового походу були нашими земляками: Палій очолив Подільську групу, Андрій Гуленко (Гулий-Гуленко) – Бесарабську. Загальне керівництво здійснював Юрко Тютюнник. Загалом, ця військова операція була невдалою, але група Палія мала найбільші військові здобутки та зазнала найменших втрат. Проти українських вояків, які в жовтні 1921 року перейшли кордон Польщі та УСРР, червоні серед інших підрозділів кинули і загони Котовського. Так перетнулися шляхи Палія та Котовського, і це ледь не призвело до загибелі одіозного червоного командира з кримінальним минулим. Цей епізод стався 29 жовтня 1921 року біля села Згарки, що на Поділлі (Хмельницька область). Повстанцям вдалося провести результативну розвідку та непоміченими вийти з села, в якому, як писали червоні мемуаристи, «гарнизон нескучно проводил время».

В сутінках 29 жовтня 1921 року вояки УНР, одягнені в здобуту в боях червоноармійську форму, непомітно пробралися до Згарок. Селяни, які підтримували українське військо, розповіли,  як легко можна дістатися штабу дивізії червоних та захопити самого Котовського. Для зручності на нозі кожного українського вояка була пов’язана біла стрічка. Один з учасників того бою, сотник П. Сумароків з Харківщини, залишив цікаві спогади про той бій:

«Наша кіннота оточила село і дороги, а «піші кіннотчики» вскочили в село і скоро поспішали, щоб захопити штаб і самого Котовського. Ми без великого шуму ліквідували котовців та забрали їхню зброю. Нарешті нашій групі вдалося дібратися на подвір’я, де містився штаб дивізії. Це було широке і подібне, як у нас в Україні в містах і містечках, де є заїздні двори… Моя групка поспішала до будинку, але при дверях зчинилася бійка з вартою, яка не пускала нас до середини. Тоді наганами і багнетами очистили собі дорогу та вскочили до кімнати… Котовського вже не було, втік через вікно, залишивши нам свого старшину, на вішаку свою бекешу, торбу з мапами, шаблюку і коня».

Серед інших трофеїв були прапори червоних полків, неуживані сідла – дуже необхідна повстанцям річ під час походу, та різноманітна амуніція. Правди ради, український повстанець писав, що котовці, навіть без свого командира, який покинув їх напризволяще в скрутну хвилину, чинили запеклий опір. Однак перевага була на боці повстанців: П. Сумароків писав, що затиснуті  на краю села «котовці втікали, як хто міг, щоб тільки урятувати своє життя. Але наша кіннота їх уже очікувала, і як тільки появилися, то зараз наші кіннотники їх немилосердно рубали. Лише деяким котовцям вдалося утікти…».

Повстанець згадував, що трофеїв – зброї (кулемети, рушниці), амуніції, коней, тачанок – було настільки багато, що вояки навіть не змогли всього взяти з собою. Тому частину зброї та коней вони подарували селянам, які їх підтримували та допомогли здолати більшовиків. Завдяки цій перемозі Палію вдалося сформувати цілу кінну сотню. Українські вояки втратили одного вбитого. Цікаво, що червоні повністю визнали поразку котовців під Згарками і навіть згадували, що після бою «отаман Палій, по образу «белого генерала», возсел на белого коня».

Налякані поразкою котовців та значними втратами полку (15 вбитих), червоні викликали на підтримку панцерний потяг аби підтримати своїх кавалеристів у наступі на вояків УНР, але повстанцям вдалося відірватися від червоних та продовжити рейд. За декілька днів Михайла Палія було поранено в бою та відправлено на лікування до Польщі. Група продовжила рейд на чолі з іншим ватажком – полковником Сергієм Чорним. Після поранення Палій залишився за кордоном: з Польщі перебрався до Чехо-Словаччини, навчався в Подєбрадській академії, а згодом оселився в Празі, працюючи вчителем у гімназії. Помер у 1963-му у віці 68 років. Михайло Сидорянській-Палій до кінця життя зберіг громадянство УНР, відмовившись взяти громадянство Чехословаччини.

Юрій МИТРОФАНЕНКО, історик, краєзнавець, м. Кропивницький

Народне слово.-2020-17 вересня

   

Отаман Ангел у творах Олексія Толстого і Юрія Олеші

16.12.2020 15:36

Граф Олексій Толстой (1882-1945), якого після повернення з еміграції в радянську Росію, стали називати «червоним графом» визнаний класик радянської літератури. Проте у новітні часи його кращим твором літературознавці називають уже не трилогію «Ходіння по муках», не історичний роман«Петро I», а повість «Похождения Невзорова, или Ибикус», вперше надруковану в 1923 році.

Ось що з цього приводу пише поет, публіцист, авторитетний літературний критик Дмитро Биков: «…Алексей Николаевич написал гениальную повесть, из которой выросли потом и булгаковские герои «Бега» с их тараканьими бегами, и очень многие персонажи Ильфа и Петрова, и, главное, он вывел героя, из котрого получились все жулики следующих эпох. Это бессмертный Невзоров… В повести «Похождения Невзорова, или Ибикус»… возникает первий из благородных (или неблагородных, но обаятельных) жуликов, населивши советскую литературу».
Для нас, хто не байдужий до краєзнавства, цей шедевр Толстого інтригує передусім тим, що в ньому фігурує…Єлисаветград:
«Атаман Ангел шел на Елисаветград. На тройках была вся его сила: и пехота, и кавалерия, и пулеметы, и обоз.
Передвигался он с чрезвычайной скоростью, даже на тачанках, на каждой, сзади, дегтем написано было: «Хрен догонишь!».
– Вот книгу мне надо одну достать, есть такая книжка: «Анархизм». Читал?
– Читал, Ангел Иванович, как-то забылось.
– Дурак ты, Семен…Кабы не твоя бухгалтерия… Ну, не дрожи, не трону… А вот возьму Елисаветград, ты мне эту книжку достань».
Cемен – це і є головний герой твору Невзоров, який влаштувався бухгалтером у банду Ангела.
Словесний портрет отамана в зображенні Толстого такий: «На развевающемся с боков телеги персидском ковре стояло золоченое кресло-рококо. В нем сидел, руки упирая в колени, приземистый, широкоскулый человек, лицо коричневое, бритое, как камень. Одет в плюшевый, с разводами, френч, в серую каскетку. Это и был сам атаман Ангел…».
Чому сааме Єлисаветград виринає на сторінках книги Толстого? Відповідь на це запитання є. Газета «Голос Юга»від 9 серпня 1918 року повідомляла: «Сегодня в зале Общественного собрания состоится «Вечер интимного чтения» неизданных произведений графа Алексея Николаевича Толстого, причем чтецом выступит сам автор». Письменник прочитав єлисаветградцям повість «Наваждение», рассказ «Невеста», сказку «Солдат и черт».
Перебував у місті декілька днів. У інтерв’ю кореспонденту «Голоса Юга» Толстой зізнався: «Бежал из Москвы на Украину, так как в бывшей первопрестольной не только есть нечего, но жить и работать невозможно».
Згадується Єлисаветград і в щоденнику письменника за серпень 1918 року: «…В Елисаветграде на вокзале толкотня, лезут в вагоны. Низенький, толстый еврей бегает вдоль вагонов и выкрикивает низким, истерическим, библейским голосом: «Моисей! Моисей!»
…Бабы хотели побить старика за вранье. Он из угла, скаля зуби: «Не трогайте меня, я сумасшедший!».
Безумовно, єлисаветградський епізод з’явився у повісті внаслідок особистих вражень письменника від перебування у нашому місті.
Щодо отамана Ангела, то, виявляється, їх було декілька. Справжнього звали Євген Петрович Ангел (1896-після 1919?), і був він одним з керівників повстанського руху проти більшовиків на Чернігівщині та Сумщині.Причому, Ангел, це не ім’я, а скорочене болгарське прізвище Ангелов.

Відомостей, що він бував у наших краях, немає жодних.
Проте отаман Ангел був настільки популярним серед повстанців, що після його таємничого зникнення чи загибелі з’явилися самозванці, які видавали себе за нього.
Найбільш відомим його наслідувачем став Олександр Грудницький (1892-1921), який називав себе отаманом Ангелом і діяв на Херсонщині, а отже й на території Єлисаветградського повіту. Про цього самозванця, пишуть історики, було відомо Симону Петлюрі, але він вважав, що використання імені отамана підтримує віру народу в безперервність, непереможність та успішність визвольного руху.
А взагалі-то дореволюційний Єлисаветград був однією із столиць анархістського руху в Російській імперії. Ця тема, на моє глибоке переконання, вимагає монографічного дослідження. Лише один факт: у 1917 році в Єлисаветграді, в заснованій анархістами друкарні «Вольный труд», була надрукована одна з найважливіших праць теоретика анархізму Петра Кропоткіна «Революционное правительство» під красномовним гаслом на обкладинці: «От каждого по способности, каждому по потребности». То, може, отаман Ангел, ідучи на Єлисаветград, знав про це видання, але узагальнено назвав його «Анархізмом»?
Відомий російський письменник-емігрант Роман Гуль згадував: «В эмиграции, в Берлине, в 1920-х годах Алексей Толстой мне показывал фотографию, которой он очень дорожил: сфотографированкаким-то уездным фотографом рыжий детина, довольно обезьянообразный, с головы до ног увешанный арсеналом оружия. Детина сидит «развалемшись» в глубоком кресле на фоне дешевыхдекораций, а рядом – круглый стол, на котором – отрубленнаячеловечья голова. И детина дико-напряженно уставился в объектив фотографического аппарата. Это – атаман Ангел. Толстой над этой фотографией дико хохотал, просто ржал. Я никак не мог разделить его веселья, но это была сфотографирована действительная Украина 1918 года».
Зрозуміло, що ні до справжнього отамана Ангела, ні до його наслідувача Грудницького ця світлина відношення немає. Адже обидва Ангели, як відзначають сучасники, були справжніми красенями.
То, можливо, був якийсь інший Ангел? Отой, приміром, про якого Юрій Олеша написав маленьке оповідання «Ангел», вперше й востаннє за життя письменника опубліковане у 1922 році в харківській газеті «Пролетарий»? Це один із найстрашніших творів про громадянську війну в Україні, про який Олеша волів не згадувати. Адже розповідь в «Ангелі» ведеться від першої особи, і чекісти запросто могли ототожнити оповідача з автором, тобто з самим Юрієм Олешею.
Ось як письменник змальовує отамана: «Это земляной человек, Вий, серый, угрюмый, с длинными сальными космами волос, в штатском пальто, подпоясанном ремнем».Про себе він каже: «Я батька, атаман Ангел. Божий Ангел». І цей «божий ангел» з неймовірною жорстокістю страчує комісара залізничного вузла Парфьонова: «…Комиссара опрокидывают спиной на наковальню и руки притягивают к земле с обеих сторон…Мне отчетливо видно запрокинутое лицо комиссара с небритыми рыжими щеками. В руках у атамана кузнечный молот. В одно мгновение – атаман отступает, описывает полукруг обеими руками – молот взлетает и падает с лету на лицо комиссара, лежащего на наковальне. Я слышу ужасный звук: точно кто-то мокро икнул, отрыгнулся… Атаман сплевывает и говорит: – Вот тебе серп и молот».
А страчує Ангел комісара за те, що той «Гриху застрелил в Кременчуге. Двенадцать наших в Малинниках сжег». Що за Малинники – незрозуміло. Сіл з такою назвою я в Україні не виявив, натомість вони є в Білорусі та Росії. Можливо, мається на увазі наше село Малинівка у Петрівському районі? До речі, Олексій Толстой у 1929 році опублікував нарис «Отаман Григор’єв».Та оскільки, як не дивно, наш Єлисаветград у ньому навіть не згаданий, то й ми обмежимося лише згадкою про цей твір.
Про те, що події, змальовані в оповіданні Олеші «Ангел», відбувалися на території нашого краю, можна здогадатися завдяки одній підказці. Перед стратою комісар Парфьонов звертається до одного з попутників з проханням: «Товарищ! Когда вас отпустят, доберитесь до ближайшего комнезама и скажите, чтоб сообщили в уездный комитет о том, что меня убили бандиты и забрали у меня казенные деньги и материалы комиссии по ремонту Користовской ветки». Користівка ж, як відомо, – це вузлова залізнична станція, розташована в смт Приютівка Олекандрійського району. Збудована в 1869 році.

У 1967 році оповідання «Ангел» на кіностудії «Мосфільм» екранізували для кіноальманаху «Начало неведомого века», присвяченого 50-річчю Жовтневої революції. Це був дебют у кіно молодого талановитого режисера Андрія Смирнова, який викликав гучний скандал. Короткометражну стрічку «за спотворення історії громадянської війни» назвали «ідеологічною диверсією». Спочатку режисера змусили скоротити її з 56 до 34 хвилин, потім заборонили і нарешті наказали знищити не лише фільм, а й усі робочі матеріали до нього.
Та оператор Лебешев умовив двох працівниць фотолабораторії «Мосфільму» таємно зробити одну копію стрічки. Ті, наражаючись на великі неприємності, не лише врятували фільм, а й 20 років переховували його у фотолабораторії. Лише у 1987 році «Ангел» дійшов до глядача і нині визнаний шедевром.

У 1971 році Андрій Смирнов зняв ще один шедевр – культову стрічку «Білоруський вокзал».
Олексій Толстой, як відомо, гостював у Єлисаветграді в серпні 1918 року. А трохи раніше, у червні 1918 року, місто, в якому народився, відвідав 18-річний Юрій Олеша. У своїх спогадах зазначає: «Лет восемнадцати я побывал в Елисаветграде. Перед отъездом мама сказала: «На Петровской улице, дом номер такой-то, там ты родился: посмотри». Я посмотрел – никакого впечатления. Дом двухэтажный, кирпичный, зелень у крыльца. Стоял, смотрел, собирался замирать, поддаваться дрожи – и ничего не вышло».
А тим часом, з інших джерел, відомо, що Олеша прибув до Єлисаветграда у складі «Зеленої лампи» – творчогооб’єднанняюниходеськихпоетів, які виступили в ньому з поезоконцертом. Один з учасників «Зеленої лампи» Петро Єршов, що був на ньому конферансьє, написав надзвичайно цікаві спогади про гастролі в Єлисаветграді: «Когда группа «Зеленая лампа» в начале лета 1918 года поехала на гастроли, совместно с превосходными певцами–итальянцем Де Нери и Ал. Горчаковым, и с молодой пианисткой Лившиц, в Елисаветграде был дан «поэзоконцерт», в конце которого Олеша отвечал мгновенными короткими стихами-экспромтами на многочисленные записки из публики. Три дня экстравагантничали участники гастролей на улицах и в ресторане. Олеша подговорил пишущего эти строки притвориться иностранцем, не понимающим ни слова по-русски, а сам исполнял обязанности «переводчика» и потешал всех окружающих и публику неожиданными замечаниями, нелепостями, и все это преимущественно в стихах. Радости его не было конца от этой детской проделки: он переиначивал жизнь, он как-то по-своему переставлял элементы действительности!».
Два концерти одеситів у Єлисаветграді відбулися у Зимовому театрі Елькінда. Після повернення додому «зеленолампівці» відзначали, що «Поэзо-концерты прошли с большим художественным и материальным успехом. В елисаветградской газете «Голос юга» была помещена развернутая рецензия Н. П. «Поэзо-концерт». Її автором, судячи з усього, був відомий єлисаветградський журналіст і педагог Микола Пашковський.
Так тріумфально Юрій Олеша на три дні повернувся в Єлисаветград, в якому народився і прожив перші три роки, а далі в його житті була Одеса, де він і сформувався як творча особистість. Наприкінці того ж таки 1918 року, але уже в Одесі відбулася зустріч Олексія Толстого із «зеленолампівцями», на якій наш земляк читав свої вірші.

За дивним збігом, обидва згадані нами твори «Ангел» Олеші і «Похождения Невзорова, или Ибикус» Толстого з’явилися майже одночасно (відповідно в 1922 та 1923 році).У 1956 році Олеша написав спогади «Встречи с Алексеем Толстым». Письменники приятелювали, ділилися творчими планами, а от чи згадували Єлисаветград і отамана Ангела – персонажа своїх кращих творів – залишилося невідомим. На превеликий для нас жаль!

Володимир БОСЬКО

 

Хуліо Хуреніто та Хулій Хурина в Єлисаветграді

16.12.2020 15:31

Зазвичай письменники, які у своїх творах згадують Єлисаветград, або народилися, або мали родичів чи друзів у ньому,  або принаймні відвідували місто. Всі мої спроби відшукати хоч якісь  зв’язки Іллі Григоровича Еренбурга (сам він народився у Києві) (1891-1967) з Єлисаветградом виявилися марними. А тим часом письменник увічнив місто в своєму знаменитому романі «Необычайные похождения Хулио Хуренито и его учеников», вперше опублікованому в 1922 році.

Чи не єдиний уродженець Єлисаветграда, з яким спілкувався і творчість якого цінував Ілля Григорович, був талановитий живописець і педагог, член художнього об’єднання «Бубновий валет» Олександр Олександрович Осмьоркін (1892-1953). Подаровані ним картини прикрашали квартиру й дачу письменника. У 1959 році для каталогу першої посмертної «Выставки произведений  профессора живописи А.А.Осмеркина», влаштованої у Москві, Еренбург написав теплий відгук про творчість художника.

Втім, це моє припущення видається доволі сумнівним. Адже третину життя (28 років із 76), які він прожив, Еренбург перебував у еміграції, переважно у Франції. Це йому, до речі, належить знаменитий афоризм «Увидеть Париж и умереть».

Остаточно Еренбург повернувся в СРСР у 1940 році. Напевне, тоді й познайомився з Осмьоркіним, а роман був написаний значно раніше.

Тому поки що доводиться задовольнятися поясненням самого оповідача, тобто автора, як саме на сторінках роману з’явився Єлисаветград. Виявляється, суто випадково. Коли Учитель Хуліо Хуреніто з учнями, добряче помандрувавши світом, вирішили відвідати Україну, то «…погадали по карте, заставив Айшу ткнуть куда-либо пальцем. Вышел Елизаветград».

Повна назва роману в першому виданні 1922 року

Глава 31 роману про перебування Хуліо Хуреніто з учнями в Єлисаветграді називається «Одиннадцать правительств. Учитель –  претендент на российский престол». Ось фрагмент з неї:

«…Курортный режим Елизаветграда оказался очень своеобразным, и мы не сразу к нему привыкли. Дело в том, что противники большевиков выгодно отличались своим разнообразием – среди них были сторонники «Единой, Неделимой», украинцы – просто, украинцы – социалисты, социалисты – просто, анархисты, поляки и не менее трех дюжин крупных «атаманов», не считая мелких, промышлявших кустарничеством, то есть ограблением поездов и убийством местечковых евреев. Все они дрались не только с большевиками, но и друг с другом, поочередно на короткое время захватывая нашу резиденцию. За три месяца мы пережили одиннадцать различных правительств. Надо было быть Учителем, с его блестящим мексиканским стажем, чтобы освоиться в этой белиберде.

Выйдя утром на улицу, мы не знали, в чьих руках город, и на всякий случай во всех карманах пиджаков, жилетов и брюк держали разнообразные удостоверения на разных языках и наречиях, с орлами в короне и без короны, с серпами, с трезубцами, даже с вилами, которые имелись в гербе батьки Шило.

Впрочем, нужно сказать, что это разнообразие выявлялось почти исключительно во флагах и в гербах, на городской жизни отражалось мало. Освобождаемые еженедельно от ига обыватели даже не замечали этого, так как действия «тиранов» и «освободителей» были до удивительного сходны между собой, притом одеты все были одинаково, донашивая серые шинели царской армии. Кроме того, сказывались традиции мест: в меблированных комнатах, где помещалась Чека, разместилась контрразведка и все десять последующих учреждений однородного характера. Тюрьма оставалась тюрьмой, хотя в нее приводили тех, кто вчера еще сам приводил в нее смутьянов, – ни консерваторией, ни детским садом она не становилась. Даже расстреливали на том же традиционном пустыре, позади острога. Все, приходя, издавали законы о свободе и неприкосновенности личности, вводили осадное положение и смертную казнь за малейшее выражение недовольства дарованной свободой. Засим, в течение краткой мотыльковой жизни, спешили «наладить нормальную жизнь», то есть ограбить как можно больше еврейских часовщиков и успеть расстрелять всех лиц с несимпатичными физиономиями или с неблагозвучными фамилиями…»

Найдивніше те, що сам Ілля Еренбург пережив кошмари громадянської війни, змальовані в романі, у рідному Києві, а проте  обрав чомусь наш Єлисаветград.

Сатирично-філософський, гротескний пародійний роман Еренбурга вражає насамперед дивовижними пророцтвами, які справдилися. У 1922 році, коли роман побачив світ, письменник передбачив зародження фашизму в Італії та нацизму у Німеччині, тоталітаризму в СРСР, Другу світову війну, геноцид євреїв, появу атомної бомби та її застосування проти японців і навіть войовничий іслам, здатний «поджечь весь мир».

Та особливо вражає глава про зустріч Хуреніто з кремлівським вождем, в якому легко вгадується Ленін, промовисто названа «Великий Инквизитор вне легенды».

Великий Інквізитор ділиться з Хуліо Хуреніто своїми планами: «Мы ведем человечество к лучшему будущему… Мы гоним его вперед, гоним в рай железными бичами». І тут учень Хуліо Хуреніто та оповідач, а ними є персонаж, якого звуть… Ілля Еренбург, побачивши Головного Комуніста, «…вдруг испугался добродушного дяди, который пять лет тому назад был в Париже моим соседом и пил «боки» в излюбленном мною кафе… И все же я не мог преодолеть страха». «Бокі» – це назва міцного німецького пива.

Еренбург дійсно добре з 1908 року знав не лише Леніна, а й його найближче оточення (Троцького, Зінов’єва та ін.), навіть відвідував партійну школу в передмісті Парижа Лонжюмо, де за скуйовджену шевелюру та неохайність отримав кличку Ілля Лохматий.

Більше того, у 1909 році Еренбург якийсь час жив у Відні на квартирі разом з родиною Троцького. Лев Давидович тоді редагував нелегальну соціал-демократичну  газету «Правда», а Еренбург допомагав йому: «Моя работа была несложной: я вклеивал партийную газету в картонные рулоны, а на них наматывал художественные репродукции и отсылал пакеты в Россию… Троцкий был со мною ласков и, узнав, что я строчу стихи, по вечерам говорил о поэзии, об искусстве…»..

Безумовно, Еренбург чудово знав, звідки Троцький і Зінов’єв родом, то, можливо, й Єлисаветград з’явився в романі завдяки цим нашим землякам, творцям Жовтневої революції 1917 року?

Дивовижно, але роман «Хуліо Хуреніто» з передмовою гімназійного товариша Еренбурга Миколи Бухаріна,  а згодом улюбленця вождя та більшовицької партії, за спогадами Надії Крупської, Леніну сподобався (хоч у це й важко повірити!): «Ты представляешь, наш Илья Лохматый какую книгу написал!». Вождю буцімто сподобалися і її фейлетонність, і її пророцтва, і її дотепність, і навіть цинізм.

Та ні передмова Бухаріна, ні схвальна оцінка твору Леніним не врятували твір Еренбурга від заборони, яка тривала з 1928 року до самої горбачовської перебудови.

Роман «Необычайные похождения Хулио Хуренито и его учеников» був перекладений на основні мови світу. У Вікіпедії вичитав надзвичайно приємну для нас, хто живе у колишньому Єлиссаветграді, інформацію: «В 2008 году редакцией «Независимой Газеты» («НГ-ExLibris») «Хуренито» Эренбурга включён в список «100 лучших романов всех времён».

Визнаний нині шедевром роман Еренбурга, у свою чергу, надихнув українського драматурга Миколу Куліша (1892-1937) на створення однієї з кращих своїх п’єс – сатиричної комедії «Хулій Хурина».

Сталося це за таких обставин. Наприкінці квітня 1925 року Куліш за дорученням губернських партійних органів перебував у Єлисаветграді, щойно перейменованому у Зінов’євськ, де редагував місцеву газету «Червоний шлях».

П’єсу, задуману в Зінов’євську (Єлисаветграді), Куліш закінчив уже в Харкові в 1926 році. Її спочатку дозволили до постановки без обмежень. Очевидно, цензори прочитали комедію неуважно, або й не читали зовсім. Та невдовзі спохопилися й заборонили, та ще й  з такими формулюваннями: «найчистіший пасквіль на партійно-радянський апарат на Україні», «сатиру без найменшого просвіту», у якій «Радянська Україна представлена цілковитим будинком для божевільних».

З Одеси до неназваного провінційного міста, в якому вгадується Єлисаветград, напередодні святкування чергової річниці Жовтневої революції приїздять два пройдисвіти, які видають себе за «людей із центру». Один – буцімто кореспондент газети «Правда» Сосновський, другий – член вірменського ЦК. Місцеве керівництво задовольнює всі їхні забаганки. Перед від’їздом до Харкова аферисти на прощання розіграли заступника міського голови Хому Божого:

Сосновський: …Кажуть, у вас тут поховано Хуліо Хуреніто?

Божий: …Це…це…хто?

Сосновський: Хіба не знаєте? Еренбургів герой! Учитель!

Божий: Ага!…Так!. Здається поховано…Так..Так…Так…Ми ще на президії це питання обговорювали, гадали пам’ятника невеличкого поставити…

Звісно, Божий збрехав. Ні про якого революціонера Хуреніто він не чув. Піднявши все місто на пошуки неіснуючої могили літературного героя, прізвище яке чув уперше, він майже «українізував» його, переінакшивши на Хулія Хурину.

У 1934 році Куліша заарештували, звинувативши у приналежності до націоналістичної терористичної організації і зв’язках з ОУН. Розстріляли у 1937-му.

Про подробиці короткочасного перебування драматурга у нашому місті вперше розповів наш видатний краєзнавець Леонід Куценко у розвідці «Микола Куліш у Зінов’євську» в книзі «Благословенні ті сліди…» (1995). Леонід Васильович навіть знайшов будинок (він зберігся!) у Театральному провулку, в якому мешкав Куліш, запропонувавши встановити меморіальну дошку. Куценко також повідомив, що наш театр у ті часи мав намір здійснити постановку комедії «Хулій Хурина».

Будинок, у якому в 1925 році мешкав Микола Куліш. Сучасний вигляд

Інший краєзнавець Володимир Поліщук доводить, що в будинку №6 по вулиці Тараса Карпи (колишня Тімірязєва), що також зберігся, розміщувалась редакція газети «Червоний шлях», яку у травні-серпні 1925 року редагував Куліш. Ні перше (меморіальна дошка), ні друге (постановка п’єси нашим театром), на превеликий жаль, реалізовано не було. Та від того пропозиція Куценка аніскільки не втратила своєї актуальності. Адже незаперечним залишається факт: аби Микола Куліш не потрапив до Єлисаветграда, то й не написав би свій шедевр – сатиричну комедію «Хулій Хурина».

Володимир БОСЬКО

Народне слово.-2020.-12 листопада

   

Страница 3 из 6