Кропивницький на шпальтах газет

Володимир Євгенович Панченко

05.02.2021 10:51

НАДВЕЛИКА ВТРАТА

Втрата непоправна. Таких людей замінити порівняного масштабу фігурами неможливо. Нас полишив Володимир Євгенович Панченко.

Письменник, літературознавець, інтелектуал, чудова людина. Кажуть, хороша людина – не професія. Здається, Панченко єдиний став спростуванням цієї думки, він по життю був дуже хорошою людиною, і покажіть мені того, хто скаже слово проти?

Він не зовсім наш земляк, родом з Одеської області, але чималу частину свого життя присвятив Кіровограду та Кіровоградщині. Вдячне місто вибрало Володимира Євгеновича першим народним депутатом на перших виборах, на яких міг балотуватися кожен бажаючий.

Володимир Панченко повернув місту великого земляка Володимира Винниченка. Пам’ять про знаменитого письменника і масштабному політика радянською владою була похована глибоко і, на думку комуністів, назавжди. Панченко повернув Винниченка тоді ще Кіровограду і Україні, і всьому світу. Тепер наші діти вчать твори Винниченка в школі, і заслуга Панченка в цьому велика.

Також він разом з В’ячеславом Брюховецьким (він відтворив Києво-Могилянську академію в незалежній Україні) повідав усім нам нашу місцеву історію великого поета Миколи Зерова, який викладав в Златопільській гімназії (зараз це Новомиргород).

У голову будь-якого кар’єриста не вкладається той факт, що Панченко свого часу відмовився стати президентом згаданої Києво-Могилянської академії, одного з крутих вузів країни і найбільш історичного. Віддав перевагу творчості, а не адміністративній роботі. Написав багато книг. Створив відмінний розумний сайт в Інтернеті – «ЛітАкцент», це зараз головне місце для гурманів слова, поціновувачів високої літературної творчості.

Останні місяці життя Володимир Євгенович займався… Тарасом Шевченком. Здавалося б, що нового можна знайти про нашого великого Кобзаря? Панченко знайшов. Останній текст, який він написав у житті, називається… «Козі в Мар’янському». Це про село на Полтавщині, де Тарас Григорович Шевченко провів чимало часу. Процитуємо дещо з цього твору:

«За сім кілометрів від Миргорода є село Мар’янське, яке, щоправда, входить до складу не Миргородського, а Великобагачанського району. Восени 1845 року тут, у маєтку Олександра Лук’яновича, оселився Тарас Шевченко. І саме тут у житті поета почався період його небувалого творчого піднесення. Тут він написав кілька шедеврів – «Єретик», «Великий льох», «Стоїть в селі Суботові», «Сліпий». А завершувався цей період вже в Переяславі, куди поет, хворіючи, приїхав до свого друга, лікаря Андрія Козачковського. Там було написано такі твори, як «Наймичка», «Кавказ», «І мертвим, і живим … », «Холодний яр», «Давидові псалми», «Маленькій Мар’яні», «Минають дні, минають ночі…», «Три літа», «Як умру, то поховайте»…

Золоті чотири місяці в історії української літератури – жовтень-грудень тисяча вісімсот сорок п’ятого року…

Нинішнє Мар’янське мене шокувало. Матеріальні знаки історії ХІХ ст. тут іще можна побачити. Панський одноповерховий цегляний будинок із вигадливою верандою поки що стоїть, проте перекриття не витримало, впало. Про розмах колишнього парку нагадує старий дуб: меморіальна табличка пояснює поодиноким пілігримам, що Шевченко тут любив усамітнюватися … Тепер біля дуба пасуться кози…

Маєток Лук’яновича ще можна було б відродити, створивши там музей-заповідник. Проте неприкаяне село опинилося мовби в кутку свого району. Можливо, вихід саме в тому, щоб сполучити  Мар’янське з Миргородом асфальтівкою? А ще краще – взагалі передати його Миргородському району …

Утім, я навіть не про це, а про байдужість и небайдужість із боку громадськості й держави. Свого часу група «1 грудня» ініціювала відповідного листа прем’єру Володимиру Гройсману, проти нічого з того і не вийшло. Відповіддю було мовчання».

Як же ми без вас, Володимире Євгеновичу?..

Геннадій РИБЧЕНКОВ

Народне слово. - 2019. - 17 жовтня


 

Парадигма неокласики архітектора Якова Паученка

18.12.2020 09:55

Завітавши до художньо-меморіального музею Олександра Осмьоркіна, не можна не звернути увагу на велике фото меморіального комплексу із зображенням видатного єлисаветградського архітектора Якова Паученка з маленьким хлопчиком на руках – племінником, майбутнім професором живопису Олександром Осмьоркіним А підійшовши до вітрини, побачимо інші світлини: батьки Олександра Осмьоркіна – Олександр Павлович та сестра Якова Васильовича Паученка Олімпіада Василівна, юний Саша Осмьоркін, який, опираючись на стіл, задумливо дивиться у простір, розмірковуючи над малюнком пейзажного мотиву, а далі – Олександр Осмьоркін уже в більш дорослому віці в театральному костюмі Гамлета.

 

Усі ці світлини єднає одне прізвище майстра фотографії Давида Харлаба, з яким, можливо, родину Паученка-Осмьоркіних пов’язували не лише робочі, а й дружні відносини. Адже і сам Яків Паученко, судячи з численних аматорських фото в його будинку, захоплювався цим дивовижним мистецтвом світлопису.

За матеріалами електронного довідника обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Д.Чижевського, Харлаб Давид – єлисаветградський фотограф та підприємець кінця ХІХ – початку ХХ століття. Його фотосалон був одним з найпопулярніших в Єлисаветграді. Не випадково саме його обрали своїм «придворним фотографом» брати Роберт і Томас Ельворті. Давид Йосипович не лише знімав членів родини Ельворті, а й створював перші рекламні проспекти продукції їхнього заводу, у нього охоче фотографувалися місцева знать та юнкери.

 

Фактично це все, що достовірно відомо про нього. Але в історію міста він увійшов не лише завдяки своїм сповненим мистецького шарму світлинам, а й величному архітектурному шедевру Якова Паученка, який до нині називають будинком Харлаба.

Газета «Голос Юга» від 14 квітня 1914 року в розділі «Нові забудови» повідомляла: «Из частных построек довольно крупными обещают быть дом Харлаба на Дворцовой улице, угол Ингульской, дом Державца на Ивановской, угол Гоголевской, и некоторые другие. Дом Харлаба строится про проекту архитектора Паученко, которому принадлежит постройка домов господина Соловьева», а в жовтні цього ж року, в некролозі на смерть Паученка буде зазначено, що «Яков Васильевич был неутомимым работником. Будучи разбит параличем, с трудом передвигаясь по лесам, он посвящал целые дни постройкам. В последний вечер он ещё чертил деталь для неоконченного дома Харлаба…»

 

Акварельний ескіз будинку з особистим підписом, начерками та позначками архітектора зберігається в фондах художньо-меморіального музею О.Осмьоркіна. Він неодноразово експонувався на численних виставках, присвячених життю і творчості Я.Паученка. На ньому кутову будівлю, що є художнім завершенням перехрестя сучасних вулиць Дворцової та Декабристів, розгорнуто фронтально в горизонтальній площині, а лінії двох кварталів, що перетинаються, підкреслені стафажними рисунками екзотичного на той час транспорту – автомобіля з групою подорожуючих та постатей людей, що мирно прогулюються містом. Стильність, як для 1910-х років, подачі проєкту вказує і на оригінальну вдачу самого архітектора.

За даними місцевих краєзнавців, цей шедевр неокласики зводився близько п’яти років, що, швидше за все, виказує складності в його фінансуванні, адже будівельна практика того часу дозволяла зводити такий об’єкт набагато швидше. Весь цей час фотоательє Харлаба працювало майже поряд, в будинку купчині Гунькіної, нині також пам’яткою місцевої архітектури, в стилістиці якої поєдналися елементи неокласики, бароко та так званого цегляного стилю.

За одними даними, зокрема краєзнавця Вадима Смотренка, в новому будинку Давид Харлаб хотів створити власну школу фотографії, за іншими, означеними Оленою Классовою в статті «Архітектурна перлина міста», він присвятив будівлю своїй дружині: «Старожили міста переказують історію, що нібито до революції купол круглого даху ротонди був скляним і служив для освітлення оранжереї. Але можливо, це лише одна з багатьох легенд старого міста. Адже ні на дореволюційних фото, ні на планах будинку, скляного даху побачити не вдалося. Однак одна старенька мешканка нашого міста - пані Л.Ковальська ще в 1970-і роки розповідала, що чула від своєї матері, яка бувала в цьому будинку до революції, що Харлаб побудував цей будинок для своєї дружини, яку дуже любив, і що оранжерея все ж існувала в цьому будинку, а скляний купол мав спеціальні створки-дверцята, які могли відкриватися і закриватися на ніч. Тепер ми вже не дізнаємося про це».

 

Також можливо, що будинок зводився на частках з двома акціонерними товариствами – «Общество потребителей» та «Общество взаимного кредита» і Петербурзьким міжнародним кредитним банком, які тут розміщувалися з 1915 року до початку буремних революційних подій 1917-го. Думаю, що саме всі ці фактори в сукупності наштовхнули архітектора на звернення до неокласичних форм, звісно, що не обійшлося й без побажань замовника.

Центральний вхід будівлі виконано у вигляді ротонди з парними колонами іонічного ордеру, вершиною якої є підкреслений декоративним фризом купол-напівкуля, що створює відчуття архітектурної величі будівлі. Відкриті площини стін, наповнені чередою ритмів простих геометричних форм, контрастуючи зі сповненою символічних знаків скульптурною пластикою, створюють заворожуючу мелодію бравурного звучання з каменю та бетону.

Починаючи від верхньої частини фронтонів, будівлю прикрашають орнаменти у вигляді стилізованого листя оливи, барельєфні панно з зображенням грифонів, що охороняють чашу олімпійського вогню, левів в оточенні палаючих факелів – символів могутності та влади, павичів, які уявою художника перетворюються на ріг достатку, охоплюючи своїми тілами декоративну вазу з квітами та фруктами – знаками родючості та добробуту, а в вертикальній ніші лівого фронтону вмонтовано скульптурного глека з вічним вогнем – знаком безперервності життя. Архітектор неначе використовує мову символів як своєрідну рекламу, а можливо, втілює власне бачення принципів поняття класики.

У 1922 році зі встановленням нової більшовицької влади будинок Харлаба було націоналізовано, але функціональність та структурованість будинку збереглися. В основному тут розташовувалися магазини та банківські установи: у 1928-1930 рр. – Зінов’євський сільбанк, адже в 1924 році місто дістало нове ім’я – Зінов’євськ, в 1950 – 1965 рр. – швейне ательє «Люкс», а з 1965 р. – гастроном, другий поверх займали ощадкаси і банк.

У 1960-х – 1970-х рр. перехрестя на розі вулиць Леніна (сучасній Дворцовій) і Декабристів мало і народну назву «п’яний ріг» через розміщення в кутових будівлях гастроному, овочевого і горілчаного магазинів та пивного бару. І все ж ця неприваблива назва не заважала містянам призначати побачення та робочі зустрічі біля ошатного будинку, який в свідомості людей так і не став, а ні ательє, а ні гастрономом, а ні рестораном, який нині займає його приміщення, а залишався будинком Харлаба – своєрідною візитівкою міста, однією з останніх робіт зодчого Якова Паученка, що вражає монументальністю, масштабністю та неординарністю архітектурного рішення, приваблюючи та захоплюючи наших сучасників.

На одній із найкрасивіших центральних вулиць міста Дворцовій, що переходить у вулицю Архітектора Паученка, це ім’я вона, до речі, отримала в 2016-му з нагоди відзначення 150-річного ювілею з дня народження талановитого зодчого, знаходяться п’ять будівель, зведені за проєктами Якова Паученка: театр «Ілюзія» (Кіровоградський обласний загальноосвітній навчально-виховний комплекс гуманітарно-естетичного профілю, вул. Дворцова, 7), Гостинний двір (Кіровоградське обласне управління СБУ, вул. Дворцова, 9), Міжнародний кредитний банк (Ресторан «Prima», вул. Дворцова, 17), водолікарня Гольденберга (центральна міська лікарня, вул. Архітектора Паученка, 45), власний будинок архітектора Я. Паученка (художньо-меморіальний музей О. Осмьоркіна, вул. Архітектора Паученка, 89).

Ці ошатні будівлі є справжніми перлинами зодчества історичної частини нашого міста, його візитівками, і, мабуть, доцільною була б єдина назва вулиці – Архітектора Паученка.

Андрій НАДЄЖДІН, провідний науковий співробітник художньо-меморіального музею О.О.Осмьоркіна

Вечірня газета. - 2020. - 27 березня.


 

Війна не існує, якщо про неї нічого не відомо

18.12.2020 09:13

Сумна статистика: під час Другої світової війни на фронтах загинуло майже 1500 журналістів, військових кореспондентів колишнього Радянського Союзу.

Справжнього військового кореспондента слід було шукати не в штабі, а на командному пункті роти, в окопі, землянці, біля похідного солдатського багаття. Там, де гримить бій, де вирішується доля атаки. Редакції було не байдуже, з яких матеріалів робиться газета. Матеріал з третіх рук – не матеріал. Потрібно вирушити на лінію вогню і писати про те, що бачиш на власні очі.

І Арсеній Тарковський, і Сава Голованівський кодексу честі військового кореспондента дотрималися.

Саві Голованівському цьогоріч наприкінці травня виповнюється 110 років. Його мала батьківщина – село Єлисаветградківка нині Олександрівського району Кіровоградської області.

У червні 1941 року Сава Голованівський, як і багато інших письменників, пішов на фронт. Був кореспондентом фронтової газети «За честь Родины». Його бойове слово лунало на Південно-Західному фронті, на хвилях фронтового радіо, зі сторінок газет «Красная Армия», «Красная Звезда», «Известия», «Правда», «Литературная газета».

Надзвичайно люта зима 1941 – 1942 років стала тяжким випробуванням для письменників-фронтовиків. Не маючи власного транспорту, змушені весь час пересуватись з однієї ділянки фронту на іншу, «голосуючи» на заметених снігом степових дорогих, вони тяжко терпіли в благеньких шинельках та хромових чоботах від жорстоких морозів.

Наприкінці 1941 року тяжко поранений під час наступу 6-ї армії під Лозовою на Харківщині Голованівський потрапив до воронезького шпиталю. Про поета на війні говорять рядки вірша «Другові» (1943):

Не те щоб надто пнувся він в герої

чи безоглядно рвався уперед, -

він вірші пише, а з війни такої

не повернутись може і поет.

Скажи: якщо одержить похоронну,

нехай про смерть не думає мою -

мій вірш у полі займе оборону

і виграє в останньому бою.

Під його публікаціями стояли підписи: «Воронезький фронт», «Український фронт» чи просто «Репортаж з поля бою».

Велику популярність здобула «Пісня про мою Україну» (1942), написана в дні тяжкого відступу з України в приволзькі степи. Вона звучала в солдатських шпиталях, її слова читали бійці у фронтовій газеті в часи оборони Сталінграда.

Я вірив, що ворог тебе не поборе,

І ворог тебе не зборов, -

Він ще відповість за гірке твоє горе

І кров’ю заплатить за кров.

І слава твоя оживе неодмінно,

І доля розквітне ясна, Моя Україно,

Жива Україно,

Блакитна моя сторона.

Під час війни вийшли дев’ять збірочок поезій та нарисів Голованівського. Вдова письменника Катерина Трохимівна, яка мешкала в Києві, 1995 року разом з архівом Сави Овсійовича подарувала музею одну з них – «Мсти, воин!», видану в 1942 році в Уфі Спілкою радянських письменників України. Тоненька обкладинка, щонайскромніше оформлення, невелика за обсягом, збірка має вигляд, типовий для багатьох воєнних видань. Вгорі на обкладинці напис «Фронт и тыл».

Українські письменники раніше за інших відгукнулися на потребу фронту в книзі. Їхня бібліотечка «Фронт і тил» виходила російською і українською мовами.

Також маємо у фондах декілька фотокарток Сави Овсійовича воєнної доби: у воронезькому шпиталі після поранення (1941), з Леонідом Первомайським (1942), разом з військовими кореспондентами.

Нерідко бувало: військові кореспонденти йшли у бій разом з героями свого майбутнього нарису. Вдруге Голованівського було поранено влітку 1943 року під Бєлгородом. Війну закінчив у Берліні.

Ще довгий час воєнна тема бринітиме в творах Голованівського. Чи можна забути, як 7 листопада 1943 року в щойно визволеному Києві Микола Бажан, Олександр Довженко і Сава Голованівський вперше прийшли до Бабиного Яру і побачили гору недопалених трупів, затоптані у пісок окуляри та дитячі черевички.

Саву Голованівського нагороджено орденами Червоного Прапора (1943), двічі – Вітчизняної війни 2-го ступеня, медалями. Повернувся після перемоги у званні полковника. Уривок з вірша 1942 року якнайкраще завершить фронтову сторінку біографії Голованівського:

І не посміє нам ніхто сказати в вічі,

Що перед совістю нечесні ми були -

Що з долі власної взяли ми плату двічі

чи людству й вічності боргів не віддали.

Арсеній Олександрович Тарковський народився у 1907 році в Єлисаветграді. Батько – Олександр Тарковський, рідний брат Надії Тарковської, першої дружини Івана Карповича Тобілевича (Карпенка-Карого). Олександр Тарковський з десятирічного віку виховувався в родині Карпенка-Карого, у будинку, де нині знаходиться наш музей.

Арсеній Тарковський залишив наше місто у 1925 році. Він виїхав на навчання до Москви, де присвятив себе літературній діяльності.

У 1941 році, з початком війни, Спілку письменників, членом якої Арсеній Олександрович був з 1940 року, евакуювали до Татарії. Тарковський мав бронь, але совість і почуття обов’язку не дозволили йому скористатися привілеєм. Він написав 11 заяв з проханням відправити на фронт, і у грудні 1941-го був направлений у діючу армію кореспондентом газети «Боевая тревога». Два роки на фронті і майже весь час – на передовій. У 1942 році написав пророчі вірші:

Немецкий автоматчик подстрелит на дороге,

Осколком ли фугаски перешибут мне ноги,

В живот ли пулю влепит эсэсовец-мальчишка,

Но все равно мне будет на этом фронте крышка,

И буду я разутый, без имени и славы,

Замерзшими глазами смотреть на снег кровавый.

Орденом Червоної Зірки військовий кореспондент Тарковський нагороджений за те, що під час штурму висоти замінив убитого командира роти. Підрозділ успішно завершив атаку.

Війна, у всій її ненормальності, – у віршах поета:

Судьба, куда ты немца занесла,

Зачем его швырнула как мешок

У старого орловского села

Что, может быть, он сам недавно сжег?

Так, через эти чуждые гробы,

Колеса наши пролагают след.

А что нет дела немцу до судьбы,

То и судьбе до немца дела нет.

У грудні 1943 року під Городком Вітебської області Арсенія Олександровича поранено розривною кулею в ногу. Ампутацію лівої ноги проводили тричі, ніж хірурга підіймався все вище, почалася газова гангрена. У січні 1944 року гвардії капітана доправляють у шпиталь в Москву, де в результаті ще однієї операції гангрену зупинили.

Арсеній Тарковський був стриманою людиною. Коли вже в мирний час розмова заходила про війну – замикався в собі.

Війна минула, а випробування долі тривали. Через рік після перемоги сумнозвісною постановою ЦК КПРС поза законом поставлено творчість Михайла Зощенка і Анни Ахматової. Перша книга Арсенія Тарковського як митця цієї ж когорти вилучена з друку на шістнадцять років.

У 1948 році сталінський уряд розгорнув боротьбу з «космополітизмом», а по суті – масштабну антисемітську акцію. Сава Голованівський став однією з головних мішеней в Києві. Його звинуватили в націоналізмі і антипатріотизмі. Двері журналів і видавництв розчинилися перед ним лише через дев’ять років.

…Але це вже інша історія.

Лариса ХОСЯІНОВА, директор літературно-меморіального музею І. Карпенка-Карого

Вечірня газета.-2020.-8 травня

   

Степова дивізія Пестушка

18.12.2020 09:05


Історія одного з найуспішніших антибільшовицьких повстань

 

“За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!” Ці слова стали сигналом до антибільшовицького повстання у Кривому Розі 10 травня 1920 року. Так розпочався бойовий шлях Олександрійської Повстанської повітової дивізії (Степової дивізії).

Повстанню передувала спроба більшовиків здійснити мобілізацію українських селян до лав Червоної армії. Напередодні вони погрожували селянству: “Все уклонившиеся от явки будут рассматриваться как дезертиры, за что понесут суровое наказание по законам военного времени”.

 

Одним з тих, хто відповідав за мобілізацію на Криворіжжі, був Кость Пестушко – член Ганнівського волосного ревкому. Він вирішив скористатися нагодою підняти селян проти “робітничо-селянської влади”. Пестушку було відомо про плани більшовиків відправити українських новобранців до військових частин, розташованих в Росії: Казані, Тулі, Саратові. 10 травня 1920-го під час збору мобілізованих у Кривому Розі Пестушко застрелив воєнкома. Згодом три постріли вгору та його слова: “За нашу кров! За нашу честь! За кривди нашому народові!” – стали сигналом до початку повстання.

 

За півгодини повстанці захопили приміщення Криворізької ЧК, визволивши з підвалів чимало в’язнів. Після семигодинного бою вони повністю звільнили місто від більшовиків. Невдовзі численні колони повстанців, до яких приєднувалися місцеві мешканці, вже маршували Кривим Рогом з піснею “Ще не вмерла Україна...”. Ця перемога стала початком одного з найбільших антибільшовицьких повстань у 1920 році (травень-жовтень), яке охопило терени Херсонської, Катеринославської, Київської губерній.

“Случилось невероятное. Новобранцы Криворожского уезда взбунтовались. Заняли город... Восстанием руководит некий Блакитный, офицер царской армии, а позже видный петлюровец, пролезший на должность председателя волисполкома, а наши шляпы проспали, и вот вам результаты...” – з розпачем коментували більшовики втрату Кривого Рогу.

Насправді “Блакитний” – то було псевдо Костянтина Пестушка. Він народився 14 (26) лютого 1898 року в селі Ганнівці Криворізького повіту Катеринославської губернії (нині – Петрівський район Кіровоградської області). Батьки були заможними селянами, які подбали про гарну освіту для сина. Спочатку Пестушко закінчив Криворізьку гімназію, а в 1913 році вступив до Олександрівського механіко-технічного училища (нині – Запорізький національний технічний університет). Навчався він непогано, однак під час Першої світової війни в 1916-му покинув навчання та добровольцем вирушив на фронт. У ранзі підпоручика командував ротою на Західному фронті.

Мобілізований до війська в добу Скоропадського, Пестушко під час протигетьманського повстання підтримав Директорію. Після повстання, ймовірно, очолив Маньківський полк Дієвої армії УНР. З архівних документів відомо, що в січні-лютому 1919-го командиром цього полку був старшина на прізвище “Пестушко”. І хоча його ім’я не наводиться, можемо припустити, що це був саме Кость Пестушко, оскільки інший старшина з таким прізвищем в армії УНР не згадується. В жовтні 1919-го Пестушко брав участь у повстанському русі проти білогвардійців на теренах Центральної України, ухилившись, за спогадами сестри, від мобілізації до лав денікінців. Віктор Білаш, начальник штабу махновців, згадував, що в жовтні 1919-го за їхньої підтримки Пестушко створив кількатисячну Середньодніпровську групу, однак невдовзі розірвав контакти з анархістами та почав діяти самостійно.

 

У січні 1920 року він повернувся до рідного села, де був обраним головою волосного ревкому та виконував обов’язки комісара Ганнівської волості. На цих посадах Пестушко перебував аж до самого початку Криворізького повстання в травні 1920 року.

У Кривому Розі повстанці протрималися кілька днів та вирушили у рейд теренами Херсонщини та Катеринославщини, поповнюючи лави селянами, котрі були не вдоволені “обдирством” – так іноді в селах називали аграрну більшовицьку політику. Невдовзі загін Пестушка перетворився на потужну кількатисячну дивізію, сформовану переважно з мешканців Олександрійського повіту Херсонської губернії, звідси й її офіційна назва – Олександрійська повстанська повітова дивізія (Олександрійська, Степова). Отаманом був Кость Пестушко, якого за колір очей називали ще й Блакитним.

Дивізія складалася з чотирьох полків: перший кінний – Лютого, другий кінний – Гнибіди, третій піхотний – Тишаніна, четвертий запасний – Штиля, а також ударно-розвідувального загону Чорного Ворона (Миколи Скляра). Загін Чорного Ворона складався з колишніх махновців, начальник розвідки Житкевич також пройшов школу революційної Повстанської армії України. Отже, в складі Олександрійської дивізії було чимало махновців, що доводить контакти Пестушка з українськими анархістами у 1919-му. Дивізія мала чітку структуру: штаб, розвідку, дивізійний суд. Тож попри свій повстанський характер була організована на зразок регулярної військової частини. Генерал-хорунжий Дієвої армії УНР Микола Капустянський у 1947-му в передмові до книги Юрка Степового, брата Костя Пестушка, “В Херсонських степах”, присвяченій історії Олександрійської Повстанської повітової дивізії, високо оцінив її бойові якості, хоча зазвичай був критичним у ставленні до загонів отаманів: “На маргінесі вирішальних подій 1920 року яскраво зарисовується роль, вага і значення організованого повстанського руху як сприятливого чинника в нашій боротьбі. Таким цінним чинником, зокрема, була дисциплінована, боєздатна і відважна Степова дивізія. Низка її блискучих перемог та бойових осягів може служити зразком маневреності і оперативності, вправності її провідників та мужності і войовничої вдачі партизанів”.

Найбільшими успіхами повстанців були захоплення Кривого Рогу, Олександрії, Херсона. Після захоплення Кривого Рогу Олександрійська повітова дивізія озброїлася, значно посилилася і зросла, за різними джерелами, до 15-20 тис. бійців, хоча, напевне, ці цифри перебільшено. В травні 1920-го повстанці діяли на теренах Центральної України. Вони нищили більшовицьку адміністрацію, захоплювали зброю, брак якої постійно відчувався. Після нападів на міста та містечка, у яких їм сприяли міліціонери, що симпатизували повстанцям, вони відходили в рідні села. Степовий згадував про атмосферу, яка панувала в них після повернення повстанців: “По селах, через які проїжджають колони, дівчата й жінки, старики і діти безперервним ланцюгом стоять із повними кошиками ягід і щедро обдаровують вояків. Пізно ввечорі село Верблюжка (яке в 1919 році було одним із опорних пунктів отамана Григор’єва – авт.)” заповнилося військом до кінця. Але це військо не було схоже ні на котовців, ні на денікінців. Усе свої близькі, знайомі і рідні хлопці з навколишніх сіл. У кожному подвір’ї немов на Пречисту на ярмарку – шум, гомін, вигуки, повстанці розташовуються попід соломою, просто на токах, на запашному сіні".

Більшовики силами Криворізької та Єлисаветградської ЧК намагалися вибити повстанців з Верблюжки, але зазнали поразки. Олександрійська дивізія здобула значні трофеї та почала готувати наступ на Олександрію. Цей повітовий центр Херсонської губернії мав солідну залогу: два полки новобранців, чекістський полк, кілька загонів ЧОП (“частини особливого призначення”).

Більшовицькі загони розмістилися в касарнях поблизу залізничного вокзалу. Готуючись до атаки, Пестушко відправив до міста розвідницю, яка мала надати точніші дані про чисельність та розташування червоних у місті. Проаналізувавши отриману з міста інформацію, повстанці оточили Олександрію кільцем. Попередньо було перекрито дороги з Єлисаветграда, Знам’янки, П’ятихаток, Кривого Рогу. Штурм повітового центру розпочався 29 червня 1920 року вдосвіта, а на ранок усе місто вже було в руках повстанців. Степовики полонили чимало чекістів, частина червоноармійців, перебивши своїх командирів, перейшла на бік повстанців. Степовий писав про настрій містян Олександрії після перемоги Олександрійської дивізії над більшовиками: “Тим часом на Соборній площі біля храму із золотими банями зібралися тисячі народу вітати своїх визволителів. На імпровізованій трибуні стояв Вовгура (один з командирів дивізії – авт.). Він поздоровляв горожан з великим святом...”

Не затримавшись в Олександрії, дивізія Костя Пестушка в липні 1920-го успішно атакувала Херсон. Юрко Степовий вкотре колоритно змалював ранкову атаку на місто: “Херсон спокійно спав. Раптом із пожежної вежі пролунав дзвін – один, другий, третій... Полився смертоносний вогонь відразу із кількох «максимів», до них приєдналися «кольти», вибухнули гранати, розляглося грізне: ”Сла-ава-а" – все змішалося в смертельному танку. Повисли в повітрі одчайдушні крики, зойки, стогони. Повстанські резерви заливали широкі вулиці міста. Але в їхній допомозі майже не було потреби, бо призначені пункти вже були опановані ударними групами. Напад проходив удало. Все швидко кінчалося...Біля четвертої години місто було в руках повстанців. Площа залита народом. На селянському возі, як на трибуні, з’являється Блакитний. Усміхненим поглядом обвів натовп. Людське море затихло. Гучний голос отамана прорізав заворожену тишу..."

Щоправда, в Херсоні повстанці надовго теж не затрималися.

Успіхи степовиків серйозно турбували більшовицькі залоги. Схвальні оцінки воякам Пестушка залишив не лише генерал-квартирмейстер Дієвої армії УНР М. Капустянський, а й чекіст Борис Козельський, який у книзі “Петлюрівське повстанство” чимало уваги приділив дивізії Пестушка: “Олександрійська дивізія цікава головним чином через те, що вона являє собою майже єдиний приклад, коли отаманам пощастило об’єднатись і на довгий період утворити серйозну бойову силу. Сили дивізії сягали 15-20 тис. чоловік. В районі діяльності Олександрійської дивізії майже неможливо було проводити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки – вони зробили з деяких повітів кип’ячий казан”. Чисельність дивізії Б. Козельський обраховував від 15 до 20 тис., але ці дані також є завищеними.

У серпні 1920-го дивізія Костя Пестушка увійшла на терени Єлисаветградського та Олександрійського повітів Херсонської губернії (нині – Кіровоградська область) та планувала наступ на Єлисаветград, але атакувати місто з невідомих причин не наважилася. Повстанці Блакитного кружляли в селах навколо міста, яке перебувало на осадному становищі. Поява степовиків значно посилила та пожвавила повстанський рух, хоча й спровокувала більшовиків на проведення червоного терору проти селян, які підтримували повстанців. “Бандитизм у 1920 році особливо сильно лютував в Олександрійському, Чигиринському та Черкаському повітах. Цей район був справжнім кублом великого бандитського руху”, – писав чекіст Борис Козельський.

Неподалік від Єлисаветграда знаходився Холодний Яр – великий центр повстанського руху. Для об’єднання повстанських загонів Пестушко направив дивізію до Холодного Яру. У вересні 1920 року степовики об’єдналися із Холодноярською бригадою. На нараді повстанців у Медведівці холодноярці обрали Костя Пестушка отаманом Холодного Яру (Холодноярської бригади). Юрій Горліс-Горський залишив опис зовнішності Костя Пестушка: “Отаман степовиків, що прибув у супроводі старшин на конях, виглядав імпозантно. Середніх літ (тут Ю. Горліс-Горський помилився, бо в 1920-му Пестушку виповнилося 22 роки. – Авт.)”, кремезний чоловік із військовою виправкою. Одягнений у простеньке вбрання військового крою, але з “цивільного” темно-сірого матеріалу. Мав лише револьвер, далековид та планшет із мапою".

Під командою Блакитного тепер була сила в кілька тисяч багнетів, десятки кулеметів, але повстанцям бракувало згоди. Вони так і не змогли виробити єдиної тактики боротьби, щоправда, домовилися спільними силами атакувати Черкаси. Та напередодні штурму міста повстанці Олександрійської дивізії дістали звістку про червоний терор проти своїх родин: “Степовики замітингували і поставили Блакитному вимогу, щоб негайно вів їх рятувати родини. Переконати козацтво залишитися Блакитний не зміг. Тож прислав до нашого штабу начальника контрозвідки Житкевича з повідомленням, що складає з себе обов’язки командира об’єднання і вирушає з дивізією на Херсонщину”, – згадував свідок цього епізоду Горліс-Горський. Повстанці були занадто “прив’язаними до своєї стріхи”.

Під час повернення до рідних сіл шляхи Олександрійської дивізії перетнулися з будьонівцями з Першої кінної армії, які теренами Центральної України просувалися з польського на кримський фронт. Рятуючи основні сили дивізії та завдавши значних втрат ворогу, в запеклому бою з будьонівцями поблизу села Розумівка (нині – Олександрівський район, Кіровоградська область) загинув загін Чорного Ворона (Миколи Скляра). Впродовж жовтня та листопада 1920-го степовики вели бої з регулярними частинами червоних. Чекіст Козельський писав, що для знищення Олександрійської дивізії червоне командування виділило дві піші бригади та декілька загонів Першої кінної.

Зазнавши поразок у боях з будьонівцями та розуміючи, що погано озброєні повстанці не зможуть успішно боротися з вишколеним військом, Пестушко припинив бойові дії проти більшовиків. Наприкінці листопада 1920-го через нестачу амуніції та теплого одягу він ухвалив рішення про тимчасову демобілізацію дивізії, однак відновити її як бойову одиницю отаману вже не вдалося. Морози охолодили повстанський дух, а втома від війни та запровадження більшовиками нової економічної політики (НЕП) зробили свою справу. Пестушко не зміг підняти своїх бійців на продовження боротьби.

У 1921-му Блакитний готував повстання проти більшовиків, але, викритий зрадником, потрапив у засідку та загинув у бою в рідному селі Ганнівці 9 травня 1921 року. Чекісти віддали тіло батькам, і вони таємно поховали його на центральному цвинтарі села.

У сучасній Україні про Костя Пестушка не забувають, по-різному вшановуючи його пам’ять. У Кривому Розі ультрас футбольної команди “Кривбас” під час матчів вивішували на секторах банери із зображенням Костя Пестушка, нагадуючи про повстання у Кривому Розі в травні 1920-го, де йому встановлено пам’ятник. У Кропивницькому та Дніпрі прізвищем отамана названо вулиці, в рідному селі Ганнівці з ініціативи місцевої громади Пестушку теж встановлено пам’ятник. А 23 серпня 2019 року 17-й окремій танковій Криворізькій бригаді ЗСУ присвоєно ім’я Костя Пестушка.

Юрій МИТРОФАНЕНКО, кандидат історичних наук

Вечірня газета.-2020.-15 травня

 

Троцький та Винниченко: степові деміурги революцій у 1920 році

18.12.2020 08:55


Лев Троцький та Володимир Винниченко – дві постаті, що відігравали провідні ролі у фатальних подіях 1917-1920 років, були не лише політичними опонентами, а й однолітками та земляками по степовій Херсонщині. Чи мав фактор земляцтва деміургів української та російської революцій вплив на долю України, що вивільнялася тоді з руїн Російської імперії?

У 1879 та 1880 рр. на Херсонщині (Херсонської губернії) народилися деміурги епохи революцій 1917 року – Лев Троцький та Володимир Винниченко. Нині це терени Центральної України, Кіровоградська область. Обидва із захопленням згадували про ландшафти, які їх оточували. Наприклад, Володимир Винниченко писав: «Ви уявіть собі я народився в степах. Ви розумієте, добре розумієте, що то значить «в степах»? Там перш за все немає хапливості… І тому чоловік собі їде, не псуючи крові хапливістю, і нарешті, приїжджає туди, куди йому треба. Отже, я виріс у тих степах, з тими волами, шуліками, задуманими могилами… В тих степах виробилася кров і душа моя».

Троцький спогадів про степ не залишив. Його тягнуло не в українські степи, які за влучними словами іще одного їхнього земляка Юрія Яновського «пахли Техасом», а в міста. Найбільше враження на нього справив Єлисаветград: «Ни одна из столиц мира – ни Париж, ни Нью-Йорк – не произвела на меня впоследствии такого впечатления, как Елизаветград (правильно Єлисаветград. – Авт.), с его тротуарами, зелеными крышами, балконами, магазинами и красными шарами на ниточках. В течение нескольких часов я широко раскрытыми глазами глядел в лицо цивилизации».

Відомо, що Лев Троцький потрапив до Єлисавета (Єлисаветграда) Бобринецьким шляхом, куди приїхав разом з батьком для торгівлі. Володимир Винниченко, який у дитинстві нагадував свого літературного Федька-Халамидника, мешкав поруч того самого Бобринецького шляху, тож, суто гіпотетично, їхні шляхи ще тоді могли перетнутися… Далі були буремні революційні університети: в’язниці, заслання, переслідування… Неспокійний 1917 р. Л. Троцький та В. Винниченко зустріли як деміурги революцій: російської та української. У грудні 1917 р. конфлікти двох революцій переросли у війну між Росією та Україною. Земляки-політики, які володіли літературним хистом, були причетними до документів урядів, до яких вони належали. Попри ідеологічні розбіжності їх єднала одна риса: вони звинувачували один одного в зраді революційних ідеалів. Долю рідної для них Херсонщини бачили в складі різних держав. Географія Троцького та його позиція під час переговорів у Бресті не узгоджувалася з географією Винниченка, яку той боронив ще в 1917 р. Актуальне та болюче нині питання «Чий Крим?» тоді формулювалося інакше: «Чий Донбас? Чий Київ? Чия Кубань? Приазов’я? Слобожанщина?» та їхня мала батьківщина – Херсонщина!

1918 та 1919 роки для Володимира Винниченка були короткими (у плані його політичної кар’єри). Успіхи були короткочасними, а перемоги змінювалися нищівними поразками. У той час, як Лев Троцький перетворювався на справжнього демона революції! Однак наприкінці 1919 року земляки-політики, здається, знайшли формулу, яка усувала конфлікт російської та української революцій: незалежна радянська Україна! Щоденник Володимира Винниченка, у якому він, до дискредитуючих його особистість нюансів, але чесний сам із собою фіксує надію автора, що ставлення більшовиків до України суттєво змінилося. Ось, наприклад, запис від 12 грудня 1919 р: «Відомо, що Троцький видав наказ до Червоної армії, яка оперує на Україні, в якому говориться, що червоні війська ідуть не завоювати Україну, а визволяти. І коли денікінські банди буде розбито, тоді українське робітництво й селянство самі вирішать, в яких відносинах бути Україні з Росією. І кінчає: Хай живе незалежна Совєтська Україна!». Отже, все показує, що ніби має бути на Україні інший курс більшовиків.

Станіслав Кульчицький – відомий дослідник більшовизму на теренах України, зазначив, що ця резолюція ввела в оману такого досвідченого політика, як Володимир Винниченко. Треба зазначити, що не тільки його, а й багатьох українських повстанських ватажків, які повірили більшовикам. Серед них А. Гулий-Гуленко та Ю. Божко – запеклі борці з більшовизмом у 1918 – 1919 роках. Крім повстанців, ціла впливова українська партія боротьбистів розпустилася та стала частиною КП(б)У. Заяви Льва Троцького ширилися тисячами листівок Україною. Під їх впливом Володимир Винниченко повертається з еміграції з твердими намірами розбудовувати незалежну радянську Україну. Його приїзд більшовики намагалися використати якнайкраще! Зокрема, газета «Червоне село» наголошувала: «Володимир Винниченко, уповноважений представник Радянської федерації у Відні… Перебування його зараз з нами, його участьу нашій боротьбі свідчить про те, що маси з нами”. Отже, під впливом заяв Льва Троцького відбулося повернення Володимира Винниченка в політику або його третє сходження на Голгофу, як він сам про це сказав. Щоб з’ясувати погляди більшовиків на майбутнє української держави, В. Винниченко намагався зустрітися з їхніми лідерами – В. Леніним, Л. Троцьким та І. Сталіним. До В. Леніна його не допустили, розмова з мовчазним І. Сталіним у потязі нічого не прояснила, а от спілкування з Л. Троцьким мало значно вагоміші наслідки для В. Винниченка. Ці зустрічі відбулися в червні 1920 р. Цікаво: чи знали ці деміурги революцій про своє земляцтво? Проте, напевно, у червні 1920 р. обом було не до сентиментів, тим більше, що демону революції Л. Троцькому ніколи не була властива людська романтика. Він надавав перевагу романтиці революційній! Розмови точилися значно серйозніші – про майбутнє радянської України!

Лев Троцький, як відомо, щоденників не вів, а в книзі його спогадів про цю зустріч немає жодної згадки. А от Володимир Винниченко ретельно занотовував деталі бесід із Л. Троцьким на сторінках свого щоденника. Перемовини проходили в Кремлі. Зустрічалися вони кілька разів. Зокрема, Володимир Винниченко зазначив, що Лев Троцький під час першої зустрічі повів себе достатньо віддалено, намагався відправити його до Петрограда для агітації робітників, що В. Винниченко розцінив як своєрідне заслання. Значно змістовнішою була зустріч 19 червня 1920 р., коли політики-земляки могли обговорити долю радянської України та роль Володимира Винниченка в її розбудові. Від Льва Троцького як надвпливового більшовика залежало дуже багато. Зустріч з Л. Троцьким 19 червня 1920 року остаточно переконала Володимира Винниченка у неможливості існування незалежної радянської України. Це була його принципова позиція в переговорах з більшовиками! Щоденник, який він вів, передав дух атмосфери тієї зустрічі:

«Тільки що мав розмову з Троцьким. Вона мені найкраще прояснила позицію РКП. Недурно казали, що він, живучи з військовими, набрався військового духу і говорить одверто і прямо те, що інші ховають під ласкавими фразами. Спочатку він докорив мені, що я не поїхав у Петроград, як ми умовились. Але тепер і не можна вже, бо треба їхати на Україну. Отже, мої портфелі мені забезпечуються: я буду військовим наркомом і членом воєнревсовета. На моє питання, які будуть мої функції й компетенції, він нічого не сказав, а ле заговорив про те, що такі й такі функції має той і той. Себто функцій у мене не буде ніяких. Я буду собі фігурувати. Далі, на моє питання, чи зформовані на Україні військові частини лишаються на Україні, чи пересилаються на інші фронти за межі України, він відповів, що буває і так, і так.

Значить, іменно пересилаються за межі, як мені тут і говорили. Мало того, щоб зарані попередити мене, щоб я не мріяв ні про яку українську армію він сказав, що формувань, частин уже є досить, нових формувань не треба; треба тільки поповняти кількість тих, що є. Значить, ті, що будуть притягнені мною, мають іти в руські частини й розтворятися там: Словом, ніякої української армії і ніяких можливостей і тенденцій її творити не дається. Рішуче й категорично… На тому ми й розсталися».

Під впливом цієї розмови В. Винниченко зробив висновок, що декларація земляка-політика таки ввела його в оману, ніякої незалежної України російські більшовики не збираються дозволяти, а розмови про зміни в національній політиці це «балачки й хороші слова, а суть інша. Ніяких змін у політиці партії не може бути». Інший впливовий більшовик Л. Камєнєв намагався переконати ще потрібного, як символ, більшовикам Володимира Винниченка, що, мовляв, розмова з Львом Троцьким – звичайне непорозуміння, а життя сильніше за теорії Троцького. Однак Винниченко вже прийняв рішення: «досить стати комуністом, щоб зробитися зрадником національного визволення!».

Ще до розмови з Л. Троцьким він чув від більшовиків, що ніякої України не було й немає; в Україні всі чудесно говорять по-російськи і все це українське питання – вигадка. Державний діяч Георгій Чичерін без усякої дипломатії заперечив право України на Донбас та Кубань! Володимир Винниченко зробив висновок: «Революція на Україні проводиться головним чином військом і тими партійними силами, які присилаються з Росії… Вся У.С.Р.Р. як окрема держава є фікція. Це треба сказати одверто і чесно, її «самостійність», «федеративність», «самостійна конституція» і т. п. існує тільки в офіційних заявах, нотах і деклараціях… Як це не прикро констатувати, але відношення соціалістичної Росії до соціалістичної Україні дуже нагадує відношення імперіалістичних держав до своїх колоній, а правительство фіктивної робітничо-селянської держави – фіктивним, з більшим правом його можна назвати «колегіальним намісництвом в колонії», або «Тимчасовою комісією Р.С.Ф. С. Р для повільної безшумної ліквідації української державності», аніж Урядом».

Щоправда, перемовини з більшовиками ще тривали: Володимир Винниченко вимагав впливових посад, щоб реалізувати свої плани розбудови України як радянської держави. Висував свою головну вимогу – не залежний від Росії статус радянської України! Вимагав ввести його до складу Політбюро ЦК КП(б)У, бо, на думку В. Винниченка, тільки це давало можливість впливати на події. Більшовики сприймали його наміри як кар’єристські. «Вы хатітє власть?» – з сарказмом запитав його головний «українець» болгарин Християн Раковський, який очолював РНК УСРР – вищий орган влади. Проте, здається, що Володимир Винниченко був щирим, коли писав, що портфелі його цікавили менше, ніж незалежний статус радянської України! Зокрема, він відмовився від пропозицій Льва Троцького отримати впливову посаду наркома військових та закордонних справ і навіть члена Реввійськради, коли Л. Троцький рішуче зазначив, що ніякої незалежної української політики та війська не може бути. А переговори стосовно його членства в Політбюро ЦК КП(б)У завершилися відмовою більшовиків. Це й призвело до цілковитого розриву «усяких подальших відносин».

У вересні 1920 р. з великими труднощами Володимиру Винниченку вдалося покинути Москву. Під час перебування в Україні, розуміючи, що з еміграції дороги додому більше немає, він захопив із собою грудку української землі. Цей оберег В. Винниченко тримав у гаманці та зберігав до кінця життя. Нині він є складовою частиною «кімнати Винниченка» в обласному краєзнавчому музеї Кропивницького, яку привіз Володимир Панченко. Уже за кордоном В. Винниченко піддав критиці політику більшовиків в Україні. За це 5-й Всеукраїнський з’їзд рад, що відбувся в лютому-березні 1921 р., оголосив Винниченка «ворогом народу та поза законом». До речі, це його тільки потішило, бо було своєрідним визнанням заслуг у боротьбі з російським більшовизмом на захист української державності. Він із властивою йому іронією писав: «Недавно я довідався про таку річ: П’ятий з’їзд Рад робітничих та Селянських депутатів оголосив мене «поза законом»… Сим заявляю, що дійсно, я – щирий ворог сеї банди, яка сміє називати себе представниками народу… Охоче, всією душею стаю поза його законом. І не тільки поза, але й проти, як усі роки стояв проти закону всякої реакції».

А з Львом Троцьким Володимир Винниченко більше не бачився. Проте в еміграції їхні політичні погляди знову збіглися по двох питаннях: боротьбою зі сталінізмом та ідеєю розбудови незалежної радянської України. Наприкінці життя Л. Троцький став поборником незалежної радянської України, можливо, згадував й бесіди з В. Винниченком у 1920 р. Однак тепер обидва революційних деміурги були далеко як від України, так і від реалізації своїх політичних проєктів. Володимир Винниченко у Франції поринув у літературно-наукову роботу, а гострий публіцистичний стиль Льва Троцького обірвав удар важкого сталінського льодоруба в 1940 р. Саме в далекій Мексиці він усвідомив значення слів старого ребе: «Революції роблять Троцькі, а страждають Бронштейни».

Винниченко ж пережив свого земляка на 11 років і встиг написати «Слово за тобою, Сталіне!». Сталін не відповів… Усіх трьох розсудила історія: Україна перестала бути радянською і лише тоді стала незалежною.

Юрій МИТРОФАНЕНКО, кандидат історичних наук, мандрівний історик, лауреат обласної краєзнавчої премії імені Володимира Ястребова

Вечірня газета.-2020.-29 травня


   

Страница 2 из 6