Кропивницький на шпальтах газет

Отаман Палій проти отамана Пекла, Або як випускник Єлисаветградського кавалерійського училища ловив Котовського

16.12.2020 15:43

Григорій Котовський на прізвисько «атаман Ада» – одіозна особистість буремного революційного періоду 1917-1921 років. Його до краю міфологізована та героїзована персона  стала героєм анекдотів, художніх фільмів, сучасних серіалів,  книжок. Його ім’ям були названі вулиці, мешканці яких й досі пишаються тим, що вони «котовці», хоча заперечують при цьому прихильність до грабіжництва та бандитизму, якими протягом життя у різних формах займався їхній кумир. Ім’ям Котовського називали міста та села. Більш того, цей грабіжник та вбивця, не позбавлений підприємницького хисту, мав навіть свій мавзолей! Забальзамованого кримінального авторитета початку ХХ ст. вшанували в місті Бірзула, яке у 1935-му році на його честь перейменували на Котовськ, але з 2016-го воно зветься Подільськ. Щоправда, мумії «атамана Ада» не довелося довго насолоджуватися червоним паломництвом до свого праху. В 1941 році румуни під час Другої світової війни частково ліквідували місце культу особистості Котовського, викинувши його тіло з мавзолею.

Викладене вище – це відомі у вузьких наукових колах факти, про які пересічним громадянам, на жаль, мало відомо. Це довів досвід роботи в топонімічній комісії Кропивницького, особливо під час перейменування вулиці з Котовського на Петлюри, коли її мешканці вперто хотіли залишатися «котовцями». А от нещодавно вдалося натрапити на нову інформацію про те, як Михайло Сидорянський (повстанське псевдо – Палій), випускник Єлисаветградського кавалерійського училища, ледь не полонив Котовського в 1921 році  під час Листопадового рейду армії УНР – події, більш відомої під назвою Другий Зимовий похід. Цей факт вдалося виявити в книзі відомого українського історика Ярослава Тинченка «Лицарі Зимових походів 1919 – 1922 рр.». Одним з його учасників був Михайло Сидорянський-Палій. Хай вас не дивує той факт, що випускник імперської військової школи був патріотом України, таких серед вихованців елітного військового закладу на Ковалівці було чимало. Першим увагу до цього факту привернув Сергій Шевченко в книзі «Кавалерія», коли згадав про кількох випускників – військових армії УНР та учасників повстанського руху. Cеред інших були один із засновників Вільного козацтва Іван Полтавець-Остряниця та Микола Садовський, син відомого актора та режисера Миколи Садовського.

Михайло Палій – надалі будемо називати його саме так – був запеклим борцем за ідеали УНР та прихильником повстанської війни. Він народився в 1895 році у Білій Церкві, навчався в Єлисаветградському кавалерійському училищі ( до речі, в багатьох біографічних довідках Сидорянського цей епізод не згадується). З 1917 року брав участь у процесах Української революції, підтримував українізацію армії, закінчив інструкторську школу старшин. В 1919 – 1920 роках він був серед учасників Першого Зимового походу, який з січня по квітень 1920 року тривав теренами нашого краю. Палія – як молодого та перспективного старшину – відзначив сам Михайло Омелянович-Павленко – командувач армії УНР, що здійснювала небезпечний рейд тилами білих та червоних окупантів. Тому не дивно, що під час наступного походу Палій – за умов, коли багато досвідчених старшин не взяли в ньому участь – очолив Подільську групу армії УНР. До речі, двоє з трьох керманичів груп Другого Зимового походу були нашими земляками: Палій очолив Подільську групу, Андрій Гуленко (Гулий-Гуленко) – Бесарабську. Загальне керівництво здійснював Юрко Тютюнник. Загалом, ця військова операція була невдалою, але група Палія мала найбільші військові здобутки та зазнала найменших втрат. Проти українських вояків, які в жовтні 1921 року перейшли кордон Польщі та УСРР, червоні серед інших підрозділів кинули і загони Котовського. Так перетнулися шляхи Палія та Котовського, і це ледь не призвело до загибелі одіозного червоного командира з кримінальним минулим. Цей епізод стався 29 жовтня 1921 року біля села Згарки, що на Поділлі (Хмельницька область). Повстанцям вдалося провести результативну розвідку та непоміченими вийти з села, в якому, як писали червоні мемуаристи, «гарнизон нескучно проводил время».

В сутінках 29 жовтня 1921 року вояки УНР, одягнені в здобуту в боях червоноармійську форму, непомітно пробралися до Згарок. Селяни, які підтримували українське військо, розповіли,  як легко можна дістатися штабу дивізії червоних та захопити самого Котовського. Для зручності на нозі кожного українського вояка була пов’язана біла стрічка. Один з учасників того бою, сотник П. Сумароків з Харківщини, залишив цікаві спогади про той бій:

«Наша кіннота оточила село і дороги, а «піші кіннотчики» вскочили в село і скоро поспішали, щоб захопити штаб і самого Котовського. Ми без великого шуму ліквідували котовців та забрали їхню зброю. Нарешті нашій групі вдалося дібратися на подвір’я, де містився штаб дивізії. Це було широке і подібне, як у нас в Україні в містах і містечках, де є заїздні двори… Моя групка поспішала до будинку, але при дверях зчинилася бійка з вартою, яка не пускала нас до середини. Тоді наганами і багнетами очистили собі дорогу та вскочили до кімнати… Котовського вже не було, втік через вікно, залишивши нам свого старшину, на вішаку свою бекешу, торбу з мапами, шаблюку і коня».

Серед інших трофеїв були прапори червоних полків, неуживані сідла – дуже необхідна повстанцям річ під час походу, та різноманітна амуніція. Правди ради, український повстанець писав, що котовці, навіть без свого командира, який покинув їх напризволяще в скрутну хвилину, чинили запеклий опір. Однак перевага була на боці повстанців: П. Сумароків писав, що затиснуті  на краю села «котовці втікали, як хто міг, щоб тільки урятувати своє життя. Але наша кіннота їх уже очікувала, і як тільки появилися, то зараз наші кіннотники їх немилосердно рубали. Лише деяким котовцям вдалося утікти…».

Повстанець згадував, що трофеїв – зброї (кулемети, рушниці), амуніції, коней, тачанок – було настільки багато, що вояки навіть не змогли всього взяти з собою. Тому частину зброї та коней вони подарували селянам, які їх підтримували та допомогли здолати більшовиків. Завдяки цій перемозі Палію вдалося сформувати цілу кінну сотню. Українські вояки втратили одного вбитого. Цікаво, що червоні повністю визнали поразку котовців під Згарками і навіть згадували, що після бою «отаман Палій, по образу «белого генерала», возсел на белого коня».

Налякані поразкою котовців та значними втратами полку (15 вбитих), червоні викликали на підтримку панцерний потяг аби підтримати своїх кавалеристів у наступі на вояків УНР, але повстанцям вдалося відірватися від червоних та продовжити рейд. За декілька днів Михайла Палія було поранено в бою та відправлено на лікування до Польщі. Група продовжила рейд на чолі з іншим ватажком – полковником Сергієм Чорним. Після поранення Палій залишився за кордоном: з Польщі перебрався до Чехо-Словаччини, навчався в Подєбрадській академії, а згодом оселився в Празі, працюючи вчителем у гімназії. Помер у 1963-му у віці 68 років. Михайло Сидорянській-Палій до кінця життя зберіг громадянство УНР, відмовившись взяти громадянство Чехословаччини.

Юрій МИТРОФАНЕНКО, історик, краєзнавець, м. Кропивницький

Народне слово.-2020-17 вересня

 

Отаман Ангел у творах Олексія Толстого і Юрія Олеші

16.12.2020 15:36

Граф Олексій Толстой (1882-1945), якого після повернення з еміграції в радянську Росію, стали називати «червоним графом» визнаний класик радянської літератури. Проте у новітні часи його кращим твором літературознавці називають уже не трилогію «Ходіння по муках», не історичний роман«Петро I», а повість «Похождения Невзорова, или Ибикус», вперше надруковану в 1923 році.

Ось що з цього приводу пише поет, публіцист, авторитетний літературний критик Дмитро Биков: «…Алексей Николаевич написал гениальную повесть, из которой выросли потом и булгаковские герои «Бега» с их тараканьими бегами, и очень многие персонажи Ильфа и Петрова, и, главное, он вывел героя, из котрого получились все жулики следующих эпох. Это бессмертный Невзоров… В повести «Похождения Невзорова, или Ибикус»… возникает первий из благородных (или неблагородных, но обаятельных) жуликов, населивши советскую литературу».
Для нас, хто не байдужий до краєзнавства, цей шедевр Толстого інтригує передусім тим, що в ньому фігурує…Єлисаветград:
«Атаман Ангел шел на Елисаветград. На тройках была вся его сила: и пехота, и кавалерия, и пулеметы, и обоз.
Передвигался он с чрезвычайной скоростью, даже на тачанках, на каждой, сзади, дегтем написано было: «Хрен догонишь!».
– Вот книгу мне надо одну достать, есть такая книжка: «Анархизм». Читал?
– Читал, Ангел Иванович, как-то забылось.
– Дурак ты, Семен…Кабы не твоя бухгалтерия… Ну, не дрожи, не трону… А вот возьму Елисаветград, ты мне эту книжку достань».
Cемен – це і є головний герой твору Невзоров, який влаштувався бухгалтером у банду Ангела.
Словесний портрет отамана в зображенні Толстого такий: «На развевающемся с боков телеги персидском ковре стояло золоченое кресло-рококо. В нем сидел, руки упирая в колени, приземистый, широкоскулый человек, лицо коричневое, бритое, как камень. Одет в плюшевый, с разводами, френч, в серую каскетку. Это и был сам атаман Ангел…».
Чому сааме Єлисаветград виринає на сторінках книги Толстого? Відповідь на це запитання є. Газета «Голос Юга»від 9 серпня 1918 року повідомляла: «Сегодня в зале Общественного собрания состоится «Вечер интимного чтения» неизданных произведений графа Алексея Николаевича Толстого, причем чтецом выступит сам автор». Письменник прочитав єлисаветградцям повість «Наваждение», рассказ «Невеста», сказку «Солдат и черт».
Перебував у місті декілька днів. У інтерв’ю кореспонденту «Голоса Юга» Толстой зізнався: «Бежал из Москвы на Украину, так как в бывшей первопрестольной не только есть нечего, но жить и работать невозможно».
Згадується Єлисаветград і в щоденнику письменника за серпень 1918 року: «…В Елисаветграде на вокзале толкотня, лезут в вагоны. Низенький, толстый еврей бегает вдоль вагонов и выкрикивает низким, истерическим, библейским голосом: «Моисей! Моисей!»
…Бабы хотели побить старика за вранье. Он из угла, скаля зуби: «Не трогайте меня, я сумасшедший!».
Безумовно, єлисаветградський епізод з’явився у повісті внаслідок особистих вражень письменника від перебування у нашому місті.
Щодо отамана Ангела, то, виявляється, їх було декілька. Справжнього звали Євген Петрович Ангел (1896-після 1919?), і був він одним з керівників повстанського руху проти більшовиків на Чернігівщині та Сумщині.Причому, Ангел, це не ім’я, а скорочене болгарське прізвище Ангелов.

Відомостей, що він бував у наших краях, немає жодних.
Проте отаман Ангел був настільки популярним серед повстанців, що після його таємничого зникнення чи загибелі з’явилися самозванці, які видавали себе за нього.
Найбільш відомим його наслідувачем став Олександр Грудницький (1892-1921), який називав себе отаманом Ангелом і діяв на Херсонщині, а отже й на території Єлисаветградського повіту. Про цього самозванця, пишуть історики, було відомо Симону Петлюрі, але він вважав, що використання імені отамана підтримує віру народу в безперервність, непереможність та успішність визвольного руху.
А взагалі-то дореволюційний Єлисаветград був однією із столиць анархістського руху в Російській імперії. Ця тема, на моє глибоке переконання, вимагає монографічного дослідження. Лише один факт: у 1917 році в Єлисаветграді, в заснованій анархістами друкарні «Вольный труд», була надрукована одна з найважливіших праць теоретика анархізму Петра Кропоткіна «Революционное правительство» під красномовним гаслом на обкладинці: «От каждого по способности, каждому по потребности». То, може, отаман Ангел, ідучи на Єлисаветград, знав про це видання, але узагальнено назвав його «Анархізмом»?
Відомий російський письменник-емігрант Роман Гуль згадував: «В эмиграции, в Берлине, в 1920-х годах Алексей Толстой мне показывал фотографию, которой он очень дорожил: сфотографированкаким-то уездным фотографом рыжий детина, довольно обезьянообразный, с головы до ног увешанный арсеналом оружия. Детина сидит «развалемшись» в глубоком кресле на фоне дешевыхдекораций, а рядом – круглый стол, на котором – отрубленнаячеловечья голова. И детина дико-напряженно уставился в объектив фотографического аппарата. Это – атаман Ангел. Толстой над этой фотографией дико хохотал, просто ржал. Я никак не мог разделить его веселья, но это была сфотографирована действительная Украина 1918 года».
Зрозуміло, що ні до справжнього отамана Ангела, ні до його наслідувача Грудницького ця світлина відношення немає. Адже обидва Ангели, як відзначають сучасники, були справжніми красенями.
То, можливо, був якийсь інший Ангел? Отой, приміром, про якого Юрій Олеша написав маленьке оповідання «Ангел», вперше й востаннє за життя письменника опубліковане у 1922 році в харківській газеті «Пролетарий»? Це один із найстрашніших творів про громадянську війну в Україні, про який Олеша волів не згадувати. Адже розповідь в «Ангелі» ведеться від першої особи, і чекісти запросто могли ототожнити оповідача з автором, тобто з самим Юрієм Олешею.
Ось як письменник змальовує отамана: «Это земляной человек, Вий, серый, угрюмый, с длинными сальными космами волос, в штатском пальто, подпоясанном ремнем».Про себе він каже: «Я батька, атаман Ангел. Божий Ангел». І цей «божий ангел» з неймовірною жорстокістю страчує комісара залізничного вузла Парфьонова: «…Комиссара опрокидывают спиной на наковальню и руки притягивают к земле с обеих сторон…Мне отчетливо видно запрокинутое лицо комиссара с небритыми рыжими щеками. В руках у атамана кузнечный молот. В одно мгновение – атаман отступает, описывает полукруг обеими руками – молот взлетает и падает с лету на лицо комиссара, лежащего на наковальне. Я слышу ужасный звук: точно кто-то мокро икнул, отрыгнулся… Атаман сплевывает и говорит: – Вот тебе серп и молот».
А страчує Ангел комісара за те, що той «Гриху застрелил в Кременчуге. Двенадцать наших в Малинниках сжег». Що за Малинники – незрозуміло. Сіл з такою назвою я в Україні не виявив, натомість вони є в Білорусі та Росії. Можливо, мається на увазі наше село Малинівка у Петрівському районі? До речі, Олексій Толстой у 1929 році опублікував нарис «Отаман Григор’єв».Та оскільки, як не дивно, наш Єлисаветград у ньому навіть не згаданий, то й ми обмежимося лише згадкою про цей твір.
Про те, що події, змальовані в оповіданні Олеші «Ангел», відбувалися на території нашого краю, можна здогадатися завдяки одній підказці. Перед стратою комісар Парфьонов звертається до одного з попутників з проханням: «Товарищ! Когда вас отпустят, доберитесь до ближайшего комнезама и скажите, чтоб сообщили в уездный комитет о том, что меня убили бандиты и забрали у меня казенные деньги и материалы комиссии по ремонту Користовской ветки». Користівка ж, як відомо, – це вузлова залізнична станція, розташована в смт Приютівка Олекандрійського району. Збудована в 1869 році.

У 1967 році оповідання «Ангел» на кіностудії «Мосфільм» екранізували для кіноальманаху «Начало неведомого века», присвяченого 50-річчю Жовтневої революції. Це був дебют у кіно молодого талановитого режисера Андрія Смирнова, який викликав гучний скандал. Короткометражну стрічку «за спотворення історії громадянської війни» назвали «ідеологічною диверсією». Спочатку режисера змусили скоротити її з 56 до 34 хвилин, потім заборонили і нарешті наказали знищити не лише фільм, а й усі робочі матеріали до нього.
Та оператор Лебешев умовив двох працівниць фотолабораторії «Мосфільму» таємно зробити одну копію стрічки. Ті, наражаючись на великі неприємності, не лише врятували фільм, а й 20 років переховували його у фотолабораторії. Лише у 1987 році «Ангел» дійшов до глядача і нині визнаний шедевром.

У 1971 році Андрій Смирнов зняв ще один шедевр – культову стрічку «Білоруський вокзал».
Олексій Толстой, як відомо, гостював у Єлисаветграді в серпні 1918 року. А трохи раніше, у червні 1918 року, місто, в якому народився, відвідав 18-річний Юрій Олеша. У своїх спогадах зазначає: «Лет восемнадцати я побывал в Елисаветграде. Перед отъездом мама сказала: «На Петровской улице, дом номер такой-то, там ты родился: посмотри». Я посмотрел – никакого впечатления. Дом двухэтажный, кирпичный, зелень у крыльца. Стоял, смотрел, собирался замирать, поддаваться дрожи – и ничего не вышло».
А тим часом, з інших джерел, відомо, що Олеша прибув до Єлисаветграда у складі «Зеленої лампи» – творчогооб’єднанняюниходеськихпоетів, які виступили в ньому з поезоконцертом. Один з учасників «Зеленої лампи» Петро Єршов, що був на ньому конферансьє, написав надзвичайно цікаві спогади про гастролі в Єлисаветграді: «Когда группа «Зеленая лампа» в начале лета 1918 года поехала на гастроли, совместно с превосходными певцами–итальянцем Де Нери и Ал. Горчаковым, и с молодой пианисткой Лившиц, в Елисаветграде был дан «поэзоконцерт», в конце которого Олеша отвечал мгновенными короткими стихами-экспромтами на многочисленные записки из публики. Три дня экстравагантничали участники гастролей на улицах и в ресторане. Олеша подговорил пишущего эти строки притвориться иностранцем, не понимающим ни слова по-русски, а сам исполнял обязанности «переводчика» и потешал всех окружающих и публику неожиданными замечаниями, нелепостями, и все это преимущественно в стихах. Радости его не было конца от этой детской проделки: он переиначивал жизнь, он как-то по-своему переставлял элементы действительности!».
Два концерти одеситів у Єлисаветграді відбулися у Зимовому театрі Елькінда. Після повернення додому «зеленолампівці» відзначали, що «Поэзо-концерты прошли с большим художественным и материальным успехом. В елисаветградской газете «Голос юга» была помещена развернутая рецензия Н. П. «Поэзо-концерт». Її автором, судячи з усього, був відомий єлисаветградський журналіст і педагог Микола Пашковський.
Так тріумфально Юрій Олеша на три дні повернувся в Єлисаветград, в якому народився і прожив перші три роки, а далі в його житті була Одеса, де він і сформувався як творча особистість. Наприкінці того ж таки 1918 року, але уже в Одесі відбулася зустріч Олексія Толстого із «зеленолампівцями», на якій наш земляк читав свої вірші.

За дивним збігом, обидва згадані нами твори «Ангел» Олеші і «Похождения Невзорова, или Ибикус» Толстого з’явилися майже одночасно (відповідно в 1922 та 1923 році).У 1956 році Олеша написав спогади «Встречи с Алексеем Толстым». Письменники приятелювали, ділилися творчими планами, а от чи згадували Єлисаветград і отамана Ангела – персонажа своїх кращих творів – залишилося невідомим. На превеликий для нас жаль!

Володимир БОСЬКО

 

Хуліо Хуреніто та Хулій Хурина в Єлисаветграді

16.12.2020 15:31

Зазвичай письменники, які у своїх творах згадують Єлисаветград, або народилися, або мали родичів чи друзів у ньому,  або принаймні відвідували місто. Всі мої спроби відшукати хоч якісь  зв’язки Іллі Григоровича Еренбурга (сам він народився у Києві) (1891-1967) з Єлисаветградом виявилися марними. А тим часом письменник увічнив місто в своєму знаменитому романі «Необычайные похождения Хулио Хуренито и его учеников», вперше опублікованому в 1922 році.

Чи не єдиний уродженець Єлисаветграда, з яким спілкувався і творчість якого цінував Ілля Григорович, був талановитий живописець і педагог, член художнього об’єднання «Бубновий валет» Олександр Олександрович Осмьоркін (1892-1953). Подаровані ним картини прикрашали квартиру й дачу письменника. У 1959 році для каталогу першої посмертної «Выставки произведений  профессора живописи А.А.Осмеркина», влаштованої у Москві, Еренбург написав теплий відгук про творчість художника.

Втім, це моє припущення видається доволі сумнівним. Адже третину життя (28 років із 76), які він прожив, Еренбург перебував у еміграції, переважно у Франції. Це йому, до речі, належить знаменитий афоризм «Увидеть Париж и умереть».

Остаточно Еренбург повернувся в СРСР у 1940 році. Напевне, тоді й познайомився з Осмьоркіним, а роман був написаний значно раніше.

Тому поки що доводиться задовольнятися поясненням самого оповідача, тобто автора, як саме на сторінках роману з’явився Єлисаветград. Виявляється, суто випадково. Коли Учитель Хуліо Хуреніто з учнями, добряче помандрувавши світом, вирішили відвідати Україну, то «…погадали по карте, заставив Айшу ткнуть куда-либо пальцем. Вышел Елизаветград».

Повна назва роману в першому виданні 1922 року

Глава 31 роману про перебування Хуліо Хуреніто з учнями в Єлисаветграді називається «Одиннадцать правительств. Учитель –  претендент на российский престол». Ось фрагмент з неї:

«…Курортный режим Елизаветграда оказался очень своеобразным, и мы не сразу к нему привыкли. Дело в том, что противники большевиков выгодно отличались своим разнообразием – среди них были сторонники «Единой, Неделимой», украинцы – просто, украинцы – социалисты, социалисты – просто, анархисты, поляки и не менее трех дюжин крупных «атаманов», не считая мелких, промышлявших кустарничеством, то есть ограблением поездов и убийством местечковых евреев. Все они дрались не только с большевиками, но и друг с другом, поочередно на короткое время захватывая нашу резиденцию. За три месяца мы пережили одиннадцать различных правительств. Надо было быть Учителем, с его блестящим мексиканским стажем, чтобы освоиться в этой белиберде.

Выйдя утром на улицу, мы не знали, в чьих руках город, и на всякий случай во всех карманах пиджаков, жилетов и брюк держали разнообразные удостоверения на разных языках и наречиях, с орлами в короне и без короны, с серпами, с трезубцами, даже с вилами, которые имелись в гербе батьки Шило.

Впрочем, нужно сказать, что это разнообразие выявлялось почти исключительно во флагах и в гербах, на городской жизни отражалось мало. Освобождаемые еженедельно от ига обыватели даже не замечали этого, так как действия «тиранов» и «освободителей» были до удивительного сходны между собой, притом одеты все были одинаково, донашивая серые шинели царской армии. Кроме того, сказывались традиции мест: в меблированных комнатах, где помещалась Чека, разместилась контрразведка и все десять последующих учреждений однородного характера. Тюрьма оставалась тюрьмой, хотя в нее приводили тех, кто вчера еще сам приводил в нее смутьянов, – ни консерваторией, ни детским садом она не становилась. Даже расстреливали на том же традиционном пустыре, позади острога. Все, приходя, издавали законы о свободе и неприкосновенности личности, вводили осадное положение и смертную казнь за малейшее выражение недовольства дарованной свободой. Засим, в течение краткой мотыльковой жизни, спешили «наладить нормальную жизнь», то есть ограбить как можно больше еврейских часовщиков и успеть расстрелять всех лиц с несимпатичными физиономиями или с неблагозвучными фамилиями…»

Найдивніше те, що сам Ілля Еренбург пережив кошмари громадянської війни, змальовані в романі, у рідному Києві, а проте  обрав чомусь наш Єлисаветград.

Сатирично-філософський, гротескний пародійний роман Еренбурга вражає насамперед дивовижними пророцтвами, які справдилися. У 1922 році, коли роман побачив світ, письменник передбачив зародження фашизму в Італії та нацизму у Німеччині, тоталітаризму в СРСР, Другу світову війну, геноцид євреїв, появу атомної бомби та її застосування проти японців і навіть войовничий іслам, здатний «поджечь весь мир».

Та особливо вражає глава про зустріч Хуреніто з кремлівським вождем, в якому легко вгадується Ленін, промовисто названа «Великий Инквизитор вне легенды».

Великий Інквізитор ділиться з Хуліо Хуреніто своїми планами: «Мы ведем человечество к лучшему будущему… Мы гоним его вперед, гоним в рай железными бичами». І тут учень Хуліо Хуреніто та оповідач, а ними є персонаж, якого звуть… Ілля Еренбург, побачивши Головного Комуніста, «…вдруг испугался добродушного дяди, который пять лет тому назад был в Париже моим соседом и пил «боки» в излюбленном мною кафе… И все же я не мог преодолеть страха». «Бокі» – це назва міцного німецького пива.

Еренбург дійсно добре з 1908 року знав не лише Леніна, а й його найближче оточення (Троцького, Зінов’єва та ін.), навіть відвідував партійну школу в передмісті Парижа Лонжюмо, де за скуйовджену шевелюру та неохайність отримав кличку Ілля Лохматий.

Більше того, у 1909 році Еренбург якийсь час жив у Відні на квартирі разом з родиною Троцького. Лев Давидович тоді редагував нелегальну соціал-демократичну  газету «Правда», а Еренбург допомагав йому: «Моя работа была несложной: я вклеивал партийную газету в картонные рулоны, а на них наматывал художественные репродукции и отсылал пакеты в Россию… Троцкий был со мною ласков и, узнав, что я строчу стихи, по вечерам говорил о поэзии, об искусстве…»..

Безумовно, Еренбург чудово знав, звідки Троцький і Зінов’єв родом, то, можливо, й Єлисаветград з’явився в романі завдяки цим нашим землякам, творцям Жовтневої революції 1917 року?

Дивовижно, але роман «Хуліо Хуреніто» з передмовою гімназійного товариша Еренбурга Миколи Бухаріна,  а згодом улюбленця вождя та більшовицької партії, за спогадами Надії Крупської, Леніну сподобався (хоч у це й важко повірити!): «Ты представляешь, наш Илья Лохматый какую книгу написал!». Вождю буцімто сподобалися і її фейлетонність, і її пророцтва, і її дотепність, і навіть цинізм.

Та ні передмова Бухаріна, ні схвальна оцінка твору Леніним не врятували твір Еренбурга від заборони, яка тривала з 1928 року до самої горбачовської перебудови.

Роман «Необычайные похождения Хулио Хуренито и его учеников» був перекладений на основні мови світу. У Вікіпедії вичитав надзвичайно приємну для нас, хто живе у колишньому Єлиссаветграді, інформацію: «В 2008 году редакцией «Независимой Газеты» («НГ-ExLibris») «Хуренито» Эренбурга включён в список «100 лучших романов всех времён».

Визнаний нині шедевром роман Еренбурга, у свою чергу, надихнув українського драматурга Миколу Куліша (1892-1937) на створення однієї з кращих своїх п’єс – сатиричної комедії «Хулій Хурина».

Сталося це за таких обставин. Наприкінці квітня 1925 року Куліш за дорученням губернських партійних органів перебував у Єлисаветграді, щойно перейменованому у Зінов’євськ, де редагував місцеву газету «Червоний шлях».

П’єсу, задуману в Зінов’євську (Єлисаветграді), Куліш закінчив уже в Харкові в 1926 році. Її спочатку дозволили до постановки без обмежень. Очевидно, цензори прочитали комедію неуважно, або й не читали зовсім. Та невдовзі спохопилися й заборонили, та ще й  з такими формулюваннями: «найчистіший пасквіль на партійно-радянський апарат на Україні», «сатиру без найменшого просвіту», у якій «Радянська Україна представлена цілковитим будинком для божевільних».

З Одеси до неназваного провінційного міста, в якому вгадується Єлисаветград, напередодні святкування чергової річниці Жовтневої революції приїздять два пройдисвіти, які видають себе за «людей із центру». Один – буцімто кореспондент газети «Правда» Сосновський, другий – член вірменського ЦК. Місцеве керівництво задовольнює всі їхні забаганки. Перед від’їздом до Харкова аферисти на прощання розіграли заступника міського голови Хому Божого:

Сосновський: …Кажуть, у вас тут поховано Хуліо Хуреніто?

Божий: …Це…це…хто?

Сосновський: Хіба не знаєте? Еренбургів герой! Учитель!

Божий: Ага!…Так!. Здається поховано…Так..Так…Так…Ми ще на президії це питання обговорювали, гадали пам’ятника невеличкого поставити…

Звісно, Божий збрехав. Ні про якого революціонера Хуреніто він не чув. Піднявши все місто на пошуки неіснуючої могили літературного героя, прізвище яке чув уперше, він майже «українізував» його, переінакшивши на Хулія Хурину.

У 1934 році Куліша заарештували, звинувативши у приналежності до націоналістичної терористичної організації і зв’язках з ОУН. Розстріляли у 1937-му.

Про подробиці короткочасного перебування драматурга у нашому місті вперше розповів наш видатний краєзнавець Леонід Куценко у розвідці «Микола Куліш у Зінов’євську» в книзі «Благословенні ті сліди…» (1995). Леонід Васильович навіть знайшов будинок (він зберігся!) у Театральному провулку, в якому мешкав Куліш, запропонувавши встановити меморіальну дошку. Куценко також повідомив, що наш театр у ті часи мав намір здійснити постановку комедії «Хулій Хурина».

Будинок, у якому в 1925 році мешкав Микола Куліш. Сучасний вигляд

Інший краєзнавець Володимир Поліщук доводить, що в будинку №6 по вулиці Тараса Карпи (колишня Тімірязєва), що також зберігся, розміщувалась редакція газети «Червоний шлях», яку у травні-серпні 1925 року редагував Куліш. Ні перше (меморіальна дошка), ні друге (постановка п’єси нашим театром), на превеликий жаль, реалізовано не було. Та від того пропозиція Куценка аніскільки не втратила своєї актуальності. Адже незаперечним залишається факт: аби Микола Куліш не потрапив до Єлисаветграда, то й не написав би свій шедевр – сатиричну комедію «Хулій Хурина».

Володимир БОСЬКО

Народне слово.-2020.-12 листопада

   

«Окаянні дні» в Єлисаветграді: 1919 рік

16.12.2020 15:19

“Прекраснее Малороссии нет страны в мире. И главное то, что у нее теперь уже нет истории, – ее историческая жизнь давно и навсегда кончена. Есть только прошлое, песни, легенды о нем, – какая-то вневременность”.
Іван Бунін

Книгу «Окаянные дни» видатного російського письменника-емігранта, лауреата Нобелівської премії Івана Буніна називають художнім та філософсько-публіцистичним твором, що відображає епоху революції та громадянської війни. Вона складається із щоденникових записів, які письменник вів у Москві та Одесі з 1918 по 1919 рік.

Тричі в «Окаянных днях» згадується й наш Єлисаветград. Ось запис від 2 травня 1919 року:

«Сейчас на дворе ночь, темь, льет дождь, нигде ни души. Вся Херсонщина в осадном положении, выходить, как стемнеет, не смеем. Пишу, сидя как будто в каком-то сказочном подземелье: вся комната дрожит сумраком и вонючей копотью ночника. А на столе новое воззвание:

«Товарищи, образумьтесь! Мы несем вам истинный свет социализма. Покиньте пьяные банды, окончательно победите паразитов! Бросьте душителя народных масс, бывшего акцизного чиновника Григорьева! Он страдает запоем и имеет дом в Елизаветграде!».

У цій відозві інтригує лише твердження, що отаман мав будинок у Єлисаветграді (доволі дивне, погодьтесь, звинувачення). Все інше про Григор’єва начебто відповідає дійсності. Колишній акцизний чиновник, але не в Єлисаветграді, а в Олександрії, де й мав власний будинок, Григор’єв і справді був великим шанувальником «зеленого змія».

З Єлисаветградом пов’язаний лише один епізод в житті отамана, зате який! Захопивши місто на початку травня 1919 року, Григор’єв оприлюднив у ньому свій знаменитий Універсал «До Українського народу». Так почалося антибільшовицьке повстання його війська, шо супроводжувалося жахливим єврейським погромом у Єлисаветграді.

Начебто, буцімто, нібито – ці та схожі застереження доводиться вживати ледве не на кожному кроці, коли мова йде про життєпис Григор’єва, за винятком хіба що єлисаветградського епізоду.

Ще донедавна ми знали, що під час громадянської війни діяв легендарний отаман Микола Олександрович Григор’єв, якого у селі Сентовому 27 липня 1919 року застрелив батько Махно.

А нині історики пишуть, що насправді його звали Никифор (Нечипір) Олександрович Серветник, що народився він не то на Поділлі, не то в нашій Одександрії, не то у Верблюжці, що мав братів Олександра й Миколу та сестру Ганну. Про них, по суті, достовірних відомостей немає. Хіба що зрідка згадується брат Олександр.

Якось випадково в інтернеті я натрапив на вельми цікавий документ під назвою «Письмо брата атамана Григорьева – Александра Григорьева к крестьянам и рабочим Украины», надрукований в Одесі у 1919 році. Виданий у вигляді брошури (8 сторінок, ціна 50 копійок) цей лист зберігається у Державній публічній історичній бібліотеці Росії.

Про себе «автор листа» лише повідомляє: «Я брат атамана Григорьева Александр Григорьев, совместно с ним работавший в его штабе, обращаюсь к вам…»..

Шо ж сталося з Олександром Григор’євим, чому він зрадив брата, як опинився серед більшовицьких агітаторів? А головне питання, чи він насправді є автором цього листа. Надто вже вправно, з неабияким хистом він скомпонований.

Про те, як Олександр Григор’єв  опинився серед більшовиків (а трапилося це після проголошення григор’євського Універсалу), сучасні історики, зокрема Андрій Лисенко, пише: «16 липня до Криворізького виконкому добровільно з’явився з повинною брат отамана – Олександр Григор’єв. Він написав (або підписав) лист-сповідь, лист-каяття, який був опублікований. У листі було й звернення до колишніх червоноармійців, які ще залишались з отаманом: «За Никифором Григор’євим, колишнім штабс-капітаном, пішли тільки обмануті червоноармійці. Не вірте моєму братові, він двічі зраджував: його остання зрада відкрила фронт генералу Денікіну. Залиште його та його помічників, без вас вони ніщо. Я, брат отамана Никифора Григор’єва, Олександр Григор’єв, благаю вас про це».

А от історик Олександр Приказюк дотримується іншої версії: «Більшовицькими пропагандистами було підготовлено «Лист брата отамана Григор’єва – Олександра Григор’єва до селян і робітників України», який був опублікований у вигляді листівки та брошури. Цей російськомовний документ насичений стандартними більшовицькими кліше…».

А тим часом, у самому листі міститься доволі несподіване зізнання: «Меня арестовали в Кривом Рогу. Я не упрекаю коммунистов за этот арест, иначе они не могли поступить». Погодьтеся, з’явитися добровільно з повинною і бути заарештованим – не одне й те саме.

«Мавр зробив свою справу, мавр може йти» – так більшовики очевидно й вчинили з братом отамана, потихеньку його ліквідувавши. Ні де мешкав Олександр Григор’єв, ні ким працював – невідомо, То, можливо, у тій більшовицькій відозві, яку цитує Бунін, про будинок отамана Григор’єва у Єлисаветграді, мова йде про його брата Олександра? Навряд чи ми про це колись дізнаємося.

Другий щоденниковий запис Буніна про наше місто від 14 травня 1919 року, на відміну від першого, цитується доволі часто. Ще б пак:

«…Елисаветград от темных сил пострадал страшно. Убытки исчисляются миллионами. Магазины, частные квартиры, лавчонки и даже буфетики снесены до основания. Разгромлены советские склады. Много долгих лет понадобится Елисаветграду, чтобы оправиться!».

Замість коментаря наведемо деякі дані про чисельність населення в Єлисаветграді. У 1913 році в місті мешкало 76.649 чоловік. Через 10 років у 1923 році в Єлисаветграді залишалося жити 50 тисяч мешканців. Статистика моторошна! Звісно з 1913 по 1917 рік кількість населення в місті значно зросла, й схоже на те, що революція та громадянська війна його буквально переполовинила.

Нарешті, ще один запис у щоденнику Буніна від 23 травня 1919 року, який привернув мою увагу: «В «Одесском Набате» просьба к знающим – сообщить об участи пропавших товарищей: Вали Злого, Миши Мрачного, Фурманчика и Муравчика…».

Це звернення має безпосереднє відношення до Єлисаветграда. Адже сталася ця трагедія під Єлисаветградом у бою місцевих анархістів та більшовиків з григор’євцями. На жаль, газета одеських анархістів спотворила прізвища загиблих. Валя Злой – насправді Валерій Тарковський, старший брат поета Арсенія Тарковського, а Міша Мрачний – це Міша Злой (прізвище Радомисльський), молодший брат одного.з вождів більшовицької революції Григорія Зінов’єва. Хто такі Муравчик і Фурманчик, встановити не вдалося.

Валерій Тарковський – надзвичайно обдарований підліток, якому не виповнилося й 16 років, коли він загинув. Тіла загиблих так і не були знайдені, тому Тарковські тривалий час чекали на його повернення додому. У 1976 році Арсеній Тарковський присвятив пам’яті брата один із найпроникливіших віршів:

Ещё в ушах стоит и гром и звон:

У, как трезвонил вагоновожатый!

Туда ходил трамвай, и там была

Неспешная и мелкая река –

Вся в камыше и ряске.

Я и Валя

Сидим верхом на пушках у ворот

В Казённый сад, где двухсотлетний дуб,

Мороженщики, будка с лимонадом

И в синей раковине музыканты.

Июнь сияет над Казённым садом.

Труба бубнит, бьют в барабан, и флейта

Свистит, но слышно, как из-под подушки:

Вполбарабана, вполтрубы, вполфлейты

И в четверть сна, в одну восьмую жизни.

Мы оба (в летних шляпах на резинке,

В сандалиях, в матросках с якорями)

Ещё не знаем, кто из нас в живых

Останется, кого из нас убьют,

О судьбах наших нет ещё и речи,

Нас дома ждёт парное молоко,

И бабочки садятся нам на плечи,

И ласточки летают высоко.

Володимир БОСЬКО

Народне слово.-2020.-29 жовтня

 

Єлисаветград – столиця світу?» Марк Алданов і Лев Троцький

16.12.2020 15:08

Уродженець Києва, один з найвидатніших письменників-емігрантів Марк Олександрович Алданов (справжнє прізвище Ландау) (1886-1957) був неймовірно обдарованою особистістю: прозаїк, публіцист, філософ та хімік.

Закінчив одразу два факультети Київського університету: фізико-математичний та юридичний. Написав цикл з 16 історичних романів, повістей, філософських казок про період кінця. XVIII– середини ХХ ст., перекладених на 24 мови народів світу. Публікував також наукові праці з проблем експериментальної хімії.

Тринадцять (!) разів Марк Олександрович номінувався на здобуття Нобелівської премії з літератури (1938, 1939, 1947, 1948, 1949, 1950, 1951, 1952, 1953, 1954, 1955, 1956, 1957). Тут він – рекордсмен. На другому місці за кількістю номінацій (9) перебуває інший письменник російської еміграції – Дмитро Мережковський (1865-1941).

Перший російський лауреат Нобелівської премії, яку він отримав у 1933 році, Іван Бунін писав про Алданова: «Этому человеку я верю больше всех на земле». Алданова також називали «честью русской эмиграции», «последним джентльменом русской эмиграции». Майже щороку, починаючи з 1937-го і до самої смерті в 1953-му, Бунін 9 (!) разів звертався до Шведської академії з пропозицією номінувати Марка Алданова на здобуття Нобелівської премії. Ще 4 рази Алданова номінували письменник Володимир Набоков і політичний діяч Олександр Керенський. І щоразу невдало, оскільки шведський резензент вважав твори Алданова занадто російськими, а відтак не зовсім зрозумілими та цікавими читачам інших країн. Втім, творчість Алданова викликала мій інтерес із зовсім іншого приводу.

Хто читав роман Марка Олександровича «Бегство» (1932), напевно ж, звернув увагу на глузливо-іронічну репліку одного з персонажів: «Я ничего не имею против самой глубокой провинции, но все-таки смешно, что Симбирск объявил себя городом-светочем, а Елисаветград – столицей мира». Очевидно, Симбірськ згадано тому, що в ньому народилися Керенський і Ленін, а Єлисаветград, виходить, – шпилька на адресу Зінов’єва і, передусім, Троцького? Я ніскільки в цьому не сумніваюся.

Відреагувати таким чином письменника Алданова очевидно «надихнув» сам Лев Давидович, коли у мемуарах «Моя жизнь» (1930), згадуючи дитинство, зазначив: «…Я совершил с отцом поездку в Елисаветград. Выехали на рассвете, ехали не спеша, в Бобринце кормили лошадей, к вечеру доехали до Вшивой, которую из вежливости называли Швивой, переждали там до рассвета, потому что под городом шалили грабители. Ни одна из столиц мира – ни Париж, ни Нью-Йорк – не произвела на меня впоследствии такого впечатления, как Елисаветград, с его тротуарами, зелёными крышами, балконами, магазинами, городовыми и красными шарами на ниточках. В течение нескольких часов я широко раскрытыми глазами глядел в лицо цивилизации».

Звісно, закортіло дізнатися про взаємини Алданова з Троцьким, а головне, чому він так в’їдливо та образливо відгукнувся на теплий і зворушливий спогад сільського хлопчика про його першу зустріч з великим містом. Ставлення Алданова до Троцького дивує усіх дослідників творчості письменника. Всупереч фактам Алданов всіляко применшував роль Троцького у Жовтневому перевороті, відмовлявся, на відміну від Леніна і Сталіна, визнавати за ним історичну значимість. Джентльменство та об’єктивність, якими славився Алданов, кудись зникають, коли він пише про Троцького. Витоки й походження цієї лютої ненависті письменника до нашого земляка до кінця не з’ясовані.

Спробу розібратися у цьому питанні здійснила літературознавиця Олеся Лагашина у грунтовній статті під назвою «Недонаполеон. Марк Алданов и Троцкий». Якщо зовсім коротко, то ворожнечу між ними спричинила… стилістика. А стиль, як відомо, – це передусім людина, її неповторна особливість викладати свої думки на папері. Ну, не подобалася Марку Олександровичу та Льву Давидовичу «писанина» один одного.

Алданов так характеризує опонента: «В ранней молодости Троцкий писал плохо. Стиль его тогда в особенности отличался банальностью (чтобы не сказать сильнее). Затем из него выработался прекрасный журналист, почти со всеми достоинствами журналиста (кроме чистоты и правильности языка)». Взагалі про стиль Троцького Алданов відгукувався вкрай зневажливо. Навіть підсумкову працю Троцького «История русской революции» (1932) Алданов спочатку характеризує як книгу, написану «умно, искусно и талантливо», а проте аргументи автора про закономірність революції називає… «галиматьей».

У свою чергу, й Троцький не залишався у боргу. Зокрема, відомий жорсткий відгук Льва Давидовича про творчість Алданова в книзі «Литература и революция»: «Превыше всего Алдановы считают себя стилистами. Стиль их, кокетливо-простой, без ударений и характера, как нельзя лучше приспособлен для литературного обихода людей, которым нечего сказать… Сперва это кажется занятным, потом скучным, под конец омерзительным. Шарлатанство бессильной фразы, книжное фланерство, духовное лакейство!…».

У цій полеміці Алданов, на відміну від Троцького, як тільки не прозивається на свого опонента: «даровитый дегенерат», «недонаполеон», «шарлатан», «фразер», «фигляр», «невыносимый человек», «плохой стилист, но эффективный оратор», «честолюбец», «Иванов Козельский русской революции», «освистанный актер», «ораторствующий с тремоло в голосе Балалайкин».

А проте в нарисі «Убийство Троцкого», опублікованому в 1942 році, Алданов зазначає: «Резкие отзывы обо мне в статьях Троцкого, разумеется, никак не могут отразиться на моем отношении (особенно посмертном) к этому выдающемуся человеку. Его убийство – шекспировская трагедия. В этой мрачной драме смешалось все – месть, измена, деньги, грязь, шантаж, кровь, злоба. Хотим ли мы этого или нет, Троцкий, как и Сталин, принадлежит истории, и его смертью будут, вероятно, вдохновляться драматурги будущих столетий».

Найбільшою несподіванкою у нарисі-некролозі Алданова про Троцького є оцінка Льва Давидовича… Адольфом Гітлером. Письменник та журналіст Конрад Гейден, автор першої у двох томах біографії Гітлера, виданої в Цюріху в 1936 році, розповідає:

– Однажды фюрер за столом в тесном кругу спросил: «Читали ли вы «Воспоминания» Троцкого? Послышались ответы: «Да! Отвратительная книга! Это мемуары сатаны!».

– Отвратительная? – переспросил Гитлер. – Блестящая книга! Какая у него голова! Я многому у него научился…». Цей відгук, вважає Алданов, свідчить про те, що навіть вороги віддавали належне Троцькому як видатній особистості.

Звісно, оте придумане Алдановим й ним же висміяне формулювання «Єлисаветград – столиця світу» – гіпербола. А проте мешканці міста у ті буремні роки щось таке відчували. От яке дивовижне передбачення зробив автор кореспонденції, опублікованої в газеті «Голос Юга» у 1918 році: «Несомненно, что Елисаветград займет в будущей истории междуусобной войны особое, единственое и почетное место».

І ще одне не менш вражаюче спостереження:

«Милая! Ты спрашиваешь, что нового сейчас в Елисаветграде? У нас, слава Богу, все хорошо, недостает лишь энергии. Была бы она, так все было бы хорошо. Но ее нет, и решительно не знаем, где ее взять…

…Как теперь ловко работают на эту энергию различные спекулянты. Боже мой, как работают. Приспосабливаются при ее помощи, везде пишут, как бы украинизировать ее, а сами обделывают свои делишки».

Влучно і дотепно сказано про реалії нашого сьогодення, чи не так? Навіть коментувати не хочеться… Річ, однак, у тім, що з’явилися ці напрочуд злободенні роздуми… понад 100 років тому. Я навів уривок із «Листа за кордон (переклад з єврейської)» якогось І.Табачника, опублікованого в 1918 році в єлисаветградській газеті «Трудовая жизнь», редактором-видавцем якої була О.Поклонська. Ось які неймовірні зближення трапляються в історії!

Володимир БОСЬКО

Народне слово.-2020.-26 листопада

   

Страница 2 из 4