Номінація «Власне есе за творчістю Лесі Українки»

В рамках обласного конкурсу популяризації творчості Лесі Українки

«Я в серці маю те, що не вмирає»

 

Бібліотека-філія №5

МЦБС м. Кропивницького

Соколова Вікторія Володимирівна

Читаючи оповідання Л.Українки «Над морем»

Ще у шкільні роки мене більше приваблювала проза Лесі, ніж її поетичні твори. Що вона талановита поетка – факт, який підтвердження не потребує. Але, на мою думку, саме в її листах, оповіданнях, нарисах, прозових перекладах найповніше розкрилися всі грані її таланту, її майстерність у тій віковічній грі словами, що люди звуть красним письменством.

Припало мені до серця оповідання «Над морем». З першого абзацу, з першого речення воно миттю створює в уяві читача морський краєвид. Враження настільки реальні, що здається, ніби це ти лежиш ввечері на березі моря, споглядаючи безмежну, вічно живу, вічно мерехтливу, таку грізну і водночас таку лагідну стихію. Чуєш її шепіт і шурхіт, та ще скигління чайок угорі – і спокій огортає тебе, приходить розуміння сенсу буття, єднання з природою, щастя від гармонії того єднання. Навіть у повітрі з’являється присмак солоних морських бризок…

Далі авторка переходить до розповіді про спілкування з випадковою своєю знайомою, що також опинилась на морському курорті через хворобу, також ще молода, ще сподівається жити, ще тягнеться до всього того, чим так тішаться молоді панночки – модне вбрання, книжки про «солодке кохання», знайомства з офіцерами… Та водночас тяжка і невиліковна хвороба всі ці дівочі розваги покрила тінню. Панночка із заможної родини. Певне, рідні жаліють і оберігають від життєвих труднощів хвору дівчину, тому вона розбалувана і розпанькана до краю. Вона не будує планів на майбутнє, нічим не займається; власне, взагалі не бачить себе в майбутньому. За її словами, «наука, товариство, кружки…» - «се так нудно». Батьки дозволили б їй відвідувати курси (бо тепер така мода); вона навіть дістала програми, але не звикла учитись. «Я ще дурнішою здалась собі, як глянула на ті програми… Ні, з мене нічого не буде…» Старша сестра панночки вчилася в консерваторії, «…мучилась, мучилась, виламувала пальці і всім життя труїла своїми вправами, а тепер навіть не грає – вийшла заміж…» Лише одна ця фраза яскраво висвітлює нехіть дівчини до будь-яких серйозних занять. «Мучилась», «життя труїла всім» - це про МУЗИКУ!!! Здавалося б, що може бути краще для ніжної дівочої натури, ніж уміння грати на фортепіано або на гітарі. Як це прикрашає дівчину; які відкриває можливості, щоб висловити у музиці ті романтичні емоції, що переповнюють дівоче серце! Аж ні! Навіть до цієї стихії дівчина байдужа. Навіть до моря і місцевої природи ставиться з відразою.

Вона вередлива, тринькає батьківські гроші, лист магнолії нервово шматує на клапті, від Тургенєва засинає. Невдячна; свою няню, яка терпляче і турботливо доглядає її; вона зовсім не цінує, ще й з насолодою дражнить стареньку. І гірко страждає через те, що місцевий ловелас і розпусник пан Анатоль не відповів їй взаємністю. Чи то через хворобу, чи з нудьги, але панночка нервова, надто багато говорить. Про таких нині кажуть: сама запитує, сама ж і відповідає на свої запитання, а потім пояснює співбесіднику, в чому він помилився.

Читаючи, відчуваєш дисгармонію, негативну енергію, що випромінює опис тієї особи. Літературні критики вважають, що в оповіданні авторка порівнює світ природи зі світом, створеним людьми. Панночка на курорті - дитя людського суспільства, уособлення і породження тогочасної цивілізації. Якщо початок оповідання (морський краєвид), схожий на вишукану мелодію, що навіює читачеві світлий, позитивний настрій; то сцени курортного життя – ніби рипіння іржавого заліза, надокучливий гуркіт механізму, який заглушив чудову музику.

Завершується оповідання поверненням авторки до краси і величі моря. «Я набрала рукою води, підкинула вгору, і блиснув фантастичний фонтан холодного вогню. Дельфіни плескались, збивали на чорній воді гейзери світла. Летючі зорі падали в море… Глибоке небо немов промовляло до моря огнисті слова, а море співало урочистій ночі свою могутню, величну, вічну поему».

Знову спокій, радість життя, любов до всього живого огортає того, хто читає ці слова, написані Лесею більше ста років тому.

Леся одна з перших серед своїх сучасників звернулася до теми протиставлення людства і природи, порушення людиною гармонії природи. Наскільки я пам’ятаю, лише Лев Толстой тоді примітив, як життя у великому місті змінює людей; змінює не на краще; а часто калічить і фізично, і морально. Кінець ХІХ століття – час, коли тільки починалася індустріалізація країни. Нікого не турбувало, які наслідки матиме той процес, наскільки негативно він вплине не лише на природні умови, але й на душі людські. Усі гуртом захоплювались технічними досягненнями (згадаємо романи Жуля Верна). Врешті-решт іншого шляху не було. Невидимі руки гнали (і женуть) людство до технічної модернізації, ніби досвідчені мисливці - звіра на полюванні. Майорять кольорові прапорці, лякають різкими звуками дудки і брязкальця загонщиків, залишаючи вільним лише той коридор, в кінці котрого чекає неминуча загибель. Лише зрідка трапляється тварина, що всупереч інстинкту самозбереження (а, може, якраз завдяки йому), безстрашно і відчайдушно кидається на прапорці – і на власний подив пробігає крізь них; з кожним кроком, з кожним ударом серця віддаляючись від небезпеки. Тому кінець оповідання – втеча авторки від геть нездорового світу людей у човні до відкритого моря – дуже символічна і сповнена надії.

Як це все Леся відчула тоді, у ті часи, коли ще зв’язок з природою ще не розірвався? Хто надихнув її на такі порівняння, на такі асоціації? Як на мене, її передчуття майбутнього спотворення суспільства в цьому оповіданні більш вражаючі, ніж технічні пророцтва Жуля Верна. Хоча вона сама не зазирала так далеко у майбутнє, просто змалювала типові сценки курортного містечка.

А зізнайтеся щиро, чи немає в кожному з нас хоч малесенької подібності до тієї зманіженої панночки? Чи не пережила щось подібне сама авторка – тому і зуміла так правдиво, так реалістично зобразити «картинку з життя курортної публіки»? Бальзак шокував своїх прихильників висловом «Емма Боварі – то я!». Всі знайомі Лесі характеризували її, як дуже закриту особистість, від якої годі сподіватися відвертої розповіді про себе. Та письменник не може не вкласти частинку себе, свого досвіду, своїх страждань і радощів у свої творіння. Читаючи твори будь-якого автора, відкриваєш для себе янголів і демонів, що владарювали над ним. Мимоволі замислюєшся над долями людськими і над долею людства…

Ось така вона, сила письменницького таланту!

< <   > >