Лицар  ефіру

 

Що за першим бродом…

 – Якщо  іти за Стельмахом, – розпочинає свою  сповідь Микола Євгенович, – то  мій перший брід – брід дитинства – був найстрашнішим і найтяжчим.

Батько, закінчивши П’яту  Українську кавалерійську школу імені  Будьонного, колишнє юнкерське училище, одружився з гарною кіровоградською дівчиною Надійкою і за направленням поїхав нести службу на Дон, де з часом  народилися ми із сестричкою Олею.

Батьків дядько Михайло Карлович Левандовський був тоді військовим високого рангу служби НКВС далекосхідного військового округу. Загітував і племінника переїхати туди ж.

Батько почав служити у політвідділі прикордонних військ. За доносом, що у ті часи не було дивиною, арештували Михайла Карповича і батька заодно.

            За  24  години  нас  виселили  з  військового  містечка  і  відправили  на крихітну далекосхідну  станцію Хадабулак.  Довіку  буде  перед  очима   дві  валізи  з  нехитрим начинням, двоє зляканих малих діток і розчавлена горем мама.  Горда, ставна  і  вродлива, завжди  усміхнена  і  привітна, ще вчора вона була першою красунею серед жінок гарнізону, а сьогодні, з червоними від сліз очима, безпорадна, пригнічена – здавалася чужою.

            Найбільше мене вразило тоді, що підніжка вагону була дуже високо у мене над головою, і я до безтями боявся, що не зможу до неї доп’ястися, що не встигну і лишуся один у тому страхові, там, де серед ночі кудись забрали тата, а мама, заціпенівши, з безвольно опущеними руками, простояла біля вікна до ранку. А ранком уже складала валізи…

Тепер я знаю – вона сподівалась на чудо. Його не сталося, на жаль.

            Ми переїхали до Кіровограда, до тітки мого батька, а нам із сестричкою – уже бабусі Гелени та діда Григорія (обоє відійшли у кращі світи, хай дасть їм Бог світле царство).

Якби не вони, не знаю, чи вижили б ми – дружина і діти «ворога народу». І та біда постійно ходила за нами, і те клеймо було каїновою печаттю на наших долях.

            Питаєте, чи мали вісточку від батька? Один-єдиний раз отримали нелегального листа із бухти Нагаєво  Магаданського краю. Батько писав: «Не вір, Надійко, що Партія винна у тому, що трапилось зі мною і такими, як я, винні вороги, котрі в неї проникли». Помирав мій батько – а в Партію вірив. Вірив в неї і я, як в безневинність батька. Та коли з часом подав заяву,  бажаючи  стати  до  лав  комуністичної  партії,  мені  відмовили,  посилаючись  на «непевне минуле». З тієї ж причини відмовили після подання документів на звання Заслуженого працівника культури. Отак-то.

            Голос мого колеги гіркне і тремтить. Такого його звучання я не чула ніколи.

Та згодом знову вирівнюється і міцніє, не втрачаючи однак полинових тонів.

       – Таким був мій перший, каламутний, з гострим камінням та підводними течіями, брід, – підводить підсумок Микола Євгенович.

                                   Що за другим бродом…

            Другий брід, брід юності, став, гадаю, найважливішим у моєму житті. Його початком вважаю службу в армії, де мені зустрілась чудова людина, справжній офіцер, генерал-лейтенант Нєдєлько, під орудою якого я, старший механік-електрик, служив і літак якого доглядав. Він мені був за батька. Я прикипів до нього душею і одного разу поділився своїм болем. Генерал-лейтенант порадив написати до військової Колегії Верховного Суду.

Так я й зробив, а незабаром отримав повідомлення, що батька посмертно реабілітовано.

Він виправданий, з нього знято всі обвинувачення. Помер він у 1942 році від туберкульозу легень.

            Можете собі уявити, яка буря почуттів здійнялася у ще не зміцнілій юнацькій душі. Нєдєлько домігся для мене місячної відпустки. Чи не вперше тоді я розправив плечі і вийшов з каламуті…

            Повернувшись з армії, влаштувався у термічний цех заводу «Більшовик». Пішов туди неспроста: треба було добре заробляти, годувати сім’ю, ставати на ноги. Одного разу почув по радіо, що оголошується конкурс читців у Палаці культури «Жовтень» заводу «Червона зірка». Зайшов туди учасником конкурсу, вийшов – переможцем. Відразу ж отримав кілька пропозицій, та вибрав Будинок культури промкооперації. Спочатку був ведучим усіх заходів, а згодом – художнім керівником цього закладу. Невдовзі мене помітили мужі від культури і я став постійним ведучим концертів та різноманітних свят в обласній філармонії.

            На одному з таких свят підійшов до мене голова радіокомітету Анатолій Сухачов і запропонував пройти іспит на посаду диктора. І ось результат: з 1956 року я став напарником чарівної жінки, диктора від бога Людмили Капустіної, а ще через деякий час і першим диктором телебачення.

            Новий поворот життєвої дороги був визначений. А ще – родина. Дружина Катруся, сини Олексій та Євген. Домашня фортеця. Там тебе люблять. Там ти в повній безпеці.

Там – порадники. Там твій світ. Світ, котрим ти особливо дорожиш.

            Здобуто перший гарт, перші уроки в екстремальних умовах, роботи з людьми різних характерів і уподобань. Та самодіяльність не полишав.

 – Я, до речі, – зауважує Микола Євгенович, – самодіяльне мистецтво не відділяю від професійного. Всі самодіяльні актори несуть, як і професіонали, талановите мудре лицедійство у найкращому розумінні цього слова, звеселяючи серце, пробуджуючи високі почуття, торкаючись найпотаємніших струн людської душі. Вони є носіями духовної  щедрості і позитивного начала.

            Спілкування з ними, людьми, навік закоханими у театр, додавало  наснаги долати ту течію, котра часом збивала з ніг. А репертуар! «Без вини винні», «Любов Ярова», «Аргонавти», навіть «Фізики» Дюренматта – складна психологічна драма. Це драматичний театр. А в театрі музкомедії – «Сільва», «Роз-Марі», «На світанку», «Весілля в Малинівці»,

«Ханума». Це солідний репертуар професійних театрів. До слова, мене запрошували свого часу в актори до музично-драматичного імені Карпенка-Карого. Не пішов. Скажу чесно: тепер жалкую. Часом,  згадуючи  своє  полинове  дитинство,  бачу  купочку  стареньких бабусь-сусідок, що повсідалися на колоді і просять меткого рудоволосого хлопчиська то показати, як ходить Байбузан, то як говорить дядько Грицько. І те хлопчисько так вправно їх копіює, що бабусі заходяться від сміху. То були мої перші уроки акторської майстерності.

 – Оце буде артист! – нарекли бабусі.

            Артиста не вийшло, але ж професія диктора неможлива без акторських здібностей.

А взагалі – я   в  дитинстві  дуже  любив  свою  першу  вчительку  Сіму  Кирилівну  і хотів стати, як і вона, вчителем.

 

                                   Течуть води третього броду

            …А життя триває. Долаю брід мудрості і життєвого досвіду. В ньому свої труднощі і радощі. Гадаю, що більшість із того, що мусив зробити у цьому світі, зробив: звів гніздо, зростив синів і сад посадив на дачі такий, що не кожен гарний господар у селі має. Можливо хтось і добрим словом згадає. Не почуваюсь на свій вік. Як ідемо з хлопцями на зайця (Микола Євгенович затятий мисливець і рибалка), то чургикаю з ними по мокрій риллі нарівні. І чарчину нарівні вип’ю, і пісню заспіваю. А вірші? Вірші пишуть поети, бо вірші розраховані на широкий загал, а я пишу лиш для друзів або для себе, як уже щось надто защемить.

            ...Течуть води третього броду. А що там за третім бродом? Про це думається без остраху. Коли совість чиста, коли не соромно дивитися людям в очі, коли в голосі ще доста і кришталю, і криці, – майбутнє не лякає.

            Міці твоєму голосу, Учителю! Чистих тобі бродів! Многая і благая літа!

                                                                      

 

Наталя Карасьова,  уривки зі статті  ЛИЦАР ЕФІРУ («Вечірня газета», 11.11.2002.) про Миколу Левандовського,

диктора Кіровоградської держтелерадіо компанії, з 2009року – заслуженого працівника культури України

 

  

   Моя биография

или  Как это было.

Произошло всё незаметно слишком,

Был снят с души у всех тяжёлый груз,

Когда вдруг ночью родился мальчишка,

Горластый и ушастый карапуз.

Для мамы и для папы – это счастье,

Для всей планеты –

 рядовая весть,

Как говорят в Одессе: «Вот вам здрасьте!

Тут тебе не было, а тут тебе и есть!»

Не думаю, чтоб это удивило

Обширную, счастливую страну.

Скажу одно –

событие случилось

В далёком 31-м. На Дону.

А вскоре из казачьей той станицы

В Бурятию, на самый край земли

Беречь дальневосточную границу

Отца-политрука перевели.

Переезжать военному не ново,

Не горе это.

 Но беда вдвойне –

В 37-м попал в прицел Ежову

Политработник, преданный стране!

И жить мы стали в постоянном страхе,

Врагов народа злой мотая рок…

Так детство

       зачеркнула

             Падь Уксахе –

Военный пограничный городок.

 

                                    А далее веселья было мало,

Мы подрастали среди лжи и тьмы.

И редко письма мама получала

Из каторги советской – Колымы.

Мы пели в школе, что отец наш – Сталин,

Что нас хранит великая страна,

Что завтра все мы будем крепче стали,

  А завтра…

завтра

 началась

 война!

                                   Опять-таки совсем не до веселий,

Как уцелели, я не знаю сам.

Мы быстро под бомбёжками взрослели,

Взрослели не по дням, а по часам.

Со всеми вместе беженцами были,

Тянули тачку от села к селу.

И в этом диком ужасе учились

Ценить добро, не поддаваться злу…

Угомонили злую вражью силу!

Прошла и эта, страшная беда,

Земля хлебами вновь заколосилась,

Из пепла возрождались города.

Нас грела мама в уцелевшем доме

И никого не хая, не кляня,

Работала уборщицей в Горкоме,

Сестрёнку поднимала и меня.

Учился в «ремесле» я, на заводе

Работал честно, как умел – так жил,

Призвали в Армию, и я четыре года

В советской авиации служил.

Солдатом был я грамотным и крепким,

Категоричным, в выводах был скор

И как-то раз произошёл в «учебке»

Со старшиною резкий разговор.

«Таких в штрафные отправляли роты,

Когда катилась по стране война». –

Так мне сказал, обидевшись на что-то

Наш «интеллектуальный» старшина.

Последовала пауза немая,

Затем он злобно прошипел мне вслед:

«Мы в партию таких не принимали!

Ты в жизни не получишь партбилет!»

Как будто в воду он смотрел, зараза,

Как будто он в досье моё глядел…

Не взяли в партию. Но я о том ни разу,

Представьте, никогда не пожалел…

По подлому, исподтишка нас били,

Как видите – совсем не сбили с ног.

Вот вам итог моей житейской были!

Не обессудьте – рассказал, как мог.

 

Отца мерзавцы затравили даром

И заживо семью пытались съесть…

Посмертно оправдали комиссара,

Вернули нам достоинство и честь.

Уважили!

 Спасибо хоть на этом

И напоследок всё-таки скажу –

Полсотни с лишним лет, без всяких там билетов

Я Украине, как могу, служу.

Но повторяют вновь вожди ошибки,

И так же снова неспокоен я.

А потому не вызовет улыбки

Такая биография моя.

Куда-то вдаль давно ушли обиды,

И это не картинные слова.

Такая карта выпала мне, видно,

Попасть в чертячьи эти жернова.

Но ведь деньки и радостные были,

И проходили буря и гроза.

Любил я женщин и меня любили

И людям прямо я смотрю в глаза.

Есть сыновья, родные рядом руки,

Я счастлив, откровенно говоря,

Уж правнуков подарят скоро внуки,

А значит жил на свете я не зря!

Не думайте, что я брюзга и нытик,

Что с юмором не дружен я совсем,

А кто подумал так –  то, извините,

Как говорят в Одессе :

«Вот вам всем!»           2008г.

                                                                     

 Рідній матусі – Надії Миколаївні

***

Знов звернусь я до мами думками,

Знов її відшукаю сліди...

Поведи мене в спомини, мамо,

У дитинство мене поведи!

Я за руку візьму тебе, мамо

Й за тобою піду босоніж

В прохолодний і лагідний ранок

В росяний той і чистий спориш.

В ту стареньку, приземисту хату,

Де добро царювало й тепло,

Де дід Гриша нам був замість тата,

Де так затишно серцю було.

До грудей мене, мамо, притисни,

Захисти, як завжди, від біди…

Поведи мене, мамо, у пісню,

У дитинство

 мене

 поведи!

                                                              2004р.

 

 

Моя  молитва 

Дай, Боже, нам і розуму,

 і сили

Гуртом до миру й спокою прийти,

Дідів й батьків заорані могили,

Як пам'ять, як святиню зберегти.

Молю, Всевишній, відведи напасті,

У братовбивчім не спали вогні!

Дай сили жити!

Дай відваги впасти

У справедливій, праведній борні!

Дай, Господи, нам честь не розтоптати,

Дай мудрості майбутнє захистить!

Тоді  лиш, може,

      Україна-мати

Усіх нас зрозуміє

і простить!

                                                                        2005р.

  

***

Як ті вовки вітри шалені виють

І рвуть за боки край села стіжок.

Печаль та сум,

 ялини вже сивіють

Їх темні скроні вибілив сніжок.

Пухнастий килим землю покриває,

Лід на річках,

неначе з кришталю.

Перед тобою знов,

     мій рідний краю,

Я вкотре низько голову схилю.

Мине ж негода!

     Враз тепло прилине,

А темряву здола зоря ясна.

Й услід за милим клином журавлиним

Струмком

  жаданим

      припливе

весна!

                                                                                  2005р.

 

***

Снова лучистый рассвет на прогулку вышел.

Я говорю тебе: «Доброе утро!» – слышишь?

Эти два слова упругой волной эфира

Я говорю тебе –

    единственной в мире!

   Бродит по городу утренняя прохлада,

   Только любимой сон тревожить не надо!

   Лучик, как кот, прилёг на карнизе крыши.

   Я говорю тебе: «Доброе утро!» – слышишь?

                                                                                            1984г.

 

 ***

В пам'яті село Могутнє,

Хатина край поля,

Там хвилини незабутні

Дарувала доля.

Бережу в душі бентежній

Кожну ту хвилину,

Як завжди, сьогодні теж я

В спомини полину.

Огортає землю вечір,

Миготять сузір’я ,

Дві вдовиці, рідні сестри

Сидять на подвір’ї

І співають :»Ой, у лузі

Червона калина…»

Над притихлими хатами

Пісні дивні линуть.

В них над вбитим козаченьком дівчина голосить,

«Понад лугом зелененьким

Василь сіно косить»…

Про турецькую неволю,

Про козацьку вдачу,

Баба Маша й баба Оля

Співають… і плачуть!

Своїм співом без упину

Серце мені крають

І краєчками хустинок

Сльози витирають.

Вже давно обох немає,

А мені все сниться:

Обнялися і співають

Сестриці-вдовиці.

Туга й досі серце тисне,

Двір пустий. Замовкла пісня.

Верби в березі сумують,

Зупинюсь на мить і чую:

«Ой горе тій чаєчці, чаєчці-небозі,

Що покинула чаєняток при битій дорозі…»

Ні, ніхто вже і ніколи

Так не заспіває,

Та й хатини, що край поля,

Вже давно немає,

А дерева свої віти

Схиляють все нижче,

В бур’янах злодюга-вітер

Відчайдушно свище.

Не майне в квітковім вирі

Господині хустка

І в душі,

   і на подвір’ї

  – ПУСТКА…

                                                                                  1999р.

 

Самой человечной собаке –

                                             курцхаару Нике

 

Осталось жить совсем немного

И понимаю сутью всей –

На трудных на моих дорогах

Так мало преданных друзей.

По предначертанному кругу

Иду, храня душевный жар,

А рядом – верная подруга –

Мой симпатичнейший курцхаар.

Душа моя метелью стынет,

Коль на охоту поутру

Без уважительной причины

Её с собою не беру.

Себя уже давно я предал,

Но вот у жизни на краю,

Познавши радости и беды,

Собачью душу предаю.

А с ней же я бродил по лугу

И в камышах встречал рассвет,

Честнее, преданнее друга,

Представьте, не было и нет!

Ведь среди ближних дум

        и дальних

И среди всех забот и дел

Так преданно

  и так печально

Никто мне в душу не глядел.

И я грущу!

 На самом деле

По сердцу катится слеза…

…Ах, если б женщины имели

Такие чистые глаза!

                                                                      1989г.

 

***

Всё строже годы, всё солидней даты,

Пора бы успокоиться давно,

А я надеюсь, что не все закаты

Ещё отполыхали надо мной.

Ещё не все волшебные рассветы

С одной из лучших женщин встретил я,

Ещё попутный дует в парус ветер

И мчит меня в далёкие края.

Пусть многое уже невозвратимо

И нет уже в душе того огня,

Но верю я – плечо моей любимой

Всё так  же будет согревать меня.

                                                                                  2007г.

 

 *** 

Коли з країв далеких повертаюсь,

Здолавши перепони чималі,

Мене до себе ніжно пригортає

Куточок рідний отчої землі.

   З цього гніздечка всі ми вилітали,

   Незвідану підкорюючи вись,

   Я кожне деревце тут пам'ятаю,

   Все тут близьке і рідне, як колись.

Це мій отчий край, моя родина,

Моя радість і моя жура,

Солов’їна, рідна Україна,

Мій благословенний, рідний край!

Тут давнє джерело, як кіт муркоче,

У воду чисту дивляться дуби,

А вітерець ласкаво щось шепоче

І розплітає коси у верби.

    Земля моя, освячена віками,

   Яка би ти стражденна не була,

   Я буду йти до тебе, як до храму

   Як до святого дива-джерела.

Це моя земля, моя перлина,

Та, що береже і гріє нас.

Україно! Мати-Україно!

Мій маяк і мій дороговказ!

Роки летять крізь спокій і негоди,

Та скільки б буревіїв не гуло,

Пречистая душа мого народу –

То вічне й невичерпне джерело!

    Життя моє, як на нагоді стане

   Сюди ще раз, благаю, приведи,

   Щоби припасти спраглими вустами

   До чистої, цілющої води.

Україно! Ненько-Україно!

Скільки б часу в вічність не спливло,

Ти для мене назавжди єдина –

Мого серця вічне джерело!

                                                                      2008р.

 

       Гребінику М. 

На честь дня  св. Миколая

 *** 

Хай злодійка-біда

 своїм чорним крилом

Не зачепить Вас, Друже, ніколи,

Хай завжди буде гостем

 за Вашим столом

Чудотворець Микола!

 

Хай Добра Вам несе

 кожен день,

кожна мить

І хай радість

 Вирує

    довкола!

Поряд з Вами

 й над Вами

хай вічно стоїть

Чудотворець Микола!

 

 

***

Советы, так сказать, поэтам

  О том и, так сказать, об этом.

Напало на поэта вдохновенье,

В его душе всё пляшет и поёт.

Он каждый день нам по стихотворенью

По поводу любому выдаёт.

 

Чихнул – предлог, а высморкался – тема.

Прёт рифма из него,  спасенья нет!

На вдохе – стих, на выдохе – поэма,

А в паузе любой готов сонет.

 

Глядишь, уже рождается баллада.

Поэт в восторге – не башка, а клад!

Послушайте, а, может быть, не надо

Таких стихов, сонетов и баллад?!

 

Уже вас верно оценить успели

И откровенно хочется сказать:

«А можно вам хотя бы раз в неделю

Вот сесть и… ничего не написать?»

 

Вы сами отдохнёте, а, к тому же,

Читателям ведь тоже отдых нужен!

 

Я,  Левандовський  Микола  Євгенович народився  в сім’ї військовослужбовця,  на Дону 25 березня 1931 року.

            Пережив страшні роки сталінських репресій, в яких позбувся  батька і віри  в більшовицький рай. Пережив Велику Вітчизняну  війну і тяжкі повоєнні роки. Чотири роки служив в Радянській Армії. Україні служу все життя.. Вірю, що будемо жити в найчеснішій і найкращій державі.

            Одружений, маю двох синів, двох онуків. Щасливий, бо всі здорові і я теж.