Останнє неопубліковане інтерв’ю Володимира Панченка

Кожна епоха має свої яскраві особистості, які стають дороговказом для розвитку нації. Кіровоградщина народила такі історичні постаті як Володимир Винниченко, Євген Маланюк, Юрій Яновський, Арсеній Тарковський та багато інших. Одним із найяскравіших сучасників став професор, доктор наук і борець за незалежність України Володимир Панченко, який казав, що здобуття незалежності – це не віденський вальс, а боротьба. Держава мусить бути сильною. Його слова, як ніколи, актуальні сьогодні, коли на сході країни шостий рік іде війна. На жаль, занадто рано він пішов в інший світ, але залишив по собі неоціненну спадщину і мудрість, які ще має засвоїти суспільство. Одним із таких уроків є останнє інтерв’ю Володимира Панченка «Українському радіо. Кропивницький», записане у січні 2018 року. 14 жовтня минулого року Володимира Панченка не стало… Але його мудрі думки варті того, щоб повертатися до них, перечитувати і робити висновки.

– Акт Злуки і проголошення Соборності України дещо перекрили значимість проголошення ІV Універсалу, утворення УНР, битва під Крутами. Сьогодні історики більше говорять про значення того бою в історії держави. А Євген Маланюк вважав, що саме там відбулося народження нової української нації…

– Ми дуже часто у своїх дискусіях, розмовах і намаганнях з’ясувати історичні істини ходимо інколи по колу. Багато тих питань, які обговорюються сьогодні у зв’язку з подіями історичної давності, обмірковувалися багатьма розумними людьми задовго до нас. Євген Маланюк – один із таких людей. У нього є багато есеїв, статей, присвячених подіям української революції 1917-1921 років, учасником якої він сам був. Він був одним із вояків, офіцерів армії УНР. Задовго до теперішніх розмов, дискусій і обговорень історичної проблематики він багато чого осмислював, йому було що згадувати, зокрема і про Крути. Я до однієї такої статті хотів би звернутися безпосередньо, яка називалася «Крути. Народини нового українця». Вона написана 26 січня 1941 року, за кілька місяців до початку тієї війни, яка в історіографії довгий час називалась Великою Вітчизняною, тобто до нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. За півроку до цієї війни Маланюк написав статтю, в якій осмислював події під Крутами. Ви знаєте, те, що написав Маланюк, мені здається, є дуже важливим для сучасних розумінь нашої власної історії. Він починає свої роздуми з того, що українці трохи зациклені на власних поразках. І це правда. Він правильно пише, чому ми святкуємо битву під Берестечком в часи Богдана Хмельницького, а чому не відзначаємо свої перемоги: під Конотопом, під Жовтими Водами, під Корсунем. Це ж були колосального значення для всієї Європи битви. Під Корсунем було знищено всю армію Речі Посполитої. Ми ж повинні здобувати різні уроки з нашої історії. Не тільки уроки поразок, а й уроки своїх перемог. От чого бракує українцям різних поколінь, у тому числі і нинішнім поколінням. Варто пам’ятати ще й слова Михайла Драгоманова: «Не треба думати, що світ любить слабких, світ любить сильних». І зараз ми, можливо, гостріше, ніж будь коли, це усвідомлюємо за останні десятиліття. Не треба думати, що світ плакатиме разом із нами. Світ достатньо цинічний, жорстокий. Навіть демократичний світ, навіть наші союзники керуються передусім власними національними інтересами. Єдиний наш вихід тепер і завжди – бути сильними. В усіх сенсах: економічно, мілітарно, психологічно, інформаційно. По-різному треба бути сильними. Є багато чинників національної державної сили.

Якщо повернутися до історії безпосередньо до 1918 року, коли відбулася битва під Крутами, важливо відтворити всю панораму цих подій. Її військовий компонент і водночас її політичний і геополітичний компонент. Річ у тім, що битва під Крутами відбулася 29 січня 1918 року, за тиждень до проголошення ІV Універсалу, який на відміну від трьох попередніх універсалів, проголошував самостійну українську державу.

– Які історичні паралелі можна провести між Крутами і сьогоденням?

Битва під Крутами в оті останні дні на переломі січня і лютого 1918 року відбувалася в неймовірно драматичній міжнародній ситуації. У Бресті відбувалися переговори, які зрештою закінчаться Брестським миром, на підставі якого в Україну повернеться українська влада, а більшовики-муравйовці втечуть із Києва. Але разом з українською владою прийде до нас німецька армія, яка дала гарантії, що нас підтримуватиме, в тім числі і збройно. От уявіть собі, як дивовижно все повторюється в історії далекій і теперішній, сторічної давності і нинішній. Є Брест 1918 року, в яких брала участь українська державна делегація, наші дипломати. І є лютий 2015 року, коли у Мінську (знову-таки білоруська земля), відбувались дуже важкі переговори в рамках нормандської четвірки. Вони заверши­­лися підписанням мінської угоди. Брестський мир – Мінська угода. Можна дуже багато паралелей проводити між цими ситуаціями і між цими документами, але я хотів би наголосити на тому, що стосується Крут безпосередньо. Там важливо було хоча б на день затримати більшовицьку армію для того, щоб встигнути завершити брестські переговори. І там кожна година відігравала свою роль. В Крутах вдалося, хоч і не на довго, але все ж таки затримати більшовицьке військо, яке йшло на Київ. І брестський мир встигли підписати. Та хіба не те саме було в лютому 2015 року? Коли йшла дуже тяжка битва за Дебальцеве, журналісти і очевидці розповідають, що Петро Порошенко, Президент України, час від часу виходив під час переговорів в іншу кімнату і слухав доповіді військових. Він мав знати, Дебальцеве ще тримають чи ні. І за мінською угодою Дебальцеве належить нам. Інша річ, що цю угоду Росія порушила, як це вона часто робить. Але важливо було, щоб хоч якось цю важку ситуацію витримати з честю, важливо було там триматися до останнього. Тому що Росія, коли погоджувалася прийняти ці мінські документи, ставила дуже дивну вимогу: ми підписуємо зараз, але хай ця угода вступить в дію через три дні. Тобто вони знали, що Дебальцеве ще не взяте. Історична аналогія: Крути з одного боку і Дебальцівська ситуація зараз, переговори одні, переговори інші. Такі дивовижні аналогії через сто років продемонструвала наша історія. Власне, про цю історію, близьку і далекосяжну, розмірковує Євген Маланюк. Він говорить, що історію битви під Крутами треба бачити у великому історичному контексті, у великій історичній перспективі. Він говорить, що ця битва, до якої долучилися київські гімназисти, студенти, війсь­­ко­­ва школа, продемонструвала дивовижний унікальний факт в українській історії: народився новий українець. Це нам треба дуже добре пам’ятати. Тобто, бій можна програти, але, водночас, цей бій обростає новими смислами. Маланюк пише про те, що Крути дуже швидко стали легендою. Вони стали історичним міфом. І ці легенди та історичні міфи важливі для наступних поколінь, тому що вони потім матимуть дивовижну можливість відтворювати ті героїчні події і героїчний дух, який колись демонструвався іншими молодими людьми. Можливість мовби воскресати і заново про себе заявляти.

Чим було унікальне це народження нового українця? Маланюк дуже жорстко пише про те, що драма України 1917-18-20-го років полягала в тому, що у нас була дуже слабка еліта, національний провід. Він говорить, що вийшло так, що українську революцію, національно-визвольну революцію очолили люди, які внутрішньо, психологічно були напівукраїнцями-напівросіянами. Вони були етнічно українцями, а психологічно – громадянами Російської імперії. Це правильна констатація. Правильне спостереження. Якщо озирнутися на історію універсалів, то ми почитаємо, що вони закликали до створення федерації, що Україна претендує на скромну автономію. І тільки вже обставини Брестського миру змусили провід, очолюваний Грушевсь­­ким, Винниченком, підписати ІV Універсал із гаслом «Самостійна Україна». Зовнішні обставини спонукали нас проголосити ІV Універсал. Інакше ніхто б не підписав брестські угоди. В Бресті 1918 року можна було підписати угоду тільки з суверенною державою. А суверенної держави не було. І ось під тиском зовнішнього чинника (дуже знайома ситуація і для сьогоднішнього дня) – ми приймаємо відповідальні рішення. Отак було і тоді, коли приймався ІV Універсал. Так що нікуди не ділася ця проблема. Сьогоднішнє начебто реформування України відбувається великою мірою під тиском зовнішніх обставин, від нас вимагають цих реформувань. І тут я ще один наголос хотів би зробити слідом за Євгеном Маланюком. Він цитує одного зі своїх ровесників Володимира Дорошенка, який, підсумовуючи події 1917-1921 років, писав таке: «Ми поборювали царат, а не Росію». Це теж дуже важливий акцент. Ми повинні чітко називати ворога ворогом, і знати, що з нами воює не Путін, а воює Росія. Історія нас вчить, і за Маланюком у тім числі, якою важливою для держави є збройна сила – армія.

– Наведу ще одну цитату зі статті Маланюка: «Фактом є те, що тип новітнього українця проявився передовсім у війську».

– Головний рецепт – ставати сильними. Для того, щоб ставати сильною державою, треба ставати внутрішньо сильними. Маланюк не даремно говорить про народини нового українця. Що значить «нового українця»? Мається на увазі, духовно, психологічно, морально іншого українця. Тому що той українець, який програв українську революцію 1917-1920 років, був напівукраїнець. Це був напівукраїнець-напівросіянин, який не готовий був до власної держави. Разом із проводом своїм. Інколи навіть навпаки. Маси тиснули на свій провід, який був ще заражений соціалістичними проєктами. І зараз у нас із проводом теж є великі проблеми. Пам’ятаймо слова Євгена Маланюка про те, що історія Крут вчить: «Крути – це перше прозріння, що влада – то боротьба, а держава – то кров і залізо». Ці слова, очевидно, варто розуміти таким чином: коли йдеться про великі цінності, то треба бути готовим до жертовності і до того, що мусимо інколи платити високу ціну. Історія держави взагалі така. Ми не є чимось особливим і винятковим. За свободу треба платити. І між іншим такий трагічний парадокс історії полягає в тому, що жертви зміцнюють націю. Понесені жертви, полита кров робить нації сильнішими. Це гірко констатувати, але завжди так було. Нам якось легко впало все в 1991 році. Ми думали, що здобуття незалежності – це віденський вальс. А це, цитуючи Євгена Маланюка, боротьба за волю, а держава – то кров і залізо. Мається на увазі, що держава потребує захисту. Вона мусить бути сильною. Зокрема, і збройно.

текст: Леся Журавська
Кіровоградська правда.- 2020. - 4 червня.